Ішов швидко. З пологих схилів біг підтюпцем. З надією поглядав на сіре хмарне небо, чекав від нього хоч краплини дощу. Та хмари блідішали, танули, і незабаром крізь них блиснули перші ранкові промені сонця.
Опівдні Арсенові здалося, що далі йти не зможе. Всередині палить нестерпним жаром. У скроні бухає гаряча, мов розтоплене олово, кров. Безжалісне сонце висмоктує з тіла останні краплини вологи, немилосердно пече неприкриту голову. Ноги підламуються в колінах, відмовляються нести обважніле тіло.
Але він не зупиняється. Ні, ні, тільки не зупинитися, не впасти, бо то – смерть!
Йому ввижається, як він лежить десь тут, на кам'янистій, розпеченій, як присок, землі і до нього підкрадаються шакали та гієни. В руках і ногах немає сили звестися, відігнати звірів, які вичікують тієї хвилини, коли можна буде поласувати нежданою здобиччю. А потім прилетять орли-стерв'ятники, обглемедають те, що залишиться од звірів, і рознесуть білі кості в різні кінці пустелі. Бр-р-рі!
Ні, йому ніяк не можна тут загинути. Десь далеко-далеко, на Україні, його виглядає ненька. Виходить на високий шпиль над Сулою і довго дивиться в степ – чи не їде Арсен, її син коханий, її надія? Потім мовчки спускається вниз, до хатини, розмовляє з дідусем і Стехою. Нарешті лягає спати. Але сон десь бариться, не йде до неї, бо туга оповила її серце, а непрошені сльози, мов ропа, до ранку виїдають очі. Ні, він мусить перебороти все, навіть смерть, мусить іти далі, щоб одного радісного дня усміхнулася від щастя ненька і ластівкою впала синові на груди.
Йому не можна безслідно зникнути ще й тому, що на совісті лежить важкий, наче камінь, обов'язок перед кошовим Сірком, перед усім січовим товариством. Гай-гай, як покладався на нього кошовий отаман! Як надіявся, вірив, що поїздка буде успішна, що Арсен і брата з неволі викупить, і важливі вісті привезе з Туреччини… Та не так сталось, як гадалось! Замість щасливого повернення, сам потрапив у неволю, як стрепет у сильце. Що то думає кошовий? Виглядає? Сподівається? Жде? Марні надії: нескоро, мабуть, доведеться козакові ступити на рідну землю. Та й чи доведеться? А все з-за Чорнобая!
Чорнобай – ось ще хто міцно тримає його на світі! Пекуча ненависть розпирає груди, штовхає все вперед і вперед! Вижити, повернутись – і зустрітися з недолюдком віч-на-віч!
Арсен витирає брудним рукавом обличчя, облизує розпухлим, ніби повстяним, язиком порепані губи і вперто йде далі.
Четвертого дня після полудня, зовсім знесилений, видерся на гребінь гори і побачив широку розлогу долину, на протилежному боці якої паслася велика отара овець.
Серце радісно забилося. Там люди! Там вода! Пастухи ніколи не відходять від неї далеко. Поблизу, напевно, є колодязь або струмок, де вони напувають овець.
Він зупинився і перевів дух. На радощах мало не кинувся бігти вперед, але вчасно подумав, що зустріч з пастухами може скінчитися для нього неволею. Пастухи, безперечно, озброєні луками, списами, ножами, а в нього тільки голі руки, та й ті ледве піднімаються від утоми, голоду й спраги.
Козак перетворився на мисливця, що висліджує дичину. Обережно, ховаючись за кожяий кущик, за кожну брилу, що траплялась на шляху, почав кружним шляхом наближатися до отари. В голові стугоніло, руки й ноги тремтіли. Але він підповзав усе ближче і ближче.
Найкраще було б звернути вбік і сусідньою долиною обійти пастухів, але Арсен відчував, що в нього не вистачить сил зробити це. Крім того, він запримітив під скелею над багаттям закіптю-жений казанок, з якого долинув приємний лоскотливий дух вареного м'яса. Той казанок мов приворожив утікача.
Майже півгодини потратив на те, щоб наблизитись до багаття непомітно. Ішов з підвітряного боку. З гострим каменем у руці причаївся за вапняковою брилою, вичікуючи слушного часу, щоб стукнути пастуха по голові.
Бородатий підстаркуватий пастух у поношеному джеббе і гостроверхому повстяному кауку довгим блискучим ножем помішував у казанку. Потім відклав ножа вбік, витяг із шкіряної торбини вузлик із сіллю і почав присолювати вариво, мугикаючи собі під носа якусь пісеньку.
