– Колись у нашому селі переховувались гайдуки, повстанці, – сказала Марійка тихо. – Яничари дізналися про те, наскочили – спалили всі колиби, а людей перебили. Тоді загинули й мої батьки… Дідусеві пощастило вихопити мене з пожарища і втекти в гори. Назад він не повернувся. Збудував тут собі хатину, і ми стали з ним жити над морем. Дідусь ловить рибу, а я доглядаю овечок та кіз, у лісі збираю гриби, горіхи, груші, аличу…
– А гайдуки, про яких ти мені розповідала… вони ще й досі у вас є? – Златка понизила голос.
– А чого це тебе цікавить?
– Страшно стало… Ще сюди прийдуть…
– Дурненька… – Марійка засміялась. – Гайдуки добрі, хороших людей не займають… Та й ти, хоч туркеня, а так гарно по-нашому балакаєш. Ніби справжня болгарка.
– У мене няня була болгарка.
– От воно що…
Хоч слова у Марійки звучали ласкаво, однак в очах чомусь був холодок. Пильно глянувши на Златку, вона схопилася з місця.
– Ой леле! Я й забула, що в мене чорба варитьсяі
Утікачі сушили проти сонця одяг. Арсен наточив на камені ятаган – поголився. Пан Спихальський підставив і своє заросле облчччя.
– Поголи, пане добродзею, – сказав, умощуючись на камені і підставляючи руду щетину. – Тільки вусів не чіпай. Вуса – то найперша ознака шляхетності… Та ще такі, як у мене! Пхе! Не одна панєнка сохла через них. А були й такі, прошу пана, же клали до моїх ніг цілі маєтки, абись тільки став їм за мужа!
– Ну, і де ж ті маєтки? – спитав Арсен, підморгнувши Яцькові і щосили шхребучи тугу щоку шляхтича.
Щетина аж тріщала. Пан Спихальський морщився, кректав од болю, на очах виступали сльози, але терпів.
– Е-е, пане добродзею, Спихальський не жебрак, щоб позаздритись на якісь там маєтки. – Він підняв угору палець. – Воля – то найліпший маєток, прошу пана!
– Але ж пан усе-таки одружився, наскільки я пам'ятаю з розмов?
– То був чорт у подобі янгола! Але дай-но мені добратися додому!.. – почервонів Спихальський.
Він не сказав, що буде, коли добереться додому, та з того, як оскаженіло завертів ясно-голубими очима і як налилося кров'ю обличчя, можна було догадатися, що пані Вандзі перепаде на горіхи.
– Е, вся заковика, пане Мартине, як добратися додому.
– Дуже простої З Туреччини втекли, а з Болгарії – і поготів!
– Ти дуже прудкий, пане Мартине. Але не поспішай! У мене тут є одна пильна справа. – І Арсен розповів про Сіркового брата, якого мав визволити.
Спихальський і Яцько задумались. Це міняло їхні наміри. Замість того щоб зразу пробиватися гуртом додому, мали розлучитися з Звенигорою? Яцько такого і в гадці не мав. Спихальський теж полюбив козака і високо оцінив його за розум, хоробрість і кмітливість.
– Що ж, тоді й ми зостаємося, – сказав він. – Виручимо того невільника і разом повернемось на батьківщину.
З колиби вийшов старий. З-за його спини визирала Марійка, підозріло поглядаючи на чужинців.
– Будь обережний, дідусю, – шептала. – Я чомусь думаю, що це небезпечні люди… З часу на час має прибути Драган, може, розмову відкласти до його приходу?
– Гаразд. Готуй на стіл. А я вже сам знаю, що мені робити. Марійка зникла в сінях, а старий поволі наблизився до гостей.
– Прошу, другарі, до господи старого Момчила. Марійка наварила чорби, а до неї є хліб і бринза. Та й ракії знайдеться сулія.
– Спасибі, бай ' Момчиле, ми з великим задоволенням скористаємося з вашої гостинності, – відповів Арсен. – Би, правду кажучи, добре-таки охляли за ці дні…
– А звідки путь держите, другарі? І хто ви? Арсен чекав такого запитання. І хоча дід Момчил здавався йому чесною людиною, відповів так, як домовились:
– З Трапезонта пливли до Варни. Зі своїм хазяїном, купцем. Ми козаки… А віри християнської…
– Руснаки, виходить! – зрадів старий. – То добре! А чого ж панькаєтесь із господарем? Можна подумати, що він ваш вуйко чи брат… За ноги б – та в море, невіру! А самі – гайда додому!
Втікачі полегшено зітхнули. Виходить, потрапили до друзів? Чи, може, хитрий дід випитує їх? Здається, ні.
