Всіляке добро: шкури, зерно, сушений виноград, поташ – текло тими гарбами до портового міста Бургаса, а звідти морем до Стамбула чи в заморські краї.
Ніхто не звертав уваги на ставного молодика і дівчину, що поспішали, заклопотані, збиваючи ногами дорожню куряву. Опівдні вони зупинилися на високому горбі, звідки відкрився вид на широку долину, де розкинулося село з рудими черепичними та сірими очеретяними покрівлями.
– Оце й Рудник, – сказала Марійка. – А ген і маєток спагіїї
То був кам'яний будинок, оточений високим муром і дворовими будівлями. Здалеку він скидався на фортецю. Насправді то був звичайний маєток турецького спагії, викладений руками райя – селян-кріпаків. Однак міцні стіни будинків, стаєнь та інших будівель надійно захищали господаря від раптового нападу і в разі потреби могли витримати облогу гайдуцького загону.
Дубові ворота були на замку, і Арсен загрюкав у них кулаком. Спочатку з подвір'я долинув собачий гавкіт, а потім у хвіртці відчинилося невеличке віконце і в ньому показалася скуйовджена чуприна сонного сторожа.
Що за люди? Кого вам? – блимнув круглим совиним оком.
– Ми хочемо бачити господаря, – сказав Арсен і тицьнув у віконце срібну монету. – Відчини, будь ласка, чоловіче.
Ворота відчинилися, і подорожні зайшли на просторе подвір'я.
– Прошу сюди, на лавочку, – зігнувся турок. – Почекайте, поки я дізнаюсь, чи захоче господар допустити вас перед світлі очі.
Незабаром він повернувся і завів Арсена до невеличкої кімнати. Там посередині стояв низенький столик, а довкола нього жовтіли пухкі шовкові подушки.
– Хай ага почекає тут, – промовив старий. – Господар зараз вийде.
Він одхилив важкого килима, що заміняв двері, і зник за ним. Через кілька хвилин до кімнати зайшов підстаркуватий, з жовтим брезклим обличчям спагія і сонно глянув маленькими очицями на чужинця.
– Хай буде небо милостивим до тебе, високошанований Сараджоглу-ага, – вклонився Арсен. – Пробач, що турбую тебе в такий час, коли правовірні відпочивають.
Спагія байдуже хитнув головою і простягнув м'яку холодну руку, яку гість потис із відразою, мов слизьку жабу.
– Мені казали, що ти маєш до мене справу, – промовив глухо турок, відступаючи на крок.
– Так, ага. Я чув, що ти продаєш невільників…
– Дурниці. Це хтось тобі набрехав. Я сам купив би десяток або й два. Молодих, звичайно. Старих маю досить.
– Я купив би старого. Мені якраз старий і потрібен. Спагія поплямкав товстими губами, щось розмірковуючи. Потім сказав:
– Якщо тебе муляють зайві гроші, то я можу виручити тебе від такої біди. У мене є кілька старих шкапин.
– Чи не можна було б глянути на них?
– Чому ж? Ходімо. Вони вийшли на подвір'я.
Спагія плеснув у долоні. Підбіг сторож, що пантрував збоку, біля дверей кам'яниці.
– Випусти отих ледацюг, – наказав господар. Сторож брязнув ключами.
– Виходьте! Ви! – гукнув, одімкнувши замок. Арсен здригнувся. Чи давно й він ночував у такій смердючій холодній ямі? Чи давно й на нього отак кричали, мов на тварину?
З льоху долинув дзенькіт кайданів, стогін. По крутих сходах піднімалися брудііі, сиві, худі, жовті, як мерці, люди і, жмурячись від яскравого сонячного світла, ставали в ряд перед господарем.
– За цих дорого не візьму, – проскрипів спагія. – Купуй, якщо бажаєш!
Арсен напружено вдивлявся в незнайомі лиця. Хто ж із них Нестор Сірко? Люди похмуро дивилися на господаря та чудернацького купця, який чомусь захотів купити їх, живих мерців.
– Здорові будьте, люди! – привітався він схвильовано.
– Здоровий будь, молодче, – врізнобій відповіли ті.
– Чи серед вас нема, часом, Нестора Сірка?
– Нестора Сірка? – здивувалися невільники. – Хто ж. ти такий, чоловіче добрий? Звідки знаєш Нестора?
Арсен розумів схвильованість і радість невільників, які, може, вперше за багато років почули рідну мову з уст вільної людини. Однак ніхто з них не відповів на його запитання, і це почало його злити.
– Та відповідайте ж, коли вас питають! – крикнув гнівно.
– Його нема серед нас, – відповів один тихо.
– Немає? А де ж. він?
– Господар продав його… Кажуть, на галери…
– Продав? Коли?
