Бій закипів з новою силою. Хоча гайдуків було набагато менше, завдяки тісноті, вони билися майже один на один – з однаковою кількістю ворогів. Тільки на місце загиблого яничара зразу ж ставав інший, а замість убитого чи смертельно пораненого гайдука, – легко поранені продовжували битись, – не ставав ніхто. Повстанці подвоювали і потроювали свої зусилля, щоб замінити тих, що вибули.
Б'ючись із якимось яничаром, воєвода Младен раптом побачив дружину. Біля входу в будинок два вороги заломлювали їй за спину руки, а третій в'язав вірьовкою. Одежа порвана, чорне, пишне, з проблисками сивини волосся розсипалося по плечах.
– Анко-о!
Жінка стрепенулася. Розпачливий крик вирвався з її грудей:
– Младене!
Їй затулили рота, потягли за ріг будинку.
Воєвода розрядка у груди супротивникові пістоль, хоча тримав його на крайній випадок, і, переплигнувши через ворожий труп, кинувся слідом. Це були нерозважливо, бо за ним встиг вскочити один Стоян, який, перев'язавши рану, вступив у бій. Решта ж гайдуків лишилася поза строєм яничарів, котрі зразу ж зімкнули розірваний ряд.
Сафар-бей, почувши вигук Анки, зрозумів, що то воєвода. Лиховісна посмішка скривила його красиві губи.
– А-а, попався, гірський беркуте! – прошепотів сам до себе. – Ну, тепер не виприснеш! – Він сплигнув з колоди, на якій стояв, керуючи боєм, різким окриком підкликав до себе десяток яничарів. – Ви бачите того гайдука. В чорному чепкені? То сам воєвода Младен!.. Заходьте йому в тил!
Сафар-бей перетнув шлях воєводі і схрестив з ним шаблю. Дзвякнув метал об метал. У воєводи міцно стулені губи, бліде чоло зрошене потом. Сафар-бей зловтішно шкірить рівні зуби. Він бачить, як яничари з тилу обходять воєводу і його пораненого напарника. Тому й не дуже квапиться нападати, а поволі відступає, заманюючи воєводу в глибину двору.
Воєвода збагнув, що перед ним не звичайний яничар.
– Тримайся, ага! Зараз ти зустрінешся зі своїм аллахом, ага…
– Сафар-бей, якщо тобі так хочеться знати моє ім'я, гайдуцький собако! – криво посміхаючись й ухиляючись од випаду воєводи, злісно кинув Сафар-бей.
– А-а, Сафар-бей! Убивця болгарських жінок і дітей! Ну що ж, тим більше в мене бажання проткнути твою горлянку!
Воєвода ніби враз подужчав. Його удари набули могутньої сили і влучності. Сафар-бей перестав посміхатись. Ледве стримував навальний натиск супротивника. Балканський шайтан! Його нелегко буде взяти живим. А жаль! Як би зросла слава Сафар-бея, коли б закувати цього гяура в кайдани і на цепу провести через усю Болгарію аж до столиці!
Та прикінчити воєводу виявилось не так просто. Після влучних, спритних ударів у Сафар-бея у кількох місцях розпанаханий одяг, а з лівої руки капає кров. З тилу воєводу захищав Стоян.
Тим часом гамір бою стихав. Упали один по одному всі гайдуки, що прибули з воєводою. Яничари витирали закривавлену зброю, перев'язували рани і… з цікавістю спостерігали двобій свого ватажка з гайдуцьким воєводою.
Сафар-бей закусив губу. Такого він не сподівався. Замість того щоб одразу покінчити з верховодою гяурів, мерзенні пси вирішили потішитися з незвичного видовища! "Ну, стривайте ж! Хай аллах тільки допоможе мені вирвати перемогу, я не так позловтішаюся над вами, поганці!"
Він одступав усе далі до закривавленої і заваленої трунами загати. Потім раптово зробив глибокий випад. Воєвода змушений був податися назад й уперся в спину Стояна. Проти молодого гайдука фехтував теж лише один яничар.
– Стояне, слухай мене уважно, – повернувши набік голову, впівголоса промовив Младен. – Зараз ми відступимо до воріт… Ти у нас найкращий бігун. Спробуй утекти звідси до наших. Передай мій наказ: усім вийти з бою і розтектися по горах і лісах. Треба рятувати людей!
– Гаразд, – шепнув Стоян і потіснив супротивника назад.
З боєм, супроводжувані гуртом яничарів, дійшли вони до підворіття, і Стоян, ударом знизу вибивши з руки супротивника шаблю, шмигнув у ворота. Яничари не догадалися, що гайдук тікає, тому в першу мить ніхто не погнався за ним. Коли ж стало ясно, що він вислизнув з рук, було пізно доганяти. Кілька стрільців з луків випустили стріли, але Стоян стрибнув з урвища в кущі і зник з очей.
