Тепер його ще більш занепокоїв незнайомець. Без сумніву, це ворог. Другові нема чого ховатись і йти назирці.
Побачивши, що болгари рушили назад, незнайомець припав до землі, перечекав, поки затих шум кроків, а потім звівся на ноги. В ту ж мить його схопила за комір важка рука.
– О аллах! – скрикнув незнайомець.
– Ти хто? – притиснув його Арсен. – Що тут робиш? Замість відповіді незнайомець вихопив кинджал. Та Арсен випередив його і вдарив ятаганом між лопатки. Незнайомець тихо зойкнув і випустив з руки зброю.
На крик прибігли болгари. В цей час зійшов місяць, і Арсен побачив, що один з них – молодий сухорлявий юнак, а другий – незграбний дужий велетень у білій кожушині без рукавів.
– Це ти, руснаку? – вигукнув вражений Момчил, упізнавши козака. – Що трапилося? Кого ти забив? Як опинився тут?
Арсен розповів про свою пригоду і, закінчивши, штовхнув ногою труп незнайомця.
– А кого забив, не знаю. Гляньте, може, впізнаєте… Момчил нагнувся, заглянув в обличчя мертвого.
– Ба, це Василев, кехая з Кам'яного броду. Помак. Дурна і зла людинаї.. Він, напевно, слідкував за нами. Драгане, – звернувся старий до сухорлявого юнака, – вам треба негайно йти звідси! Хто знає, чи не вештається десь тут поблизу загін спагіїв чи яничарів.
– А вам, бай Момчиле, хіба не загрожує небезпека? – спитав Драган. – Я боюся за вас.
– За Марійку, ти хочеш сказати, хитрунчику, – усміхнувся в сиві вуса Момчил. – Не бійся! Якщо вас не піймають, то нам нічого боятися. Цього собаку я одвезу в море – ніхто й не знатиме, де він подівся.
– Я навідаюсь до вас через кілька днів, бай Момчиле, – промовив Драган. – Як тільки ми досягнемо гори Орлиної, Ганчо сам поведе далі мулів. Там уже безпечно. А я повернуся сюди.
– Як хочеш, – відповів Момчил і звернувся до велетня: – Ганчо, допоможи мені віднести труп до берега. Я прив'яжу йому до шиї камінь, відвезу подалі в море і кину у воду.
Момчил спробував підняти тіло стражника, але Ганчо випередив його. Схопивши на оберемок, мок то був куль соломи, бігом помчав до берега. Через кілька хвилин повернувся. Переводячи дух, сказав густим басом:
– Уже.
– Відніс?
– Закинув.
– Як закинув? Куди? – збентежився Момчил.
– У море. Взяв за ноги – розмахав і пожбурив. Тільки плеснуло!
– Ex, що ж ти зробив, Ганчо! – вигукнув Момчил. – Його ж приб'є до берега!
– Не приб'є, – похмуро відповів велетень.
– Якщо Ганчо закинув, то не приб'є, – засміявся Драган. – Він, напевно, двигонув його аж на середину моря!
Взявши мулів за поводи, хлопці попрощались і зникли в темряві. Марійка хотіла провести їх, але Момчил зупинив.
– Не ходи! Треба поспішати додому. Все-таки боюся, – Василев не сам тут вештався. – І звернувся до Арсена: – А ти, хлопче, сміливець! Спасибі тобі!
До ранку ніхто вже не заснув. Зібралися в тісній колибі і при світлі воскової свічки на всі лади обговорювали, що їм робити далі. Спихальський хвилювався і пропонував негайно тікати в гори. У Арсена визрівав інший задум. Від Момчила він дізнався, що до Бургаса можна дістатися човном по морю. А звідти до Рудника, де мав бути Сірків брат, – рукою подати.
Але про це він поки що мовчав.
Через відчинені двері долітав стогін Якуба. Златка щохвилини бігала до нього, давала пити або поправляла постіль, її гнучка постать то з'являлася в напівосвітленій кімнаті, то зникала в густій темряві хатини. Арсен зловив себе на думці, що заздрить Якубові. Хотілося, щоб то його голову піднімали Златчині руки, щоб йому вона підносила череп'яний кухоль з холодною джерельною водою. Він уже відчував, як у серце входить солодке п'янке почуття, що все більше хвилювало його. Перед очима весь час стояла Златка. Навіть тоді, коли він не думав про неї. Навіть уві сні… Тому й мучився зараз, не знаючи, на що зважитися: залишитися тут, щоб мати змогу захистити дівчину, чи їхати до Бургаса визволяти Нестора Сірка.
Почало світати. Над морем зачервонів край неба. Марійка готувала сніданок, застеливши стіл новим вишитим настільником. Момчил витяг з погрібця барило ракії. Нічний подвиг Звени-гори зворушив старого і розсіяв його сумніви щодо втікачів. Піднімаючи вгору келих, Момчил урочисто сказав:
– П'ю за здравіє хороброго юнака Арсена!.. За ваше повернення на батьківщину, другарі! Щоб жоден турчин не переступив вашої дороги!
