– Що, Юсупе, я чув, сьогодні у вас байрам?
– Байрам.
– Не схоже. Ти сьогодні такий же зароплений і прокопчений димом, як і завжди. Який же це байрам?
– Цить, гяуре! – шипить старий висохлий Юсуп і погрожує пальцем. – Не розвереджуй душі! Бо зозла як заїду тобі кулаком у вухо! Смердючий шакал! Ішак!
І Юсуп, і його товариші ще зранку були сердиті: навіть у свято Гамід примусив їх працювати. Яке йому діло до того, що правовірні не зроблять вчасно омивання і не прочитають намаз? Йому аби олія була! Кожного дня її великими бочками відправляють з Аксу в усі кінці округу. Пливе їхня праця в чужі краї, як потоки у зливу, щоб потім повернутися золотим струмочком у кишеню хазяїна.
Юсупа заспокоює Бекір:
– Юсупе, притримай свого язика! Гяур правду каже: собака Гамід уже всім сів на голову. Земля наших батьків і наша земля майже вся опинилася в його руках. Щоб побудувати халупу, ми залазимо до нього в кабалу. Я вже шість років працюю на нього, мов каторжник, а кінця не бачу…
– А я відробляю батьків борг, – сказав Реджеп, молодий довгорукий чолов'яга, і сплюнув набік. – Як запрігся з п'ятнадцяти років, то й до цього часу… І, думаєте, той борг зменшується? Аякже! Женився – мусив позичити у Гаміда знов. Кожної зими, щоб не здохнути з голоду, позичаю теж… І так без кінця. Хай шайтан забере таке життя і самого Гаміда! Кажуть, біля Ешекдагу знову з'явився зі своїми хлопцями Мустафа Чорнобородий… Плюну я на все та піду до нього!
– Ти здурів, Реджепе! Шайтан скаламутив твій розум, нещасний! Дізнається про це Гамід – пропала твоя голова, – зашипів Юсуп і люто крикнув на невільників, що, скориставшись розмовою, зупинилися. – Крутіть коток, прокляті собаки! Нічого тут прислухатися! Брудні свині!
Невільники знову налягли грудьми на перекладини. Заскрипів коток, забрязкотіли кайдани. Але в цю мить знадвору долинув пронизливий крик. Усі кинулися до дверей.
По дорозі від Аксу щодуху мчала дівчина з кошиком у руці. То була Іраз, донька Бекіра. її доганяв Осман і намагався зловити за довгий білий шарф, перекинутий у дівчини через плеча. Позаду їхав на коні Гамід і щось кричав сміючись.
Бекір розштовхнув плечем товаришів і побіг назустріч. Хоча Осман мав зброю і на голову був вищий за Бекіра, олійник налетів на нього, мов яструб, і зацідив кулаком у вухо. Іраз вирвалась із рук охоронця і вскочила в гурт людей.
Ошелешений нежданим нападом, Осман спершу розгубився. На його круглому ситому обличчі промайнув подив. Та враз охоронець налився кров'ю і накинувся на Бекіра з нагайкою. Посипалися градом важкі удари.
– Стривай, Османе, – спинив його Гамід, під'їжджаючи на красивому коні. – Я хочу поговорити з Бекіром. Облиш свій нагай!
Осман, кленучи все на світі, відійшов убік. Бекір теж не хотів залишатися в боргу і бажав своєму кривдникові звернути шию, здохнути, як паршивому собаці, або підхопити десяток щонайгірших болячок.
– Та замовкніть, дияволи! – гаркнув на них Гамід, злазячи з коня.
Бекір рушив до олійниці. Гамід не відставав од нього.
– Я не знав, що в тебе така гарненька донька, Бекіре, – сказав Гамід. – Скільки їй років?
– П'ятнадцять, ага, -відповів похмуро Бекір.
– Ти міг би давно позбутися боргу, коли б послав її в замок на роботу. Вона могла б чесати вовну, прясти або слугувати в гаремі…
Вони зупинилися на горбочку.
– Йок! Йок! – вигукнув Бекір, рвучко повертаючись обличчям до спагії. – Не чіпай її, Гамід-бею! Вона ще молода, з неї вистачає роботи вдома. У мене хвора дружина…
Але Гамід наполягав на своєму.
– Ти вже багато років відробляєш позичку, яку взяв на будівництво хати, Бекіре, а борг не зменшується, бо, крім того, треба ще їсти й пити… А так ти заразом позбувся б його, як болячки! Подумай!
– Я сам відроблю тобі свій борг, Гамід-бею! Я працюватиму ще два роки, але доньки в замок не пошлю! То місце не для молодих дівчаті
Гамід спалахнув.
– Думай, що мелеш, Бекіре! – вигукнув роздратовано. – Однак рано чи пізно муситимеш послати її до мене. Борг давно прострочений… Ну, чого упираєшся? Одумайся!
