Все життя я розшукував своїх рідних, хотів зустрітися з ними. Та, мабуть, я дуже прогнівив аллаха, що він посміявся з мене! Хіба ж це не глум – бути сином гайдуцького воєводиі
– Ненко!- вигукнув Младен. – Опам'ятайся! Гайдуки – такі ж вояки, як і ти, але вони борються за волю свого народу, а ти пригнічуєш його! Це не твоя вина, звичайно! Тебе насильно потурчили, зробили яничаром…
– Я дякую за це аллахові! – гордовито перебив його Сафар-бей. – І горджуся тим, що я яничарський чорбаджіяі Така честь випадає не кожному!
Воєвода замовк і з жалем похитав головою. Бліда, мов полотно, Анка простягла до сина руки:
– Ненко! Синку! Невже ми вдруге втратимо тебе?
– Краще б ви не знаходили менеї Ці слова хльоснули матір, мов батіг. Руки опустились, і вона враз зів'яла, знітилася. В очах заблищали сльози.
– Нелюд! – тихе слово впало, мов камінь. Сафар-бей стрепенувся:
– Ні, я не нелюд! І щоб довести це, я врятую вам життя. Хоча мені це, мабуть, дорого обійдеться… Звідси є потайний вихід? Батьки мовчали.
– Мусить бути. В подібних місцях завжди роблять потайний хід на випадок облоги.
– Ми вийдемо звідси тільки тоді, коли з нами вийде і козак Звенигора, – сказав воєвода.
– Він не вийде разом з вамиї – рішуче відповів Сафар-бей. – Він мені потрібен. Але я обіцяю і йому зберегти життя! Де хід?
Воєвода відтягнув ліжко, підняв за кільце дерев'яну ляду. Внизу зяяв чорний отвір.
Сафар-бей сумно посміхнувся:
– Лізьте!
Анка спустилася першою. За нею поспішив Младен. Уже стоячи на східцях, так що над підлогою здіймалась тільки його голова, він глянув на Сафар-бея якимось затуманеним через сльозу поглядом, схопив агу за коліна і притисся до них щокою.
– Прости мені, сину, що не догледів тебе і ЗлаткуІ Я сам винен, що втратив вас. Сам… Бо не розгадав до кінця підступного задуму собаки Гаміда… Прощай!
Він швидко зник у темряві.
Сафар-бей довго стояв над лазом. Потім мовчки нагнувся, насунув ляду і поставив на місце ліжко. З болючим стогоном, схожим на ридання, опустився на нього і схилив голову на бильце.
"О аллах! – простогнав глухо. – За віщо ти покарав мене сьогодні? Навіщо розбив моє серце і поселив у ньому змію терзань, болю і сумнівів?.. Чим завинив я перед тобою, о всемогутній, що ти відібрав у мене чисте сумління і душевну рівновагу?.. Я відчуваю, як пекельний вогонь пожирає мою душу і палить нутрощі!.. Аллах екбер, я намагаюся бути твердим і холодним, мов камінь, – тому й відштовхнув од себе людей, які щиро хотіли прийняти мене в свої серця… Прости мене, о аллах, – я все це роблю в ім'я твоєї могутності і слави!.. Я – твій раб, я – твій син. Навчи мене, як стати мудрим, і захисти від підступних зазіхань шайтана на мою душу!"
Він бився головою об тверде бильце тисового ліжка, піднімав до неба руки і гаряче шепотів молитви й прокльони. А в його збудженій, завихреній, збентеженій душі нуртували незнані досі почуття і думки…
Він пригадував, як глухими темними ночами думав про те, що і в нього, одинокого, безрідного яничара, десь, можливо, є мати, батько, родина, що, може, одного дня він зустріне їх…
І от зустрів… Та радості не відчув од цієї зустрічі. Лише біль і муку!.. Хіба міг він отак зразу прихилитися серцем до тих, кого довгі роки вважав своїми найлютішими ворогами?
А Гамід?..
Він здригнувся, згадавши товстого спагію, якого все життя, відколи пам'ятає себе, мав за старшого друга, майже за родича… "О Гамід! – скрикнув люто. – Ти не людина – гадина! Шайтані З тобою ще буде у мене крута розмова!.. У-у!"
Згадка про Адіке холодним ятаганом пронизала йому серце. Він розумів, що, втративши її як кохану, знайшов як сестру, але не знав, чи радіти йому з цього. Все переплуталося в його розпаленій уяві: "Адіке… Златка… Сестра… О аллах! Спасибі тобі хоча б за те, що не дав мені побратися з сестрою!.."
Пригадав, що служба в єні чері – новому війську, тобто яничарському корпусі – не принесла йому багатства, а тільки сумнівну славу вбивці…
"Але ж я все робив для прославлення і зміцнення влади сонце-ликого султана, – виправдовувався перед самим собою. – В ім'я пророка! В ім'я могутності Османської імперії… Чи, може, й тут я помилявся, о аллах?"