З хатини знову долинув стогін Якуба.
– Крім нашого друга Якуба, – вставив Арсен. – Бо не кожен вашенець – приятель, бай Момчиле, і не кожен турчин – ворог… Буває свій – гірше ворога: продасть і гроші полічить…
Він перехилив келих. Ракія була запашна, настояна на якихось гірських корінцях.
Момчил випив теж і ще міцними білими зубами відкусив шматок смаженої баранини. Побачивши, що Златка знову вийшла до Якуба, він сказав:
– Це так, друже. А проте, я ніяк не второпаю, чому вам такі дорогі цей турчин і туркеня. Арсен витер долонею рота.
– Тепер нам нема чого приховувати од вас, бай Момчиле. Я куб – наш приятель. Він з нами брав участь у повстанні проти спагії, який тримав його у в'язниці. І ніякий він не купець… Ми разом тікали через море до нас додому. А буря прибила фелюку до Болгарії. Ось чому ми опинилися тут. Тепер наша доля у ваших руках, бай Момчиле. Захочете з Марійкою допомогги нам – спасибі велике, не захочете – ми зразу ж підемо в гори. І Якуба понесемо з собою. Ми його не можемо кинути.
Момчил заперечливо похитав головою:
– Що ти, другарю! Балканджії з діда-прадіда чесні люди! Бідні, але чесні і добрі. За добро вони ніколи не відплачують злом. Хай Якуб з дівчиною залишається в нас у колибі. А ви сховаєтесь у горах, поки він одужає.
– Віват! Hex жиє! – рявкнув Спихальський, наливаючи четвертий кухоль ракії. – Пан Момчил єсть бардзо добрий чловєк! Хай тільки повернуся додому – вишлю панові з оказією бочку мальвазії ', а панночці Марійці оксамиту на вбрання і золотий перстень! Я, щоб ви знали, не якийсь там жебрак! Я уродзоний шляхтич єстемі
– Замовкни, пане Мартине, – нахмурився Арсен. – А то Момчил подумає, що ми всі хвальки несусвітні.
– Пане! – спалахнув Спихальський.
– Не сердься, пане Мартине, – примирливо сказав Арсен. – Бракувало ще нам тут пересваритись. Я ось що хочу сказати. Ховатися в горах не буду. Мені треба в Бургас добратись, а звідти до Рудника.
– До Рудника? – перепитав Момчил. – Ми бували там з Марійкою. Але що примушує тебе. Арсене, їхати туди?
– Я повинен розшукати там одного невільника і викупити його. Якщо зможеш, бай Момчиле, дати мені човен, щоб допливти до Бургаса, буду тобі дуже вдячний.
– Але ж ти сам не справишся в дорозі.
– Мені допоможе пан Мартин…
– Атож, – буркнув Спихальський, одстовбурчивши вуса.
– Я не про те, – заперечив Момчил. – Ви чужинці, і вас дуже швидко схопить стража. Якщо так, то я пошіиву з вами. Я знаю дорогу, звичаї…
– Ні, дідусю, – втрутилась Марійка, яка уважно вслухалася в розмову, – якщо на те пішло, то попливу я. Хто знає, скільки дяіо піде на цю поїздку, а тобі треба бути дома. Хіба ти забув, що днями прибуде стамбульський гість? Та й Драган незабаром по-всрнетьсЯі-
– А й справді, – замислився Момчил. – Мені не випадає їхати. Доведеться тобі. Марійко, супроводжувати наших гостей.
Арсен недовірливо глянув на дівчину. Момчил перехопив той погляд
– Ти сумніваєшся в ній? Козаче, ти не знаєш наших балкан-джійок! Мзріика варта доброго юнака.
– Дідусю! – зашарілася дівчина.
– Не буду, не буду, внучко! Іди приготуй усе в дорогу. Візьми запасів на тиждень. І не барись. Ви повинні через годину вирушити.
Човен плив шпарко, злегка погойдуючись на хвилях. Спихаль-ськии помостив сухі рибальські сіті, приліг на них, і скоро почулося його могутнє хропіння. Арсен сидів біля стерна, а Марійка задумливо дивилася на далекий синій берег, що пропливав з правого боку.
На другий день надвечір вдалині показався Бургас. Човен вирішили залишити під наглядом Спихальського між очеретами у затишному гирлі якоїсь річки. Повечерявши, лягли спати.
Ніч минула спокійно. З першими променями сонця, що піднімалося з-за моря. Арсен і Марійка вирушили в дорогу. Ішли швидко, бо хотіли до вечора повернутися назад.
Дорога весь час піднімалася вгору і петляла поміж зеленими виноградниками. Назустріч котилися важкі незграбні гарби, запряжені сірими круторогими волами. На гарбах сиділи поважні болгари у білих штанях, чорних сукняних камізельках і високих овечих шапках, їхні худі запечені на сонці і вітрах обличчя були суворі, ніби витесані з каменю.