– Ні, Гамід-бею, цього не буде! – рішуче відповів Бекір. – Усім відомо, що дівчат, які слугували в замку, ніхто не бере заміж! Невже ти хочеш зробити нещасними зразу чотирьох людей:
мене, мою дружину, доньку і її жениха Ісмета?
– Поганий собако! – верескнув спагія. – Ти ще пожалієші Я не забуду цих слів!.. Паршива свиня, смердюча гієна, як ти смієш базікати таке про свого господаря?.. Даю тобі тиждень для сплати боргу! Якщо не сплатиш чи не відробиш разом зі своєю дружиною і дочкою, я викину тебе з хати і вижену з Аксу!
– Ла хавлаї – підняв догори руки Бекір. – Хай буде те, що має бути! Але дочки я тобі не віддам! Візьмеш її тільки після моєї смерті, Гамід-бею! Це моє останнє слово!
Бекір сказав це так рішуче, що всі з подивом глянули на нього. До цього часу він ніколи ні в чому не суперечив ні Гамідові, ні його охоронцям, що ні на крок не відступали від хазяїна. Тому Гамід, вважаючи його за розумного і досвідченого олійника, настановив старшим над іншими батраками і невільниками. Виконував він свою роботу старанно, і Гамід був ним задоволений. А зараз просто не можна впізнати Бекіра – очі палають, кулаки стиснув, скажи йому ще слово – так і вчепиться в горлянку!
Гамід нічого не відповів. Тільки пильно глянув на Іраз, що визирала з-за плечей олійників, мов злякане звірятко, скочив на коня і погнав чвалом. Осман поколивав слідом.
– Собака! Брудна свиня! – прохрипів Бекір. – Я вільний турок, а він хоче перетворити мене на раба. Він хоче посягнути на честь моєї доньки і на мою честь! Але ми ще побачимо, чий день буде довший! Недарма з'явився Мустафа Чорнобородий у наших краях: він знайде стежку і до замку Аксу.
– Хвалилася курка, що буде на байрамі в турка, та й справді побувала – смаженою на столі! – охолодив його запал Юсуп. – Ти даремно роздражнив цього дикого кабана! Тепер не жди від нього іющади. А можна було обійтися ладком – він і не приставав би до Іраз. Він правовірний, і серце у нього таке, як і в нас…
– Він звір, а не людина! І серце в нього кам'яне! – вигукнув Реджеп. – Рожна йому в бік – ото і вся з ним мова!
Бекір обвів усіх довгим каламутним поглядом і враз якось зів'яв. Плечі опустилися, на обличчі з'явилася винувата посмішка.
Він підійшов до Іраз, обняв її за плечі, ніби хотів захистити від нещастя, відібрав кошик з їжею і тихо сказав:
– Сідай отут у холодку і чекай на мене – додому підемо разом!
Дівчина сіла на лавочці під стіною олійниці, а робітники, товплячись у низькі двері, почали заходити в приміщення.
"Он яка Туреччина, – подумав Арсен, кладучи заковані руки на балку і напираючи на неї грудьми. – І тут, як і в нас, бідні низом, а багаті – горою! Правда мовчить, зціпивши зуби, а кривда безсоромно розперезалася і сліпо, нахабно бреде по людських горбах".
За ті кілька тижнів, що Арсен працює в олійниці, він зміцнів після перебування в підземеллі, випитав у Бекіра, якими шляхами найзручніше і найшвидше можна добратися до моря, і почав подумувати про втечу. Його ніщо не лякало: ні злигодні в дорозі, ні переслідування, ні навіть загибель. Хотілось одного: щоб на той час не було дома Гаміда. Але хазяїн, здається, ближчим часом нікуди не збирався виїжджати. І це ускладнювало здійснення давно обдуманих намірів^
Увечері, коли Бекір привів невільників до фортеці, Осман розлютувався. Навіть у сутінках було видно, як гнівно блиснули його круглі очі. Він пхнув Бекіра в спину і почав виштовхувати за ворота.
– Геть звідси, негіднику! І не потикай сюди свого кривого носа, червонопикий лисе!
У Бекіра справді ніс дивився трохи набік, а вимазане в олію обличчя відбивало червоною міддю.
Бекір огризнувся:
– Забери руки. Османе, а то дуже довгі маєш!
– Що ти хочеш цим сказати? Що вкоротиш? Га? – Він знову штурхнув Бекіра в спину, так що той засторцював до воріт. – Іди, іди, – там я тобі покажу, скільки важить мій кулак, дурню!
Лаючись, Осман випхнув Бекіра за ворота. На деякий час невільники залишилися самі. Пан Спихальський і Квочка сіли в знемозі під стіною на кам'яну плиту, а Арсен відійшов убік і зупинився перед вікном, де колись бачив Адіке.
З того часу дівчина з'явилася у вікні ще раз і, як йому здалося, зробила рукою якийсь знак. Але наглядачі швидко загнали невільників у погріб, і він не зрозумів, що вона хотіла сказати. Вітала його? Чи ще раз дякувала за порятунок? А може, поманила, щоб підійшов ближче, і знову кинула б шматок пирога?