Раптом позад нас затріщали кущі і хтось по-болгарському вигукнув:
– Стійте, турецькі собаки!
Інший голос повторив те ж саме по-турецькому. Пролунав постріл з яничарки ', але куля не зачепила ні мене, ні Гаміда. Я швидко передав Гамідові пакет.
– Тікай! А я затримаю їх! – шепнув, витягаючи з-за пояса пістолі і повертаючись лицем до ворогів.
Та в цю мить пролунав постріл – мене щось тупо вдарило в спину. Вже падаючи, я повернувся і побачив, що в Гамідовій руці димів пістоль. "Невже це він вистрілив у мене? – майнула в голові думка. – За віщо? Що я йому поганого зробив?" Я хотів крикнути – і не міг. Ноги підкосилися, все навкруги попливло обертом, місяць на небі ніби сказився – заплигав, заблимав, потім покотився вниз – прямо на мене… І я впав.
Останнє, що я, падаючи, почув, було неймовірне: Гамід крикнув гайдукам:
– Не стріляйте! Я маю для вашого воєводи важливі вістії
І досі ці слова звучать у моїх вухах, наче я почув їх лиш учора. Багато чого вивіялося з моєї пам'яті, забулося. Навіть стерлися образи близьких і рідних мені людей. А ці слова зрадника навіки закарбувалися в моїй душі.
Прокинувся я від гострого болю і довго не розумів, де я. Розплющив очі, оглянувся.
Я лежав на простому, грубому дерев'яному ліжку в невеликій похмурій кімнаті, стіни якої були завішані шкурами диких звірів. Вузьке вікно в протилежній стіні нагадувало бійницю замку. Та, напевне, це й була бійниця. Товсті дубові двері не пропускали в кімнату жодного звуку.
Де я? Що зі мною? Серед друзів чи серед ворогів?
Я не міг відповісти на ці запитання і лежав пластом, бо від найменшого поруху мені розривало болем груди.
Потім я знову впав у забуття. А коли опам'ятався, то побачив біля себе хлопчика років п'яти-шести. Він стояв біля ліжка і пильно дивився на мене. В його гарненьких чорних оченятах цікавість боролася зі страхом. Коли він помітив, що я прокинувся і дивлюся на нього, то хотів зразу втекти, але, мабуть, цікавість перемогла, і хлопчик зостався.
На ньому була червона оксамитова курточка і чорні, з застібками нижче колін штанці. Білий комірець сорочки відтіняв ніжний загар дитячої шийки. Все в ньому було по-дитячому миле, наївне.
Його права рука нижче ліктя була обв'язана шматком сірого полотна.
– Хто ти такий? – спитав він мене по-болгарськи. З цього я зробив висновок, що я в болгарських повстанців-гайдуків.
– Мене звати Якуб, – відповів я по-турецькому. – А тебе? Хлопчина теж перейшов на турецьку мову та ще таку гарну, добірну, чисту, що я засумнівався в своєму попередньому висновку.
– А мене – Ненко, – відповів він і додав: – Я – гайдук! А ти?
Тепер сумніву не було. Дитяча безпосередність розвіяла його, як дим. Отже, я в руках гайдуків, і мене лікують, – перев'язано таким же полотном, як і хлопця, – певне, для того, щоб потім допитати і піддати нелюдським мукам. Це відкриття вкрай зіпсувало мені настрій, але я не показав цього хлопчині і відповів:
– А я – турок.
Однак моє признання не збентежило його.
– А чому ж ти не страшний? – здивувався він.
– Але ж ти теж не страшний, хоч і гайдук, – відповів я йому в тон.
– Гайдуки – це герої, які борються за волю Болгрії, – гордо сказав Ненко, пригадавши, напевно, чужі слова. – І коли я виросту, то теж стану справжнім гайдуком, як мій тато! Гайдуків усі люблять і поважають, крім турків і помаків, які вбивають їх, садовлять на палі або випікають очі.
Я не знайшов, що відповісти, бо це була свята правда. Не всі, але багато хто зі спагіїв, а особливо з яничарів, справді жорстоко мучили полонених гайдуків і навіть винахідливіше, ніж це змалював Ненко. Я перевів розмову на інше.
– Хто ж твій тато, Ненко?
– Воєвода Младен… Він повоює турків, і тоді" вся Болгарія стане вільною!
Мені все більше подобався цей хлопчик, хоч і говорив він неприємні для турецького вуха речі.
Отже, його батько – воєвода Младен, вождь повстання. Ми всі знали про нього, знали також, що це він обложив наш загін у тій проклятій долині, звідки не було виходу.
– А маму як звати?
– Маму звати Анка, – коротко відповів Ненко.
– А іцо в тебе з рукою? Хлопчик глянув на пов'язку.
– Яструб кігтями цапнув. Я хотів дістати його з клітки, а він я-як схопить мене – та до себеї.. Ледве одірвали. Так і розпанахав руку майже до кістки.
