– Показуй свій барліг, старийі- Сафар-бей кинув поводи джурі і попростував до дверей.
Вони зайшли до колиби.
Перелякана Златка, закутавши голову й плечі тонкою чорною хусткою, стояла посеред кімнати. Якуб сидів за столом.
Сафар-бей підозріло глянув на них:
– Гайдуки?
– Ні, я купець, ага. А то моя донька Адіке, – промовив спокійно Якуб.
Сафар-бей повернувся до Момчила:
– Чому не сказав про них? Переховуєш підозрілих?
– Хіба не бачиш, ага, – це ваші люди. З Трапезонта. їхній корабель розбився… Я врятував їх, – відповів старий.
– Ну, ми розберемось у цьому пізніше, коли прибудемо в Сливен, – відмахнувся Сафар-бей і схопив Златку за руку. – Ану, відкрий обличчя, пташкої Може, ти з вусами й бородою?
Златка відсахнулася. Та Сафар-бей встиг зірвати покривало. Дівчина скрикнула, але не відвернулась і обличчя не затулила руками, як зробила б на її місці кожна молода турчанка. Лише гнівно глянула на молодого чорбаджію.
Сафар-бей відпустив її руку. Він був вражений незвичайною красою дівчини. Вояки, що набились у колибу, теж з цікавістю розглядали її.
– О аллах, яка неземна краса! – вигукнув Сафар-бей. – Я беру свої слова назад, джаним! Бо навряд чи серед гайдуків знайдеться хоч одна така красуня. Всі вони грубі, ті неотесані балканджійкиї З порепаними від роботи руками, з брудними, скуйовдженими косами…
Златка почервоніла. На очах у неї виступили сльози. Кулачки її стискувалися, здавалось, вона ось-ось кинеться з ними на свого кривдника. Але в цю мить її заступив Якуб.
– Опам'ятайся, ага! Перед тобою не рабиня-гяурка, а дочка всіма шанованого в Трапезонті купця. Як же ти посмів зірвати з неї яшмак? Я протестую! Я жалітимусь бейлер-бею або й самому візирові в Стамбулі!
Сафар-бей приклав руку до грудей:
– Заспокойся, ефенді. Я не хотів образити ні тебе, ні твоєї красуні доньки… Мені приємно, що доля познайомила мене з вами. Буду радий, якщо ви поїдете зі мною в Сливен і я зможу проявити там гостинність.
– Ми залишимося тут, ага, – перебив його Якуб.
– Ви не залишитеся тут! – твердо промовив Сафар-бей. – Цього старого я підозріваю в зв'язках з гайдуками і кину до в'язниці. Потім ми вирішимо, що з ним робити. А ви поїдете зі мною і будете моїми гістьми.
– Але…
– Ніяких "але"! Виходьте з колиби! Через хвилину вона піде з димом!
Сказано це було так різко, що Якуб вважав краще не сперечатись. їхати в Сливен аж ніяк не входило в його наміри, та, видно, цей зарозумілий чорбаджія не відступиться від свого. Він узяв Златку за руку і рушив до дверей.
На подвір'ї вони побачили зв'язаного Момчила. Навколо нього стояло кілька аскерів. Інші нишпорили по березі, світячи смолоскипами.
– Ну що? – спитав їх Сафар-бей.
– Не знайшли нікого, ага.
– Підпалюйте колибу!
Смолоскипи полетіли всередину хатини, в хлівець, на дах. Запалахкотів сухий очерет, зашкварчало смолисте дерево. Через кілька хвилин червонястий стовп полум'я шугнув у темне тривожне небо.
Момчил похмуро дивився, як вогонь пожирав колибу, і по його поораному зморшками, закам'янілому обличчю текли скупі сльозинки.
Якуб наблизився до Сафар-бея, вклонився:
– Ага, я завдячую цьому старому життям доньки і своїм життям. Віч урятував нас у розбурханому морі. Коли б не цей болгарин, я не мав би приємності розмовляти сьогодні з тобою, бачити радить серця мої о – люСіу доііьку Адіке.
– Адіке… Яке красиве ім'я, – вставив Сафар-бей, кинувши багатозначиий погляд на дівчину.
– Відпусти його, ara, – благав Якуб. – Це безневинна людина.
– Даремно ти вступаєшся за нього, ефенді! Це гайдук!- відрізав Сафар-бей і дав наказ рушати.
Аскери підвели коней для Якуба і Златки, допомогли сісти в сідла. Незабаром загін зник у нічній темряві, освітлюваній відблисками пожежі.
Коли затих стукіт копит, з боку моря до палаючої колиби наблизився незнайомець. З його одягу стікала вода. Йшов він поволі, уважно вдивляючись у морок, що обступав Момчилове подвір'я чорною стіною. Переконавшися, що турки від'їхали, незнайомець швидко скинув з себе одяг, викрутив його і повісив на куші дроку насупроти вогню, щоб просох, а сам сів на перевернутий неподалеку човен і став грітися. Під вагою тіла човен схитнувся, з-під нього почувся глухий скрик.
Незнайомець схопився і перевернув човна. Там лежав хлопець. Побачивши, що він викритий, хлопець шарпнувся, щоб утекти, але міцна рука схопила його за комір.
– Чекай, ти хто такий? – спитав незнайомець.
– Яцько, – заїкаючись від страху, відповів хлопець. – А… ти хто?
– А-а, Яцько… РуснакІ Знаю. А мене звуть Драганом. Розповідай швидше, ради всього святого, де Марійка? Де дід Момчил? Їх убили люди Сафар-бея? О, горе мені! Це ж я навів їх сюди! Це я в усьому винені..
– Ти винен? Як?
– За мною ув'язався якийсь підозрілий балканджій… Мені треба було б повернутися назад або із засідки вбити падлюку. А я злегковажив небезпекою і йшов усе вперед… Сюди… І вів за собою спостерігача. А він направив по моєму сліду негідника Сафар-бея, хай буде прокляте його ім'я! Коли я помітив, що за мною погоня, було вже пізно тікати в гори: я потрапив би їм просто в руки. Тоді я попрямував до моря. Це була моя друга помилка. Хоч я сам заховався так, що мене жоден собака не бачив, – я відплив у море і сидів у воді за скелею, – але, шукаючи мене, аскери знайшли труп одного зрадника, якого за кілька днів перед цим забив твій земляк. Ми кинули його в море, і труп прибило хвилею до берега. Я чув, як лаявся Сафар-бей. "Це робота старого розбійника Момчила! – кричав він. – Я даино підпливав, що його колиба – це гайдуцьке гніздо! Смерть Василева – справа його рук! Гей, аскери, за мною! Смерть гайдукам-гяу-рам!" У мене мов що обірвалося всередині. Я знан, як розправляється Сафар-бей з болгарами, – вирізує цілі сім'ї, спалює живцем, садовить на палі або продац в рабство. І тепер він підступає до найрідніших мені людей – до Марійки і діда Момчила! Що я міг зробити? Чим міг допомогти їм? – Драган замовк і похилив голову. В його чорних очах зблиснула проти вогню сльоза. Переборовши хвилинну слабість, розповідав далі: – Я поплив до берега, хоч не уявляв, як утримаюся, щоб не кинутися на ворогів, коли вони знущатимуться з Марійки і її дідуся. Та не встиг наблизитись до колиби, як вона запалала… Боже! Що я пережив у ту хвилину! Тільки бажання відомстити Сафар-беєві стримало мене од відчайдушного вчинку – забити одного чи двох ворогів, а потім і собі кинутись у вогонь.
– Даремно впадаєш у розпач, Драгане, – сказав Яцько. – Марійка якраз не була вдома – вона з Звенигорою і Спихальським попливли до Бургаса… А діда Момчила справді турки схопили і разом з Якубом і Златкою повели з собою.
– Як? То Марійка жива? – вигукнув Доаган, схопивши хлопця в обійми.
– Та кажу ж – жива! Арсен от-от має прибути. Ми з дідом Момчилом чекали його ще вчора… А з ним прибуде і Марійка-Хлопець ледве вирвався з рук очманілого від радощів Драгана і з подивом глядів, як той, виблискуючи голим тілом проти малинового світла, що йшло від вогню, раптом затанцював якийсь швидкий бісівський танень.
Арсен з Марійкою прибули на другий день опівдні, коли Драган і Яцько, стомившись від безперервного очікування, обідали в тіні чинари.
– Леле, мале, що тут трапилося! – вигукнула Марійка, вибігши на вершину скелі, звідки виднілося чорне згарище замість колиби.
Вловивши в її голосі жах. Арсен прожогом кинувся й собі нагору і зупинився вражений. Перед його очима відкрилася страшна картина. В затишній улоговині лежала купа головешок, з яких подекуди ще курілися сизуваті димки. Ні Златки, ні Якуба, ні Яцька, ні Момчила!
Прибиті горем, вони мовчки дивились на згарище, неспроможні вимовити й слова.
Раптом збоку пролунали радісні крики. До них мчали, розмахуючи руками, Яцько і Драган.
– Жива! – вигукнув Драган і, не соромлячись чужинців, міцно обняв дівчину. – Жива!
Марійка почервоніла, але не відхилила обличчя від палких поцілунків юнака.
Та перша радість від зустрічі скоро минула. Почувши, що дідуся Момчила забрали люди Сафар-бея, Марійка залилася сльозами. Вона добре знала, що з рук Сафар-бея рідко хто з болгар виривався живий.
Арсен намагався не подавати виду, як він переживає, та різка зморшка між бровами, потемнілі очі й міцно стулені губи, пойняті смагою, свідчили про тяжке горе, що раптом звалилося на нього.