– Про волю ми й самі думаємо, бай Момчиле, – відповів Арсен. – Хто ж не хоче додому, на волю? Але ще не прийшов час… А господар наш Якуб добра людина, дарма що турок… І Адіке, його донька, теж мила дівчина. Ми не можемо заподіяти їм зла. А як хто нападе – захищатимемо. Чи не так, друзі?
– Авжеж! – вигукнув Спихальський. – За пана Якуба живіт покладемо!
– Гм, схоже, що цей турок вам ніби й справді родич, – засумнівався Момчил. – Ну, та бог з ним… Ходімо обідати!
Арсен помітив, що Момчил якось підозріло глянув на них, але не надав тому значення. Хотілося швидше поїсти і заснути. Кілька безсонних ночей на морі виснажили їх украй.
Обід був смачний. Духмяна чорба з рибою всім припала до смаку. Пан Спихальський, випивши кухоль ракії, забув про шляхетські звичаї і голосно сьорбав наваристу юшку, як звичайний хлоп. Арсенові виноградна ракія здалась не такою міцною, як запорозька горілка, але він не хотів ображати гостинного хазяїна і на всі заставки розхвалював і ракію, і чорбу, і солонувату бринзу.
Після обіду всіх потягло на сон. Златку Марійка повела в комірчину, а чоловікам послала на горищі. Там лежало лісове сіно, і натомлені втікачі миттю поснули.
Коли Арсен прокинувся, стояла вже ніч. На горищі було темно. І Яцько, і Спихальський міцно спали.
Арсен повернувся на другий бік, підклав під голову кулак і знову заплющив очі. Та на цей раз заснути не пощастило. З сіней долетів приглушений шепіт. Говорив Момчил:
– Чекай, Драгане, я причиню ляду на горище, щоб гості не злізли бува. Хай рухтять собі до ранку!
Арсен затамував дихання. В чім справа? Що там скоїлося внизу? Чому Момчил боїться їх?
Стукнула ляда. Заскреготав засув. У сінях знову заговорили, але тепер не можна було нічого розібрати. Потім заскрипіли надвірні двері, і наступила тиша.
"Еге, тут щось не гаразд, – подумав Арсен. – Чи не затіває старий чогось небезпечного? Може, хоче видати турецьким властям? За спійманого невільника-втікача платять добрі гроші".
Він хотів розбудити товаришів, але передумав. Утрьох у цій непроглядній темряві вони зчинять такий шум, що Момчил і його спільники зразу почують їх. Ні, краще самому про все дізнатись.
Ще вдень він, за старою козацькою звичкою, лягаючи спати, обдивився горище і помітив, що в зашитому дошками причілкові є невеликі дверцята, через які, напевне, Момчил заносив сіно. Обережно намацуючи руками бантини, добрався до стінки. На щастя, дверцята були не замкнені. Він тихо відчинив їх і виглянув надвір.
Прямо перед ним, на тлі зоряного темно-синього неба, чорніли гори. Десь позаду, по той бік колиби, шуміло море. Арсен виглянув з-за причілка на подвір'я. Там, схилившись один до одного, стояло кілька чоловіків. Серед них біліла чуприна Момчила. Збоку Марійка тримала за поводи двох мулів.
Чоловіки про щось говорили, але Арсен не зміг розібрати їхніх слів: заважав шум моря. Та ось Момчил сказав голосно:
– Пора!
Марійка сіпнула мулів за поводи і пішла попереду. За нею рушили чоловіки.
Арсен сплигнув з даху і кинувся за ними назирці.
Вони повернули на стежку, що вела вздовж берега. Дорога була незнайома. Арсен прискорив ходу, щоб не згубити їх у темряві. Раптом помітив збоку, між брилами каміння, темну постать, що, як і він, таємно скрадалася за Момчилом та його товаришами.
Невідомий не бачив Арсена і, пригинаючись, поволі просувався вслід за старим та його супутниками.
Біля обривистої кам'яної кручі Момчил зупинився і щось сказав Марійці. Дівчина притримала мулів. Чоловіки зникли в низькій печері, вимитій у вапняках дощовими потоками. Через кілька хвилин вийшли звідти з важкими клунками.
– Воєвода буде дуже задоволений тобою, бай Момчиле, – сказав один із супутників старого. – Ця допомога якраз вчасна. Собака Сафар-бей готує напад на Чернаводу, і ми його зустрінемо олов'яними гостинцями…
– Тут п'ять пудів олова і стільки ж пороху, – відповів Момчил. – Через тиждень, якщо буде гарна погода, чекаю вдвічі більше. Отож захопи, Драгане, з собою чотирьох або п'ятьох мулів та й грошей не забудь – треба заплатити наперед.
– Я передам воєводі…
Вони вмостили мулам на спини важку поклажу і рушили назад.
Арсен, притиснувшись до скелі, не пропустив жодного слова, хоча мало що зрозумів із тієї розмови. Однак переконався, що Момчил і його друзі не затівають проти них нічого злого.