Підбадьорений успіхом молодого воїна, воєвода рішуче пішов у наступ. Розумів, що приречений на смерть, і бажав тільки одного: забити Сафар-бея!
Сафар-бей теж бився з виглядом приреченого. Гордість не дозволяла йому просити допомоги у своїх підлеглих. Незначна, на перший погляд, рана дуже кровоточила і завдавала великих страждань. Смертельна блідість свідчила про неймовірне напруження всіх сил.
Бюлюк-баша відчув, що досить йому спіткнутись – і він загине. В нього уже не вистачить снаги вивернутися з-під шаблі проклятого гяура.
Цей стан свого старшини помітив хитрий і всюдисущий Ка-рамлик. З криком: "Він уб'є його! "- яничар розкрутив над головою аркан, накинув петлю воєводі на шию, потім різко потягнув назад.
Воєвода упав. Карамлик стрибнув уперед і наступив ногою на шаблю воєводи, щоб він не рубонув по аркану.
Сафар-бей, засліплений ненавистю і страхом, ринувся вперед з наставленою сторчма шаблею, готовий пронизати подоланого ворога.
Але крізь гамір, стогін поранених і вигуки яничарів до нього раптом долинув од воріт короткий окрик:
– Ненко!
Сафар-бей зупинився, очманіло повів очима. Яничари, вирішивши, що поєдинок закінчено, накинулись на воєводу і почали в'язати йому руки. Карамлик підійшов до Сафар-бея і з простакуватим виразом, за яким, однак, крилася хитрість, скачав:
– Пробачте мені, ага, що я втрутився в двобій. Мені здалося, ви от-от прикінчите воєводу. А я ж пам'ятаю ваш наказ – узяти його живим…
– Гаразд, Карамлик, дякую, – відповів Сафар-бей і відвернувся, зайнятий зовсім іншою думкою.
Хто зупинив його? Хто вигукнув оте дивне, таємниче слово "Ненко", що переслідує його все життя? Він оглянувся.
Од воріт поспішав яничар. Щось дуже знайоме привиділося Са-фар-беєві в його обличчі і ході. Ба! Та це ж купець!.. Чи та пак – козак… Ні, невільник… Тьху!.. Втім, один аллах знає, хто він такий насправді! Може, шайтан в образі людини?
– Ти? – кинувся йому назустріч Сафар-бей, ще не вірячи своїм очам.
– Я. Слава богу, встиг вчасно! – промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спітніле чоло.
– Що це все значить? Як ти опинився тут?
– ГІро це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговорю з тобою, – і додав тихше: – наодинці…
Сафар-бей якось чудно подивився на козака й наказав відвести воєводу та його дружину в будинок і приставити до них варту.
Чи то від втрати крові, чи від раптової зустрічі з колишнім невільником, що знає якусь таємницю його минулого, він ще більше зблід і видавався дуже схвильованим. Чорні очі поблякли, стали каламутні.
Та ніхто з яничарів не помітив зміни на обличчі бюлюк-баші.
Віддавши розпорядження йти на допомогу загонові Гаміда і допомогти пораненим, Сафар-бей підкликав Карамлика. Тихо сказав:
– Бачиш цього яничара? – показав поглядом на Арсена.
– Так, ага.
– Невідступне слідкуй за ним!
– Слухаю, ага.
Сафар-бей узяв Арсена під руку, і вони разом пішли до будинку. Карамлик рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця.
У напівтемному похмурому приміщенні нишпорили яничари, заглядаючи в усі закапелки, – шукали гайдуцьких дорогоцінностей.
– Геть звідси! – накинувся на них Сафар-бей. – В ущелині і досі триває бій, а ви, гультіпаки, тиняєтесь по закутках! Гайда туди! Швидше!
Яничари зіслизли, мов їх вітром здуло. Лишились тільки двоє, що вартували полонених.
Сафар-бей понурим поглядом обвів невелику кімнату. Порожньо і непривітно. Над головою – сіра стеля. Підлога, як і стіни, застелена шкурами диких звірів, вузькі вікна-бійниці. Попід стінами – важкі дерев'яні лави. Посередині – такий же важкий, незграбний, потемнілий від часу смерековий стіл. Навпроти і збоку, праворуч, – низенькі двері до бічних кімнат.
Якась згадка зринула в пам'яті аги. Радість – нарешті захопив це гайдуцьке гніздо, що стільки років не давало спокою туркам, – поступилася місцем тривозі. Коли він був у цій колибі? Чому здається йому, що колись бачив оці шкури під ногами і ці широкі лави попід стінами? Марення це чи сон? Ні, не соні Він справді тут бував. Тільки не пригадує – коли!?