– Ну, це ще побачимо, – похмуро відповів Арсен. – Хазяїн, мабуть, думає інакше…
Внизу рвучко розчинилися двері – вискочив переляканий Осман, а за ним вибігли Гамід і Ферхад. Товсте одутле обличчя спагії посіріло від страху. Він кинувся до Хатче, обняв доньку.
– Хатче, дорога моя, ти жива? Слава аллаху, що урятував тебе!
– Це він урятував нас, таточку, – і дівчина показала пальцем на невільника. – Цей нещасний…
Гамід підняв голову. Два погляди, мов дві шаблі, схрестилися на цілу хвилину в напруженій тиші. Арсен помітив, як щось здригнулося в каламутних волових очах спагії, ніби там відкрилась якась темна холодна заслінка.
– Ти заслужив смерті, гяуре, – промовив Гамід після довгого роздуму. – І ти прекрасно це знаєш…
– Таточку! – Хатче вчепилась у руку батька. – Прошу тебе! Заради мене й Адіке – прости йому! Хай живе!..
Гамід погладив її по голові і закінчив свою думку, ніби й не чув тих слів:
– Однак своєю хоробрістю ти врятував мою доньку, наречену високошанованого Ферхада-аги. – Той кивнув на знак згоди головою і випнув кругле підборіддя. – А також – Адіке… Тож, зважаючи на такий гідний подиву і подяки вчинок, я дарую тобі життя. Але не волю!.. Ти й надалі залишишся моїм рабом. І якщо проявиш непослух, я пригадаю тобі і старі провини. Дякуй Хатче і Адіке. Це через їхній необдуманий дитячий вибрик ти залишився живий, гяуре!
Арсен мовчки вклонився. Як-не-як – йому подаровано життя.
– Може, у тебе є яке-небудь прохання до мене? – спитав Гамід. трохи заспокоївшись. Арсен ступив крок наперед:
– Є, господарю.
– Кажи. Але…
– Я багато не прошу, – перебив його невільник. – Хочу саму мізерію – побувати в руках цирульника і помитися…
– Ти занадто сміливий, гяуре, – буркнув Гамід. – Але хай буде по-твоєму. Османе, чуєш? А потім відправиш його до Бекіра в олійницю. Він скаржився, що не вистачає людей.
– Слухаю, ага, – і Осман подав Арсенові знак іти за ним. …Старий мовчазний турок у волохатому кауці з верблюжої шерсті швидко поголив невільника і змастив якоюсь маззю глибокі подряпини на грудях і руках. Потім Арсен заліз у річку і довго полоскався у холодній воді. Осман ходив по березі і нетерпляче поглядав униз, однак підганяти раба не посмів: пам'ятав наказ хазяїна. Тільки як той, посинілий від холоду, мокрий, виліз і почав з огидою копирсатись у своєму брудному дранті, кинув йому замість порваного барсом жупана турецький бешмет і досить пристойні шаровари.
– Одягайся! Та швидше! – гримнув похмуро.
Одягаючись, Арсен дивувався: дивний все-таки народ турки! Скільки часу вже він у їхніх руках, а ще ніхто не поцікавився вмістом його шкіряного пояса. Чи не підозрівають, щоб у такого обірванця водилося золото? Напевно, так. Ну що ж, тим краще. Знадобиться колись.
Знову брязнули замки кайданів, – і його повели до фортеці. Але тепер навіть кайдани не здавалися йому такими важкими і ненависними. Чистий, поголений, помолоділий, відчув, як і раніш, непереборну жагу до життя. Запашне весняне повітря п'янило голову, і він жадібно втягував його в легені, мов цілющий бальзам.
На подвір'ї Осман залишив Арсена одного – пішов по ключі. За живоплотом діти гралися в челика. То була весела гра, подібна до українського квача, і Арсен задивився на чорноголових турченят, які нагадали йому дитинство на далекій, мабуть, назавжди втраченій батьківщині.
Раптом до його ніг упав невеликий пакунок. Від несподіванки здригнувшись, глянув на галерею. Там, у відчиненому вікні, стояла, прикрившись чорною шаллю, Адіке. Крізь вузьку щілину блищали глибокі сині очі. Дівчина зробила рукою ледь помітний знак. А коли побачила, що невільник не зрозумів її, і мовчки дивиться на неї, тихо промовила:
– Візьми! То тобі!
Арсен узяв пакунок, заховав за пазуху.
– Спасибі, джаним! – кивнув головою. Дівчина на мить відкинула покривало і сумно усміхнулася. Тепер вона здавалася блідою і зажуреною. А від того ще кращою.
На її обличчі були написані біль і смуток, як на обличчі людини, глибоко враженої жорстоким словом.
Арсен мовчки дивився на неї, мов на чудо, що хтозна-звідки і як з'явилося у його житті.
