– Назад! – гукнув Чорнобай, і пахолки прибігли до нього. – Садовіть його на коня! Візьмемо з собою. Зараз не час. Але клянусь пеклом, він у мене сьогодні помучиться на палі!
Сопучи і лаючись, пахолки враз підхопили Арсена, кинули на коня, арканом зв'язали ноги, міцно прикрутили до сідла. Потім те ж саме зробили з дівчатами.
До них під'їхав верхівець.
– Що там? – тихо спитав Чорнобай.
– Хтось їде узвозом нагору.
– Ет, чорт! Заткніть йому рота, щоб часом не підняв репету! Звенигорі всунули в рота шорсткий смердючий кляп. Дихати стало важко. Від удару пістолем гуло в голові.
– Ну, гайдаї- Чорнобай скочив на коня. – Митрофане, бережи мені його, як власні очі. В разі небезпеки – ножа під ребро. Щоб і не кавкнув!
Загін риссю виїхав на лісову доріжку, що петляла поміж голими деревами. Ніхто не говорив, тільки глухо тупотіли копита.
Незабаром почався степ. Густі сутінки оповивали землю. Місяць ще не сходив, і холодне зимове небо сірим ковпаком опускалося з високості.
У Арсена задерев'яніли зв'язані ноги й руки. Смердюча ганчірка не давала дихати. Вій намагався її виштовхнути з рота язиком чи хоча б ослабити, але тільки наковтався шерсті.
Дорозі, здавалося, не буде кінця. Лиш десь опівночі зупинилися в рідкому чагарнику. Чорнобай зник у темряві. Незабаром повернувся в супроводі вершника, в якому не важко було впізнати татарина.
– Їдьте за нами, – наказав Чорнобай пахолкам, а сам з татарином поїхав попереду.
Вони спустилися в глибоку балку, де горіло багаття. На березі паслися стриножені коні. Під горбом сиділи і лежали на холодній засніженій землі люди. Це був ясир – захоплені в полон чоловіки, жінки, підлітки. Біля них з шаблями наголо ходили дозорці.
Побачивши прибулих, від багаття підвівся кремезний віспуватий татарин. Радісно оскірнувся. