– Який ти недоумкуватий, Митрофане, – пробурчав Тхір, підводячись на стременах, щоб хоч трохи зрівнятися з високим, мов жердина, товаришем. – Тобі розжуй і в рота поклади!.. Я верну до того, що Чорнобай за дівчат не дасть і злотого. А нам би непогано мати з цієї тяганини хоч який-небудь зиск…
– Зиск? – вирячився пахолок.
– Давай повернемося зараз до Алі, – швидко зашепотів Тхір, – і запропонуємо йому цього козака! Ти ж чув – він хотів його купити. Як ти думаєш, скільки дасть за нього?
– Ти що – здурів? – аж відсахнувся Митрофан. – Чорнобай дізнається – голову зніме! У нього мова – коротка!
– А звідки він дізнається? Хіба самі розляпаємо?.. Скажемо, що посадили на палю, а потім почепили камінь на шию і кинули в воду. Хай пірне в озеро – пошукає… Алі ж попросимо, щоб теж мовчав, а цього хлопця продав кудись за моря.
Митрофан завагався, щось обмірковуючи неповоротким своїм розумом.
– Ну, чого тут довго думати? – не вгавав Тхір. – Татарин дасть за нього бідно сто цехінів. Покладемо до кишень по півсотні. Чи їх у тебе забагато є?
– Кий чорт! Навіть ні за що пива випити. Заборгував шинкареві півдуката…'
– А то зразу розбагатієш! Алі заплатить – не перший раз маємо з ним справу, їдьмо, поки не світає. Бо татари знімуться – шукай тоді вітра в полі!
Митрофан пошкріб рукою потилицю:
– Страшнувато, правда…
Це означало згоду. Хистку, непевну. Але Тхореві більшого й не треба. Він швидко повернув коней і погнав назад.
…Алі довго не торгувався. Помацавши м'язи, зрозумів, що перед ним якнайкращий товар, і зразу ж заплатив гроші. Закляклого Арсена зняли з коня і прив'язали до гурту невільників.
Потяглися довгі дні важкого переходу. Ногайці ' найчастіше нападали і брали ясир пізньої осені і взимку, коли позамерзають ріки. За багато десятиріч шлях до Криму був усіяний кістками нещасних, скошених простудою і виснаженням, гострою шаблею і голодом.
Алі був досвідчений людолов. Він знав потаємні стежки, на яких рідко чатували козацькі дозори, і завжди щасливо виводив з України переобтяжений здобиччю чамбул. Але й він боявся раптового козацького наскоку, тому, не жаліючи невільників, батогом і шаблею гнав їх без відпочинку по п'ятнадцять годин на добу. Тим, хто захворів чи до крові підбив або відморозив ноги, без жалю зносив голову.
Бранців гнали пішки. Лише молодих красивих дівчат, призначених для гаремів, везли на конях; то був коштовний товар. Літніх жінок і дітей не зв'язували. Зате за чоловіками наглядали суворо: десятками приторочували до сідел і тягли, мов худобу.
Арсен у своєму десятку йшов перший; за спиною сирицею скручено руки, довгий міцний аркан навколо стану невблаганно тягнув усе вперед і вперед – у Крим, у неволю, на смерть.
На другий день, коли чамбул поспішно, щоб здалеку не помітила козацька сторожа, перевалював через високий пагорб, попереду стривожено загули голоси.
У Звенигори радісно тьохнуло серце. Невже запорожці?
Він гарячкове занишпорив поглядом навкруги, сподіваючись побачити розсипаний стрій вершників. Але всюди тільки безлюдна, безмежна далина. Чого ж заметушилися татари? Що стривожило їх?
Ось від чамбула відірвалося п'ятеро вершників і чвалом понеслися в долину. Сполохано спурхнула з бур'яну важка зграя ситих дрохв.
Арсен глянув у той бік, куди помчали вершники, і в нього стиснулося серце. На протилежному схилі долини йшло двоє подорожніх. Щось дуже знайоме було в неясних обрисах тих постатей. Хто вони? Де він їх бачив?
Тим часом вершники зникли в долині. Подорожні зупинились," мабуть, помітили татар. Потім швидко подерлися на гору. Даремні потуги! Хіба втечеш від прудконогих татарських коней? Хіба заховаєшся від гострого ока людолова в цьому голому безлісому степу?
Ось один оглянувся, кинув свого товариша і прудко помчав уперед. Задній зупинився. Деякий час стояв нерухомо, мов прислухався до чогось, а потім, широко розкинувши руки, почав і собі тікати. Але робив це дуже невпевнено, незграбно, спотикався, падав і весь час забирав ліворуч.
"Сліпийі- жахнувся Арсен, і враз упізнав кобзаря Сома і його поводиря Яцька. – І занесло ж нещасних! У самісінькі лапи до степових хижаківі"
Їх привели, коли чамбул спустився в долину.
Яцько плакав і злякано озирався, мов зацькований звірок. Сом тримався спокійно. Його поставили перед Алі. Старий підвів сиву голову – шапку він десь загубив – і втупився в татарина страшними дірами, в яких колись були очі.
Алі презирливо посміхався.
– Хлопця прив'яжіть! Та міцніше! Щеня прудке – ще втече по дорозі!.. А старого… старого відпустіть! Не вести ж нам його в Крим!.. Гей, старий, іди собі геть! Чуєш?
– Спасибі тобі, – глухо промовив Сом і ступив непевно вперед. Але тут, вириваючись з цупких рук татарина, загукав Яцько:
– Діду! Діду! Куди ж ви? А я?
Почувши Яцьків голос, кобзар зупинився і намацав рукою полу мурзи його кожуха.
– Відпусти хлопця, чоловіче добрий, і аллах не обмине тебе своєю милістю. Він малий… Сирота. Ти небагато заробиш на ньому. Не бери гріха на душу! – благав він.
– Іди! Іди геть, гяуре! – заверещав Алі й оперезав старого нагайкою по голові.
Сом схопився за скривавленого лоба і шарпнувся вбік. Його довгі тонкі ноги плутались у бур'яні, мов диби. Торба відлітала, била по спині. Глухо стогнала кобза.
Алі схопив лук. Наклав стрілу.
– Діду, вони хочуть убити тебе! Тікай швидше! – загукав Яцько.
Алі відтягнув тятиву. Почувся різкий короткий посвист чорної стріли. Кобзар спіткнувся, змахнув руками – і впав лицем у бур'ян.
Татари зареготали. Котоийсь вийняв шаблю – кинувся до старого, щоб прикінчити, але мурза зупинив:
– Здохне й такі Я добре влучив!
Він під'їхав, нагнувся і висмикнув стрілу зі спини.
– Смердючий пес! Розбійник! Навіщо убив дідуся? Що він тобі завинив? А-а-а!.. – закричав Яцько.
Алі оскалив зуби. В його вузьких очах чорним полум'ям блиснув гнів. Широке вилицювате обличчя спотворилося недоброю посмішкою. Він рвонув коня, люто шмагонув Яцька по спині. Хлопець перестав кричати, втягнув голову в плечі.
– Тікай сюди! – гукнув Арсен.
Яцько прудко шмигнув у гурт невільників. Ті зімкнули ряд.
Алі притримав коня, брудно вилаявся.
– Гяур! Собака! – прошипів від'їжджаючи і дав знак переднім рушати.
Засвистіли нагаї, пролунали різкі гортанні крики. Після вимушеної зупинки ординці ще швидше погнали бранців.
Яцько, тремтячи всім тілом, притулився до Арсена. Ясно-голубі очі злякано визирали з-під білявого волосся, що нависло на лоба.
– Куди вас несло, нещасні? – з жалем спитав козак. – Сиділи б собі у Січі!
– Дід Сом хотів родичів провідати, – схлипнув хлопчина. – Десь тут недалеко жиють… От і доходилисьмо! Дід віддав богові душу, а мене, мов куріпку, злапали татарове… У-у-у!
Хлопець знову заплакав. Арсен намагався втішити, розрадити його. Де там! У самого до горла підкочувався гіркий клубок, а на серце наліг важкий камінь.
…Перекоп проходили під вечір. Велике холодне сонце котилося над рівниною і кривавим світлом заливало вузький перешийок.
Крим! По-татарськи – Кирим.
Арсенові вже доводилося тут бути під час походу Сірка, і він знав, що це місце називалося Дорогою сліз, або Ворітьми сліз, бо де б людолови не взяли ясир – на Правобережжі чи Лівобережжі, на Слобожанщині чи в Галичині, на Дону чи під Москвою, – вони обов'язково проводили його через Перекоп. Ханська залога і мубашири-урядовці, які постійно перебували в перекопській фортеці, брали за кожного бранця ясак – податок для казни. Звідси чамбули розділялися на невеликі загони, що розтікалися по всьому Криму. Тут ділили ясир, розлучаючи чоловіків з жінками, дітей з батьками, братів із сестрами.
Поки бранці йшли рідною землею, вони ще не усвідомлювали повністю всієї глибини нещастя, що спіткало їх, сподівалися то на втечу в дорозі, то на раптовий напад козаків, то хтозна на що, а тут втрачали останню надію: попереду лежала чужа страшна земля, що, мов чудовисько, поглинала щороку десятки тисяч людей і майже нікого не повертала назад.
З уст в уста передавалось одне коротке страшне слово: Крим! Здригнулися навіть тверді чоловічі серця. Бранці оглянулися назад, де в сірій імлистій далині зникали рідні степи, і на очі їм набігли сльози. Заголосили жінки, заверещали діти. Чоловіки плакали мовчки. Сльози падали на суху, стоптану безліччю ніг землю, що за багато століть стала безплідним солонцем. Тільки гірка ропа виступала на ній та ріс ядучо-духмяний полин.