Темрява відповіла йому мовчанкою.
Ісмет присвітив смолоскипом. Червонясте світло вирвало на мить тонку дівочу постать, білі руки, що безживно повисли вздовж тіла, невеличкі босі ноги.
– Іраз! – З грудей Ісмета вирвався дикий крик і лунко прокотився по піддашшю. – Іраз!
Усмерть переляканий Алі Різа кумельгом покотився вниз.
Іраз мовчала. Тонка вірьовка, мив струна, передушила їй горло. Ісмет рубонув шаблею – і дівчина впала йому на руки. її холодне тіло здалося ючакові таким чужим і важким, що він мало не впустив його.
Він ніс її обережно, мов дитину, заглядаючи в напіврозплющені очі, а з грудей вилітали пекучі слова.
– їраз! Джапим! Для чого ти зробила це? Чому не дочекалася мене? Не порадилася зі мною? Хіба ти винна, моя весняна квітко, що холодна жорстока рука зірвала тебе? О, чому ти не дочекалась мене, джаним?
Він ніс її повільно, мов на суд. А позад нього йшли повстанці, і могильна гиши, що супроводжувала їх, була красномовніша за бурю.
В коридорі, при виході, цю сумну процесію зустрів Бекір. Він здалеку впізнав Іраз. Хотів закричати, але з його грудей вирвався тільки глухий стогін. Ісмет простягнув йому свою важку ношу.
– Бери, батьку, – промовив глухо. – Вона не захотіла пережити ганьбу. Не захотіла живою дивитися нам в очі… Дурненька… Але, клянусь аллахом, я страшно помщуся!.. Друзі, де Гамід? Де. його проклятий виводок? Я хочу бачити, як тече його крої) і кров дітей його!
Мов божевільний, кинувся він до гарему. Пронизливий жіночий і дитячий крик струсонув замок. Та він не зупинив юнака і тих повстанців, які ринули за ним. Мов вихори, влітали вони в кімнати, і їхні закривавлені шаблі сіяли смерть, не жаліючи ні жінок, ні дітей.
По коридорах, мов сніг у віхолу, полетіло з роздертих пуховиків біле пір'я. На підлозі заструмували червоні патьоки.
На той крик і гвалт до гарему ввірвався Арсен. Йому здалося, що повстанці піймали Гаміда і на радощах зчинили такий шарварок. Але замість полоненого спагії побачив жахливу картину.
В кінці коридора, перед зачиненими дверима, стара жінка перегородила Ісметові дорогу. Судячи з одягу, то була няня. Ісмет хотів відштовхнути її, але вона, мов кішка, міцно вчепилася йому в руку, не даючи вільно орудувати шаблею.
– Не заходь! Благаю тебе! – кричала хрипко. – Не вбивай Адікеї Вона не дочка Гаміда!
Почувши ім'я Адіке, Арсен метнувся вперед.
– Геть, стара відьмо! – тим часом ревів Ісмет. – Відпусти мене! Смерть Гамідовому кодлу!
– Божевільний! Схаменися! Адіке – теж Гамідова жертва! Це дочка болгарського воєводи… її звати Златкою!.. Пожалій її!.. Я теж болгарка. Мене Гамід вивіз із Болгарії, щоб я доглядала дівчину, коли вона була малою. Будь людиною!.. Схаменися! Убий краще мене, а її не чіпай!..
Арсен на мить закам'янів, вражений почутим.
А Ісмет не розбирав розпачливих слів старої. Одірвавши від себе її сухі руки, відштовхнув до стіни і рубонув шаблею. Жінка впала. Ісмет ударив ногою в двері. З кімнати пролунав розпачливий дівочий зойк.
– Чекай, Ісмете! – крикнув Арсен, вриваючись за повстанцем у кімнату і стаючи поперед нього. – Не руш! Не чіпай дівчини!
Ісмет ніби не розумів, чого хоче від нього козак. З налитими кров'ю очима, похмуро дивився на Адіке, яка стояла в кутку на ліжку в білій сорочці, схрестивши на грудях руки. В її очах світився жах. Мертвотна блідість поволі заливала обличчя. Вона, здається, не пізнавала Звенигори, вважаючи його за одного з убивць.
Бачачи, що Ісмет намагається обійти його і вдарити дівчину шаблею. Арсен схопив юнака за руку і щосили рвонув її назад, за спину. Ісмет крикнув від різкого болю. Шабля упала додолу.
Біль протверезив повстанця.
– Чого ти хочеш, Арсене? Чому став мені на дорозі? – спитав кволо.
– Я хочу, щоб ти не чіпав цієї дівчини! Ти ж чув – вона Гамідова жертва. Розумієш? – І відпустив руку юнака.
Ісмет понурив голову, трохи помовчав, а потім з глибокою тугою в голосі сказав:
– Роби як знаєш. Тепер мені однаково. Нема моєї Іразі Немає мого щастя! Навіщо мені жити на цьому світі?
Він підняв шаблю і, похнюплений, убитий горем, поплентав з кімнати.