– Кілька тижнів тому. Ходять чутки, що султан готує війну, і йому потрібні веслярі на галери. Всіх молодих та й немолодих, але дужих невільників забрали султанські посланці. І Нестор потрапив туди. Хоч йому й за п'ятдесят, але він ще міцний.
Арсен нахмурився. Всі його надії, які він плекав останнім часом, на щасливе завершення небезпечної подорожі розвіялися в одну мить, як дим. Доведеться повертатись додому, не виконавши одного наказу Сірка.
– Може, ви знаєте, куди його повели? – спитав тихо.
– Де там! – відповів сивобородий дід з чорними, як вуглини, очима. – Повели – та й кінець… Сам спагія не знає куди… – Він довго й уважно вдивлявся в Звенигору пильним поглядом. Потім спитав: – А ти, козаче, приїхав сюди, часом, не для того, щоб викупити Нестора?
– Так, – безнадійно махнув рукою Арсен. Невільники враз загаласували:
– То викупи нас!
– Синку, вік бога молитимемо за тебе!
– Все майно віддамо, коли прибудемо додому… Всі, наче чмовиніііись, упали на коліна. Арсен аж сторопів і розгублено глянув на спагію.
– Чого вони? – спитав той здивовано.
– Просять, щоб я викупив їх.
– Ну, іі що ж ти вирішив? Бачиш, який товар? Куііуй! Для мене вони – зайві роти. їдять як не в себе! А роботи з них – катма!
Хоч вішай або топи клятих!.. Але не думай, що дешево продам. Видно, вони тобі для чогось потрібні…
Невільники, мабуть, розуміли, про що йдеться, бо, почувши останні слова господаря, заволали: – Викупи нас, чоловіче добрий! Викупи!
– Нестора однак не знайдеш, а ми християни, земляки…
– Синку, зглянься на наші муки! Май добре серце! Ми віддамо тобі твої гроші, коли повернемося додому!
Арсен з жахом дивився на благаючі очі, на сухі струджені руки, на довгі сиві бороди. Що робити?.. Йому було нелегко вирішити це питання. Почуття було таке, ніби в грудях забилося раптом двоє сердець, – в одному заскімлила жалість до цих нещасних мучеників, а в другому – твердо, мов камінець, замуляло почуття обов'язку. Невільників усюди багато – всіх не викупиш. А що скаже Сірко, коли довідається, що кошти витрачено не за призначенням, а на якихось чужих немічних людей?
Однак почуття жалю перемогло. "Не везти ж гроші додому. Краще здобути волю цим бідолахам".
– Скільки хочеш за них, ага?
Турок перестав морщитись від болю. В його очах враз блиснули пожадливі вогники.
– – За всіх – п'ятсот курушів.
– Це багато. Двісті. І ні куруша більше!
Арсен прикинув, що, навіть якщо він заплатить і п'ятсот, у нього ще залишиться досить грошей, аби викупити при нагоді і Нестора.
Однак поторгуватися треба, бо турок загилив зверх міри. Тому повторив твердо:
– І ні куруша більше!
– Діла не буде! – затявся спагія. – Ти хочеш мене обманути, гяуре!
– Яким чином? Хіба на базарі за це дрантя дадуть більше?
– Якщо ти купуєш, то вже розраховуєш на якийсь бариш.
– Авжеж розраховую. Тому і не даю більше.
– Ну, чотириста мусиш дати.
– Двісті п'ятдесят. Це моє останнє слово.
– Ти хочеш пограбувати мене, невірний собако! – вигукнув спагія, але без особливої злоби. Крізь припухлі повіки гостро, мов буравчики, свердлили молодого покупця хитрі коричневі очиці. – Гаразд, давай!
– Пиши купчу і папір про звільнення! І поспішай – я маю зовсім мало часу!
Через годину спагія виніс папери, а Арсен відлічив гроші. Сторож відімкнув замки кайданів, і невільники зі сльозами радості кинулися до свого визволителя. Кожен намагався обняти його, поцілувати руку. Дід з чорними очима притис Арсена до грудей.
– Синку, – шепотів крізь схлипування, – тепер ти найрідніша людина для Івана Крука… Будеш у Чигирині – не обминай моєї хати…
– А я з Корсуня…
– А я з Брацлава…
Кожен навперебій запрошував до себе. І Арсен з гіркотою подумав, що додому і їм, і йому ще далека дорога. На ній багато і явних, і потаємних небезпек. І хто зна, коли вони досягнуть своєї тихої пристані, свого затишного, рідного кутка…
Вивівши дідів із села, він віддав їм папери і сказав:
– Бувайте здорові, земляки! Хай вам щасливо дорога стелеть-сяі Ідіть прямо через Планину на Волощину. А там – на Запорожжя. Передайте кошовому, що турки готують війну проти нас. Хай наші пильнуготьі.. Донесете цю звістку на батьківщину – вважайте, що ми з вами квити! Зрозуміли?