Подумав і про Звенигору…
Яка примхлива доля звела його з тим невільником? Коли б не він, все, може, було б якось інакше…
Інакше?
Але як? Забив би воєводу, Анку віддав би бейлер-беєві на тортури? А зі Златкою одружився б?
Він здригнувся. Ні, добре, що аллах не допустив до цього!.. І зразу подумав, чи правильно вчинив, затримавши козака-уруса. Це був хвилевий порив – звести Гаміда з його колишнім невільником. Подивитися, як Гамід буде викручуватись, справдовуватись. І що скаже, коли побачить свого колишнього раба в ролі свідка на справедливому суді над собою? А може, краще було б відпустити козака?.. Так, треба відпустити! З Гамідом він поговорить сам, без свідків!
Різні думки тіснилися в Сафар-беєвій голові, виштовхуючи одна одну. І від жодної не знаходив розради, тільки біль, душевні муки… Одно знав напевне: ніколи не зможе признати батьками Младена й Анку!.. Ні, ні!.. Це було б жахливо!.. Пропало б усе, в що він вірив, і за що боровся… Розумом сприймав, як незаперечну істину, – всі докази наявні, а серцем не міг сприйняти. Не міг примиритися з тим, що він, Сафар-бей, – син гяура Младена, ватажка мерзенних гайдуків!
Сафар-бей в нестямі сильно вдарив по ліжку руками. З рани сповзла пов'язка. Хлинула кров. В очах потемніло, стіни схитнулися, і він, втрачаючи свідомість, безсило грюкнувся на підлогу.
Коли розплющив очі, то перше, що він побачив, було гладке темне обличчя Гаміда.
– Слава аллаху, ти прийшов до пам'яті, мій хлопчику! – вигукнув спагія, злегка накульгуючи на поранену ногу. Наблизившись до Сафар-бея, він важко опустився на його ліжко. – Тобі краще? Грек Захаріаді скоро поставить тебе на ноги, будь певен!
Від несподіваної зустрічі у Сафар-бея знову потемніло перед очима, і він на якийсь час знепритомнів. Отямився від того, що Гамід бризнув на обличчя холодною водою.
– Ох, як ти зійшов кров'ю! – ніби з туману пробивався Гамідів голос. – Мені розповідали, що цю рану наніс тобі сам собака. Младен… Жаль, що він утік разом зі своєю вовчицею! Ти міг би розквитатися за такий удар!..
– Гаміде, а може, цей удар треба нанести тобі? – тихо спитав Сафар-бей, відчуваючи, як разом зі злістю, що вмить заповнила його серце, до нього повертаються й сили.
Гамід якось недоумкувате глипнув на молодого агу:
– Як тебе розуміти, хлопчику?
– Не називай мене так, Гаміде! – скрикнув Сафар-бей. – Я все знаю!
– Що ти знаєш?
– Як ти викрав мене і мою сестру… Що Младен – мій батько… Ачка – мати… А ти… – Сафар-бей замовк і пронизливо глянув на спагію.
Обличчя Гаміда посіріло. Він беззвучно хлипнув ротом. Здавалося, йому от-от зовсім перехопить дихання. Він не чекав такого повороту в розмові і, знічений, мовчки збирався з думками. Нарешті пробелькотав:
– Сафар-бею, опам'ятайсяі Про що ти говориш?.. Це наклепи ворогів моїх! – Він схопився з ліжка і зашкутильгав по кімнаті.
Сафар-бей гірко усміхнувся, облизав язиком спалені смагою губи.
– Не прикидайся невинним ягням, Гамідеї Ти на нього зовсім не схожий… Не викручуйся, мов черв'як, – не викрутишся!.. Я зневажаю тебе, підступний шакале! Жирний ішак!.. На твоїй совісті смерть цілого загону! Ти зрадив товаришів, як потім зрадив і гайдуків! Ти викрав мене, сестру мою…
– Сафар-бею! – перебив Гамід. – Одумайся! Ти жалкуватимеш, що сказав мені такі нечемні слова! Хай простить тобі аллах, нещасний!.. Подумай сам – я ставився до тебе як до сина! Ти вчився в привілейованому військовому училищі, служиш у яничарському корпусі, став бюлюк-башею!.. Хіба міг усе це дати тобі твій батько-розбійник?.. Ні, все це дав тобі я! А твоя сестра Адіке… Коли б я був негідником, за якого ти мене вважаєш, то зробив би її своєю дружиною чи наложницею… Але я цього не зробив. Вона виховувалася разом з моєю донькою, і я мав її за рідну… А тобі відкритий шлях до найвищих посад у державі! Ти можеш стати пашею, ба навіть бейлер-беєм!.. Хто для тебе Младен і Анка? Невже ти хотів би повернутися до них і розділити їхню долю, долю людей, об'явлених поза законом?.. Краще зовсім не знати таких батьків! Подумай: тисячі яничарів, твоїх побратимів по зброї, не знають своїх рідних і чудово обходяться без них. Схаменися, Сафар-бею! Я врятував тебе і дав тобі майбутнє!