– Дуже болить?
– Боліло. А зараз ні. Вже гоїться.
Я не встиг сказати й слова, як Ненко швидко розмотав пов'язку і простягнув до мене свою тоненьку ручку. Від ліктя і майже до зап'ястя чорніли три довгі струпи. В деяких місцях вони вже повідпадали, і там просвічували свіжі рожеві рубці.
– Ти й не плакав?
– Плакав, але… трохи. Гайдуки ж не плачуть!
– Ти молодець. Хочеш, я розповім тобі казочку? Хлопець швидко зав'язав руку. Видно, не одному мені показував свої рани і навчився робити перев'язку.
– Хочу, якщо вона буде про розбійників чи героїв… Але чекайте, я погукаю Златку.
– Златку?
– Це моя сестричка, – пояснив він.
Він миттю зник за дверима, а перегодя привів дівчину років трьох. Вона була схожа на братика, але в протилежність йому – синьоока, хоч мала чорне кучеряве волосся.
Діти сіли до мене на ліжко, і я почав розповідати щось із казок про Аладіна. Дитячі оченята вп'ялися в мене, як голочки, і вже не відривалися від мого обличчя протягом усієї розповіді. Ненко забув, що я турок, а я забув, що він син гайдуцького воєводи, проти якого я воював і якого мав ненавидіти всім серцем. Прекрасна казка полонила нас – і дітей, і мене. Карі Ненкові оченята сяяли від захоплення, а мені здавалося, що вже не так пече під правою лопаткою.
За першою казкою я розповів дітям другу і третю. Хлопчина не ворушився, весь перетворившись на увагу, і навіть коли десь за дверима пролунав жіночий голос, що кликав Ненка, він не відгукнувся, а приклав палець до рота, щоб я мовчав.
Однак Златка скочила з ліжка і пухким клубочком викотилася крізь прочинені двері з кімнати. А через хвилину на порозі з'явилася молода красива жінка у білій сорочці і довгому темному сукмані'.
– Ненку, синку, ми з ніг збилися, шукаючи тебе і Златку! Що ти тут робиш?
– Я слухаю казки. Не заважай нам! – незадоволено відповів хлопчина.
Жінка з подивом глянула на мене і, не сказавши ні слова, взяла дітей за руки й вийшла з кімнати. Двері залишилися трохи прочиненими.
Я заплющив очі і задрімав. Не знаю, скільки минуло часу. Та ось мене розбудили чоловічі голоси, що долітали з сусідньої кімнати. Один з них я зразу впізнав – то був голос Гаміда. Другий теж був ніби знайомий, але я ніяк не міг пригадати, де й коли я чув його.
– Я розповів усе, Младен-ага, – сказав Гамід. – Ви знаєте тезкере на наступні п'ять днів. З ними ваші воїни можуть легко проникнути в розташування спагіїв і захопити їх зненацька. Ви знаєте, що вони голодують і їдять конину, але і її мало, бо паша не дозволяє різати коней. За них йому доведеться відповідати. А за людей – ні. Такі порядки! Тепер лишається тільки відпустити мене, оскільки це була єдина умова, яку я поставив вам перед тим, як чесно розповів про свій загін усе, що знав.
– Не поспішай, ага, – відповів другий голос. – Я відпущу тебе тоді, коли ми зробимо напад на спагіїв і все сказане тобою підтвердиться… Одного не розумію – що змусило тебе зрадити своїх? Ти навіть не намагався втекти…
– Я не втік би далеко… Мене обов'язково спіймали б ваші люди, і я досі теліпався б на гілляці або сидів на палі, вирячивши очі. Ні те, ні друге мене не влаштовує. До того ж у мене є й інші причини, про які я не можу нічого зараз сказати.
– Для чого ж було стріляти в свого товариша?
– Я не хотів мати свідка.
Наступила мовчанка. Від люті я знову мало не знепритомнів. Мерзенна тварюкаї Тепер я дізнався напевно, що стріляв у мене Гамід! Якщо раніше сумнівався, вважав, що то мені верзлося в гарячці, то тепер сам Гамід розвіяв мої сумніви. Перед оччма у мене знову попливли жовті кола, мене всього трясло як у пропасниці. Я хотів крикнути, але з грудей вирвався тільки слабкий приглушений стогін.
Не знаю, як я не задихнувся від ненависті, що наповнила мої груди. Я ладен був зіскочити з ліжха і бігти за Гамідом, щоб затримати його, бо почув, як він виходив з кімнати. Мені хотілося тут же на місці убити того пса. Я рвонувся з подушки, та гострий біль пронизав мене наскрізь, і я впав на постіль. "Ні, Якубе, лежи! – нагадав він мені. – Нічого ти зараз не зробиш із здоровим Гамідом! Набирайся сили і спершу зумій вирватися з рук гайдуків, а потім думатимеш про помсту!"