Тоді Арсен повернувся до Адіке. Дівчина все ще, мабуть, не вірила, що небезпека минула. Стояла в кутку і широко розплющеними очима дивилася на струмочок крові, що тоненькою змійкою вповзав з коридора по фарбованій підлозі.
– Адіке, не бійся мене, – промовив козак, подаючи їй руку. – Йди сюди! Я захищу тебе. Ну, ходімо! Тут небезпечно лишатися. Сходь з ліжка, Адіке!.. Чи краще я зватиму тебе Златкою… Ти знаєш це ім'я? Його щойно вимовила твоя няня…
– Де вона? – шепнула дівчина, не зводячи погляду з крові, що вже протекла на середину кімнати.
– її нема… Але ціною свого життя вона врятувала тебе… Дівчина затулила обличчя руками. Плечі затремтіли від ридання. Арсенові здалося, що то під тонкою сорочкою затріпотіло її серце. Він глухо сказав:
– Не плач… Одягайся швидше. А я почекаю за дверима.
Вийшовши в коридор, відтягнув нянин труп до сусідньої кімнати, щоб не потрапив на очі дівчині.
Знадвору долітали радісні крики повстанців. Десь там загубився і Яцько. Та Арсен тепер не боявся за хлопця. Не маленький. Воїн уже – і довів це в бою. Зате напружено думав, як бути зі Златкою. Куди її подіти? Взяти з собою в загін? А потім?
Через кілька хвилин дівчина вийшла одягнута. Він узяв її за руку, ніжно сказав:
– Ходімо! Не відставай від мене. І не бійся – все лихе позаду! На подвір'ї до них підбіг Яцько, збуджений, з блискучими очима.
– Арсене, я тебе скрізь шукаю! Треба відімкнути невільників! Я уже був там, але у мене не виходить… Міцні замки! Арсен на мить задумався, а потім сказав суворо:
– Яцьку, я доручаю тобі охороняти цю дівчину… Відповідаєш за неї головою. Щоб ніхто й пальцем не зачепив її! Розумієш? Це – Адіке. Златка. Я розповідав тобі про неї. Гляди мені!.. А я відчиню підземелля.
– Розумію, – сказав хлопець, але по тому, як він глянув на дівчину, було видно, що це йому не сподобалось. Однак перечити Звенигорі не посмів. Сказав по-дорослому, поважно: – Раз треба – то об чім мова…
Тим часом небо стало ясно-голубим, аж бірюзовим. Десь за горами сходило сонце.
Повстанці зносили на подвір'я дорогі речі, зброю, тягли з погребів харчові припаси. Всюди стояв той нестихаючий гамір і лемент, що так притаманний для східних базарів або стихійних народних бунтів.
Збивши на дверях до підземелля замок. Арсен кинувся вниз. Невільники давно не спали. Розбуджені пострілами й криками, стовпилися біля віконця, намагаючись зрозуміти, що скоїлося на подвір'ї.
– Браття, воля! Виходьте на світ! Розковуйтеся! Підземелля враз сповнилося радісними вигуками. Всі кинулись до виходу. Пан Спихальський, не соромлячись сліз, що текли по рудих вусах, затис запорожця у ведмежих обіймах.
– А най його мамі, я знав, що настане для нас такий день! Ти чуєш, пане Квочко? Не я мовив тобі, що ми ще станемо вільні? А що каже Мартин Спихальський, прошу пана, то є правда, то завжди збувається. А ти скиглив – пропадемо, згинемо!.. Тепер не пропадемо, хай йому перун ясний!
Квочка розпростав свої зігнуті плечі і враз став вищий на цілу голову і від Звенигори, і від пана Мартина. На його вузькому довгастому обличчі заблукала блаженно-радісна усмішка. Він садонув кулачищем Спихальського під бік, аж той ойкнув.
– Не пропадемо, пане Мартине! А якщо й пропадемо, то зі славою!
Кожен невільник намагався пробитися наперед, потиснути руку визволителю, обійняти, подякувати. Але Арсен поспішав. Хотілося швидше побачити Якуба. Він вирвався з чиїхось обіймів, кинувся через двір до Якубової темниці і зіткнувся з Ахмедом Змією, який ніс поперед себе величезний оберемок жіночого вбрання.
– Будь другом, ковалю, – усміхнувся Арсен, пригадавши, як той мало не взув його в червоні чоботи, – розкуй моїх земляків! Вік аллаха молитиму за тебе!
Той бухнув свою здобич на землю.
– А чим? Не голими ж руками!
– Тут є кузня. Ходімо!
Невелика замкова кузня містилася біля самої брами. Ахмед Змія швидко знайшов молоток, зубило, стукнув по ковадлу:
– Ану, підходь!..
Його обступили радісно-збуджені невільники. А тим часом Арсен, схопивши важкий молот, вибіг з кузні: двері до темниці Яку-ба були масивні, а замки міцні. Хоча надворі майже розвиднілося, в підземеллі стояв густий морок.