Це був слушний час для нападу. Зайнятий своєю справою, пастух не чув тихих скрадливих кроків позад себе. Арсен на мить зупинився, ніби збираючись із силою перед сутичкою. Поволі заніс над головою камінь. І в цей час його ніби щось ударило в груди:* рука з каменем затремтіла й опустилася вниз. До свідомості долинула рідна, знайома ще з дитинства пісня:
Ідуть воли із діброви, А овечки з поля. Розмовляла дівчинонька З козаченьком стоя.
Він подався наперед і глухо скрикнув:
– Брате! Земляче!
Пастух від несподіванки випустив торбину з сіллю й отетеріло глянув на важенний камінь, що упав біля ніг незнайомця.
– Свят, свят, свят! Чи тварюка ти, чи марюка – згинь к бісовій мамі! – пробурмотів він, відступаючи назад.
Арсен з подивом і радістю пізнав у пастухові Свирида Многогрішного. Поспішив заспокоїти його:
– Не бійся мене, дядьку Свириде, я такий же невільник, як і ти… Пам'ятаєш запорожця Звенигору?.. У Гаміда, будь він проклят, погибали разом… А зараз помираю від спраги… Пити!.. Ради всього святого, дай мені пити! А потім розповім, як тут опинився…
Пастух, усе ще недовірливо поглядаючи на обшарпаного, зарослого, здичавілого незнайомця, в якому важко було пізнати дужого запорожця, витяг з-під кошми овечий бурдюк і дерев'яну чашку, налив сивуватого овечого молока, розбавленого водою.
– Пий, це айран-Арсен жадібно припав до чашки, одним духом опорожнив: айран відгонив бурдюком, але був прохолодно-кислуватий і добре тамував спрагу. Після четвертої чашки відчув полегшення. Вогонь, що пік у грудях, поволі почав затухати…
Він сів біля багаття. Тепла п'янка млість розлилася по всьому тілу. З казанка запахло розвареним м'ясом і лавровим листом. Арсен втягнув ніздрями запашний дух, наперед смакуючи ситий обід. Це помітив Многогрішний і гукнув свого напарника, що був коло отари.
– Гей, хлопче, ходи обідати!
Через кілька хвилин підійшов другий пастух. Арсен аж об поли вдарив: то був Яцько.
– Як ти сюди потрапив, братику? Хлопець упізнав козака. Очі його заблищали від радості, ніби він зустрів рідного батька.
– Нас Гамід подарував зятеві Ферхаду. Не хотілося їхати від своїх людей, думав, пропаду. Аж вийшло на краще. Мене поставили підпасичем до дядька Свирида. – І тихо додав: – Дядько Свирид став потурнаком… Через те йому деяка полегкість. Бачиш – ходимо без наглядачів, маємо що їсти й пити, на ногах і руках не бряжчить залізо… А іншим невільникам – біда! Працюють, мов воли, а живуть у норах, як звірі…
Тим часом Свирид Многогрішний навитягував з казана на потріскане і досить брудне дерев'яне блюдо тушкованої баранини, розкинув на землі засмальцьовану бурку:
– Прошу, земляче. Чим багаті, тим і раді.
Арсенові здалося, що ніколи в житті не їв нічого смачнішого. Пастухи підкладали йому більші й ніжніші шматки м'яса, які він запивав кислуватим айраном. Коли втамував голод, розповів землякам про втечу від Гаміда і поневіряння в пустелі. Подиву слухачів не було меж. Яцько дивився на Звенигору з захопленням. Дізнавшись, що втікач за три дні перетнув безводну пустелю, вигукнув:
– Не може бути! Тут майже п'ятдесят фарсахіві Турки це нагір'я називають Карашайтаном – чорним чортом, бо не один сміливець знайшов там загибель.
– Мені пощастило, я натрапив на вас, – усміхнувся Арсен. – Інакше б і я наклав головою.
Після ситого обіду його потягло на сон. Очі злипалися, голова падала на груди.
Це помітив Многогрішний.
– Е-е, друже, ти не тільки пити і їсти захотів, а й спати… Ось я простелю тобі в холодочку – і спи на здоров'ячкої
Він розіслав під скелею кошму, в узголів'я помостив джеббе. Арсен ліг, з хрускотом розправив стомлене тіло.
– Розбудите, коли що, – попросив пастухів, засинаючи. Він проспав мало не добу і прокинувся від того, що хтось шарпав за плече. Розплющивши очі, побачив перелякане обличчя
Яцька.
– Арсене, вставай! Тікай за скелі! їде наш хазяїн Ферхад! – шепотів хлопець.
Сон – мов рукою зняло. Миттю схопився на ноги. Та тікати вже було пізно. До них галопом під'їхав молодий круглолиций турок на карому коні. Арсен зразу впізнав Ферхада. На ньому був дорогий одяг з тонкого синього сукна. На голові – білий тюрбан, на боці – крива шабля, всипана дорогоцінним камінням, а за поясом – пістолі, оздоблені перламутром. Кінь важко поводив спітнілими боками: видно, верхівець полюбляв швидку їзду або ж поспішав.