Драган приведе людей, і вони тільки-но Сафар-бей виступить у похід, нападуть на фортецю і визволять Златку і Якуба.
На протилежному боці майдану розташувався табором невеликий кінний загін. Спагії розкладали вогнище, лаштували над ними триноги і казани. Іржали на припоні голодні, стомлені коні. Вояки несли їм у рептухах обрік, запашне гірське сіно.
Арсен не надав цьому значення. Хіба мало різних військових загонів гасає по Османській імперії? Він зайшов до конака, і запобігливий слуга повів його нагору до зали, звідки вже долітали голоси багатьох людей.
Чийсь гучний надтріснутий голос здався йому дуже знайомим. Але не встиг пригадати, кому належить той голос, як назустріч викотився жвавий паша, взяв під руку і повів до вузького вікна з кольоровими шибками, де стояв найбільший гурт людей.
– Дорогі гості, – дозвольте познайомити вас із заїжджим купцем із Ляхистану Асаном-агою. Він добре знає той край, де доблесним воїнам падишаха доведеться незабаром прославляти ім'я аллаха. Я думаю, він з радістю поділиться з вами своїми спостереженнями про звичаї невірних.
– Я весь до ваших послуг, – уклонився Арсен і раптом здригнувся: прямо перед ним стояв Гамід і виряченими від подиву очима дивився на свого колишнього невільника.
– Аллах екбер! – вигукнув Гамід. – Урус Арсен! Звідки ти тут узявся?.. Сам Всевишній посилає тебе мені в руки!
Він схопився за ефес шаблі. Але витягти її не встиг. Мов блискавка, сяйнув Арсенів ятаган. Та вістря тільки ковзнуло по гладенькому панциру, прикритому верхнім одягом. Невдача! Розуміючи, що вдруге нанести удар не пощастить. Арсен рвонувся назад, щоб, скориставшись загальним замішанням, вискочити на майдан. А там – тільки б упасти на чийогось коня!..
Розштовхуючи оторопілих гостей, козак вибіг на середину зали. Чийсь відчайдушний крик підстьобнув його наче батогом. Переляканий слуга, що заглянув у двері, побачивши в руках утікача блискучий кинджал, шарахнувся в куток. Шлях до виходу був вільний.
Але в останню мить пружинистий Сафар-бей підставив ногу, і втікач з розгону полетів на підлогу. Сафар-бей, мов дика кішка, плигнув на нього, закрутив за спину руки.
– Тримайте його! В'яжіть!
Кілька чоловік, у тому числі й Гамід, ринулися вперед, насіли на розпростерте тіло козака. Арсен напружив усі сили, запручався, заборсався, але ворогів навалювалося все більше. Він уже не зміг поворухнути жодним м'язом, лежав, розпластаний, мов лист, під вагою багатьох тіл. Хтось в'язав руки, завертаючи їх мало не до лопаток.
– Міцніше! Дужче!
– Вирвіть у нього ятаган!
– Підніміть гяураї
Арсенові стало легше дихати. Натовп розступився. Сафар-бей болюче вдарив ногою під бік:
– Вставай, собако!
Арсен підвівся спершу на коліна, потім на ноги. Ззаду його тримали за зв'язані руки, обабіч стали з ятаганами два молоді дужі яничари. Переляканий Гамід і зблідлий Сафар-бей ще не отямилися від несподіванки і поводили очима, важко відсапуючись.
В залі запала тиша. Всі з острахом і цікавістю дивилися на полоненого. Отетерілий паша, мов риба на березі, беззвучно плямкав ротом, намагався щось сказати, але страх здавлював йому горло. Всім кинулася в очі пухка рука паші, на якій недоречно виблискував камінцями коштовний перстень, подарунок "купця" з Ляхистану.
"Як добре, що свій медальйон я подарував Адіке! – подумав Сафар-бей. – А то б і я мав такий жалюгідний вигляд, як паша!.. Обвів нас навколо пальця цей проклятий гяур!.. Треба виплутуватися із смішного становища, в яке ми всі потрапили через того дурня пашу!"
– Дорогий Гамід-бею, як вчасно ти приїхав! Твій приїзд допоміг виправити помилку, якої допустився наш шановний каймакам!
– Д-дозволь, як тебе розуміти, Сафар-бею? – пробелькотів Каладжі-бей, вирячуючи жовті білки очей.
– Дуже просто. Ви прийняли у себе ворожого вивідача. Ви, на його прохання, наказали відпустити гайдука Крайчева, якого ми мали стратити…
– Бюлюк-баша, перед тобою старший! – обурився сливенський управитель. – Як ти смієш!
– Ви запросили його до себе, нарешті, а не я! І це могло скінчитися трагічно не тільки для Гамід-бея, а й для багатьох із нас! Я змушений буду доповісти про все бейлер-бею!