Позаду почулися кроки: йшов Осман. Арсен стрепенувся – марево щезло. Зникла й Адіке. І коли б не пакунок за пазухою та не розчинене вікно, можна було б подумати, що все це приверзлося…
Осман одвів його у погріб для невільників і замкнув двері Однак скрегіт ключа на цей раз здався йому чудовою музикою. Після холодного темного підземелля, після того, як він змив з себе кількамісячний бруд і побачив в очах тієї дивної дівчини співчуття, навіть цей льох виглядав затишно й привітно. То дарма, що віконце пропускає зовсім мало світла, а на підлозі солома геть перетрухлаї Головне – він живий, молодий, здоровий… А все інше якось влаштується!
Вийнявши з-за пазухи пакунок, підійшов до віконця і розгорнув його. Там лежав чималий пиріжок, шмат баранини і тонкий шовковий шарфик, що зберігав якісь незнані пахощі – троянд, любистку чи небачених заморських трав. Пиріжок і баранина – це зрозуміло! А для чого шарфик? Невже дівчина, вкладаючи його, хотіла тільки висловити ще раз свою вдячність? Чи, може… Ні, навіть думати смішної Схаменися, козаче! Не тіш себе марними мріями!
Однак на душі було і радісно, і тривожно. Перед очима вставала гнучка постать Адіке, пишна чорна коса і смутні очі, що зазирали в серце голубими весняними зорями. Арсенові здавалося, що доля навмисне послала дівчину в ту фатальну хвилину, щоб урятувати його. Це не він її та Гамідову дочку врятував, а вони його!..
До речі, хто ж така Адіке? Гамід називав донькою тільки Хатче. Може, племінниця чи якась далека родичка? Хто зна…
Увечері почали сходитися невільники. Першим зайшов, подзвонюючи ланцюгами, пан Спихальський. За ним важко ступав довготелесий похмурий Квочка. Від обох гостро пахло димом і свіжою ріпаковою олією. Важка втома проглядала з їхніх пожовтілих змарнілих лиць.
Зі світла вони не зразу впізнали Звенигору. Квочка, як тільки переступив поріг, зразу повалився в куток, а Спихальський почав згрібати солому і намощувати собі пухкіше ложе.
– Сто дзяблів його мамі, – лаявся він. – Працюєш, як віл, а спиш, як свиня, прошу пана! За день так очманієш у диму і накрутишся біля котка, що голова йде обертом. А прийде ніч – навіть не відпочинеш як слід! Той паскудний Гамід, най би його шляк трафив, свіжої соломи жаліє…
– Він нічим не гірший за вельможного пана Яблоновського, пане Мартине, – втомлено сказав Квочка. – Той теж своїх хлопів мав за бидло. Та, врешті, пан Мартин про це добре знає, бо сам uq раз, на втіху гетьманові, відбирав у хлопів їхні пожитки і залишав голих і холодних серед розорених халуп.
– Е, нащо згадувати старе…
– Для перестороги на майбутнє, – втрутився в розмову Арсен і вийшов на середину, де було світліше.
– А-а, пан запорожець! Сердечне вітаннячко! – вигукнув радісно Спихальський. – Живий?
– Живий, як бачите.
Квочка теж схопився, потиснув руки.
– А ми вже думали, що тебе й на світі нема. Виходить, нашого брата не так легко відправити до Вельзевула в пекло! Ми раді тебе бачити!
– Спасибі. А де ж Яцько? Де мій юний друг?
– Яцька немає з нами, – люто блиснув очима Квочка. – Ще взимку Гамід його і Многогрішного подарував комусь. Як собак!.. Болячка йому в бік!
Арсен нахмурився. Радість, що сповнювала його серце, раптом поблякла, зів'яла, як ряст на морозі. Слова товариша по нещастю враз нагадали про їхнє страшне, рабське становище, з якого не видно було ніякого виходу.
СЕЛЬ
На крем'янистому березі бурхливого Кизил-Ірмаку стоїть саманна закопчена олійниця. Вона приносить Гамідові чималі прибутки, бо він підрядився постачати олію для всіх військових залог санджака '. З раннього ранку тут палахкотить вогонь під залізним барабаном, в якому підсмажується ріпакове та рижієве насіння. Гримить кам'яний коток. Біля велетенського преса хекають потомлені люди.
Дим і чад виїдають очі.
Звенигора, Спихальський і Квочка уперлися грудьми в товсті дубові балки, котять по дерев'яному жолобу велетенський круглий камінь, схожий на жорно. Камінь перетирає насіння. Він жовто-зелений від густої тягучої олії.
Арсен і Квочка мовчать, а пан Спихальський, вирячивши від натуги очі, зачіпає робітників-каратюрків: