Ніколи не думав Арсен, що і йому доведеться йти в неволю цією проклятою дорогою. А довелося! Зв'язаним, брудним, змученим рабом!
Після Перекопу ще цілий день ішли перешийком, і тільки надвечір Алі зупинив загін на березі великого непривітного озера з важкою мертвою водою. Тут він дав знак ділити ясир.
Зчинився страшенний лемент. Здобичники позіскакували з коней і почали шикувати окремо чоловіків, жінок, дітей. В кошлатих коротких кожухах вовною назовні, в баранячих та лисячих шапках-малахаях, у незграбних чариках з телячої та лошачої шкури, ногаї були схожі на диких звірів, що раптом ошаленіли і накинулися на свою беззахисну здобич.
Коли всіх вишикували, Алі спершу відібрав свою частку. Він ще в дорозі придивився до бранців, а тому взяв собі найміцніших чоловіків і найкрасивіших жінок. Два воїни невідступно стерегли трьох бранок-красунь та Арсена. До полону Алі потрапив і Яцько.
Арсен пригорнув хлопця, що здригався від плачу. Хотів сказати йому втішне слово і знову не міг. Щось болючо-терпке здушило зашморгом горло. Стримувався, щоб і собі не пустити сльозу. Яцько припав козакові до грудей, занімів.
На солонцюватій рівнині хвилювалося, ревло, билося відчаєм і болем людське горе. Жінки чіплялися за чоловіків, виривали з рук нападників своїх дітей. Діти тяглися до матерів, благали взяти їх з собою, лементували. Чоловіки намагалися порвати мотузки й сирицю, напирали на татар, але зразу ж відкочувались назад, бо на їхні голови падали десятки замашних батогів, від яких репалася шкіра. Плач, зойк, стогін, прокляття змішалися з лайкою і погрозами. Тривожно іржали налякані коні.
Але найгірше було попереду.
Коли мурза Алі відокремив свій ясир, воїни один з-поперед одного почали видирати з рядів найсильніших бранців і наймолодших бранок. Зчинилася така веремія, що Алі вихопив шаблю і з криком кинувся втихомирювати озвірілих одноплемінників.
– Зупиніться, шайтанові дітиі Заткни рота, Шаріфе, а то я заткну тобі шаблею. Всім вистачить, лихий би вас побрав! – кричав він, бігаючи від гурту до іурту.
Його очі дикувато виблискували. З-під рудого малахая гнівом пашіло сите, в чорних віспинках обличчя.
До голосіння невільників добавився розгардіяш серед здобичників, які ладні були перегризти один одному горлянки.
– Відійди, мурзо. Ти вже своє забрав – і не втручайся до нас! – викрикнув велетень Шаріф, несучи на оберемку молоденьке русокосе дівча, що верещало і брикалося ногами. – Відійди по-доброму!
Він кинув дівчину на землю, наступив на неї ногою і витяг довгу криву шаблюку, всім своїм войовничим виглядом показуючи мурзі, що домагатиметься свого силою зброї.
Алі зупинився, опустив шаблю.
– Тьфу, прокляті собаки! Хай вас забере шайтан! Діліться – хоч показіться!
Він повернувся і пішов до свого гурту, не звертаючи уваги на гвалт і дикий вереск, що лунали позаду.
А там саме зчинилася суперечка між двома здобичниками з-за підлітка, власне, хлопчака років дванадцяти. Вони мало не розірвали його, тягнучи в різні боки. Хлопець кричав, пручався, але не міг вирватися й уп'явся зубами в руку татаринові. Той завив од болю, затупцяв ногами, вирвав руку, а потім схопив шаблю і одним махом зняв хлопчині голову.
– Ха-ха-ха! Забирай його тепер собі! – крикнув убивця суперникові, що відскочив убік.
Але той не розсердився, а теж вищирив зуби, задоволений, що хлопець нікому не дістався.
Не бажаючи сваритися зі своїми людьми, мурза скочив на коня і наказав рушати. Кілька найближчих його родичів, одержавши свою частку здобичі, приєдналися до нього. Зменшений більше ніж наполовину, чамбул швидко залишив берег озера і покотив сухим степом на південний схід, до Кафи. Він тут почував себе в безпеці, і бранців розв'язали. Куди втечеш? Навколо – чужина, море!
Ішли швидко. Зупинялися тільки на нічліг та на обід. Кочовики їли сиру конину, порізану тонкими пластівцями і спарену під повстяним чепраком на спині коня. Таку ж їжу кидали й полоненим. Арсен спочатку відвертався од неї, та голод допікав, мусив їсти. Заплющивши очі, гриз сире, в червоній піні м'ясо, запивав з рівчаків, що вряди-годи зустрічалися на путі, гіркуватою каламутною водою.
Тільки на сьомий день з гори відкрилося море і показалося велике місто з високими стрімкими вежами мінаретів. Алі зупинив загін, зняв з шиї пештимал, розіслав на землі, став на коліна – довго молився, дякуючи аллахові за щасливий похід на невірних.
Кафа зустріла їх галасом приморського ринку, запахом риби і смаженої баранини.
Алі погнав свій живий товар до караван-сарая. На другий день меткі горласті цирульники-греки постригли і поголили чоловіків, а наймити принесли на дерев'яних тацях варену баранину, густо приправлену перцем. Тепер Алі не скупився: ситий, неви-снажений раб ішов на базарі по дорожчій ціні. Жінок він приберігав надалі, їх ще треба добре підгодувати, причепурити, а може, й краще зодягнути, особливо Чорнобаєвих бранок. Перед виводом на базар цирульники натруть їх олією і пахучими травами, підрівняють брови, покладуть під очима легку голубувату тінь.
Алі знає, як продавати товар для гаремів, і сподівається мати добрий бариш. Сьогодні ж вивів тільки чоловіків і підлітків.
Широкий базарний майдан на березі затоки весь запруджений народом. Галаслива юрба, що ввібрала в себе прибережних і степових татар, греків, турків, венеційців, караїмів, абхазців, вирувала, гелготала, кудись поспішала, щось купувала і продавала.
Гірський кряж захищав місто від холодних північних вітрів, і опівдні проти сонця навіть у грудні тут було тепло й затишно.
Весь лівий край базару – невільничий. Від міста його відділяла висока кам'яна стіна, викладена з ніздрюватого бідастого вапняку. Попід стіною – забиті в землю палі. До них прив'язують невільників.
Живого товару було небагато, і задоволений Алі спостеріг, як за його валкою ринула ціла юрба покупців.
Меткі наймити швидко поприв'язували чоловіків до паль. Вони старалися, бо мурза пообіцяв кожному добрий бакшиш – винагороду.
Арсен стояв крайній. Його сусідом ліворуч виявився якийсь міцний бородатий чолов'яга. Незважаючи на зимову пору, він був до пояса голий і мерзлякувато кутався в накинуту наопашки сірячину. З-під копиці скуйовдженого пшеничного чуба визирали великі голубі очі.
– Гріємося, батьку? – невесело спитав Арсен.
– Гріємося, синашу, – усміхнувся бородань, блиснувши білими міцними зубами. – А чому ти звеш мене батьком? Хіба я старший за тебе?
– А хто тебе розбере, – відповів козак. – У нас на Запорожжі навіть діди голять бороди. А ти, я бачу, русак?.. Звідки, брате?
– Донський козак я. У нас борода – звичайна річ.
– О, то ми й справді брати. Від Дону до Запорожжя – рукою подати.
– Давно з України?
– Два тижні. Весь час були в дорозі.
– Я теж. Тільки вчора пригнали в Кафу. А куди далі поженуть – хто знає… Бачиш, який відгодований турок суне сюди? Чого доброго, купить і зажене в Туреччину! А звідти не те що втекти – навіть думати про домівку нічого… Ні, краще б зразу загинути, ніж конати на каторзі чи подихати рабом десь у копальнях Єгипту!
– Не каркай, друже, не наврочуй біди, – вона сама нас знайде. Дончак похмуро посміхнувся.
– Е-е, мабуть, хтось раніш накаркав. Якої ще більшої біди треба? – Він показав на свої зв'язані руки. – Нема гірше, як басурменська неволяї
– Всяка неволя лиха, бодай її вік не бачитиі- сказав Арсен і додав: – Дивись, той купець сюди простує… Запримітив, старий коршун, де поживою пахне!
До них підходив ошатно вдягнутий товстий турок у тюрбані. За ним повагом ішли два дужі охоронці.
Хазяїн донського козака і мурза Алі ще здалеку вклонилися багатому покупцеві, почали навперебій закликати до себе.
– Ага, прошу сюди! – вигукнув Алі. – У мене всі невільники, як дуби! Кожен працюватиме за двох! Віддам поцінної Ось помацай м'язи цього запорожця – вони мов з криці! Не оминай мого товару, високошановний ага, – такого більше ні в кого в Кафі не знайдеш!
– Подивися, ефенді, на цього козака! – гукав сусід Алі, показуючи на напівголого дончака. – Це дикий степовий тур! Сила його незмірна! Вміє доглядати коней і домашню худобу! На каторзі гребтиме за трьох! Будеш жалкувати, якщо не купиш такого батира!