Каладжі-бей побагровів:
– Яке нахабство! Панове, будьте свідками, подарунок під цього гяура взяв не тільки я, а й Сафар-бей!.. Я з огидою повертаю цей брудний перстень! – Він зірвав перстень з пальця і пошпурив на підлогу. – Якщо цьому гяурові і пощастило обманути кого, то не тільки мене, а всіх нас!
– Авжеж, авжеж, – підтримали пашу міські урядовці. – Нема потреби сперечатися, хто винен! Треба допитати гяураї Він усе скаже!
– Чекайте, чекайте! – вигукнув Гамід. – Це мій раб! Утікачі Бунтівник!.. Розпоряджатися ним маю право тільки я! Віддайте його мені! Це він з повсталими каратюрками спалив мій замок в Аксу, повбивав рідних, знищив усе майно… О-о-о! Клянусь небом, я так його катуватиму, що він пожаліє, що доля залишила його живим!
– Ні, Гамід-бею, – заперечив Сафар-бей, – він належить тепер не тільки тобі, а й мені! Він, напевно, зв'язаний із гайдуками… Ми допитаємо його разом. І не буду я Сафар-бей, коли не розв'яжу його брехливого язика!
Він підійшов до Звенигори і вдарив кулаком в обличчя:
– Ну, йди, собако!
Його привели у фортецю і кинули в підземелля. Світло проникало сюди крізь вузький душник у стелі. Кам'яні стіни бовваніли в густих сутінках, мов чорні примари. Застояне повітря забивало віддих.
– Лежи, гяуре! – крикнув Сафар-бей з порога, бачачи, що в'язень намагається підвестись. – Ми скоро повернемось!
Грюкнули двері. Стало тихо.
Арсен підвівся, став під душником. На нього глянула цятка голубою передвечірнього неба. Що ж, і це непогано! В останні хвилини життя він матиме над головою миле, хоч і чуже небо.
Звичайно, тільки щасливий випадок та власна винахідливість можуть урятувати його тепер. Арсен добре це розумів і вирішив не гайнувати часу. ПризвнчаТыиксь до темряви, почав оглядати підземелля. Невже тут не знайдеться якогось каменя чи, на гірший випадок, дрюка, яким можна було б приголомшити вартового?
Наслідки огляду були невтішні. Стіни муровані з великих брил вапняка. Годі й думати виколупати хоч одну з них! На земляній долівці, крім оберемка перетрухлої соломи, теж не знайшов нічого. Кепсько!
Стиснув зв'язані за спиною кулаки. Ex! Звільнити б їх та вкласти шаблю чи ятаган – тоді і самого чорта не побоявся б! Дорого продав би життя!
Раптом угорі щось блиснуло. Арсен підійшов ближче, придивився. Залізний гак! І не один, а цілий ряд! Оце знахідка!
Треба шііидше звільнити руки! Він знайшов камінь, що гострим рогом виступав із стіни, повернувся спиною і почав терти об нього вірьоики. Час тягнувся набридливо довго. Та ось мотузки ослабли, а далі зовсім упали додолу. Розім'явши затерплі руки, підступив до гаків. Ex, коли б зламати, непогана зброя вийшла б! Уявив, як, затиснутий у руці, цей шматок заліза став би списом чи кинджалом у хвилину, коли доведеться боротися за життя.
Та ба! Гаки так глибоко вмуровано в стелю, що жоден з них не піддавався його далеко не слабким силам. Ні, без лома не вирвеш! Марна надія. А Сафар-бей кожної хвилини може надійти… Хіба спробувати не виривати, а ламати? Він ухопився обіруч за крайній гак, уперся ногами у стіну і почав розгойдувати. Залізо ледь-ледь зігнулося. Тоді наліг ще дужче, аж кров шугнула в скроні, аж затремтіли від напруження ноги.
Ну, разом – гу-ух!
Гак подався ще більше. Тепер з другого боку! Ну, дужчеі Натискуй! Отакі Іде! Майже непомітно для ока, але згинається…
Арсен аж корчиться від нелюдських зусиль, зривається і падає на долівку. Якийсь час лежить, відсапуючись, а потім знову встає, хапається руками за гак, підтягується, упирається ногами в стіну…
І знову зривається.
Стає жарко. Піт заливає очі. Роздягнувшись, швидко відкидає одяг, лишається в самій сорочці. І знову береться до роботи. Минає година, друга… Міцний кований гак піддається неохоче. Гнеться з трудом, але гнеться. Вперед – назад! Вперед – назад! З кожним зусиллям він подається все більше і, здається, легше. Та сил не вистачає доламати до кінця…
Стає темно.
Стомлений в'язень важко опускається на долівку. Ще попрацювати трохи – і гак зламався б. Але сили вичерпались. На очі напливає кривавий туман. Арсен прихилив голову до стіни і незчувся, коли заснув.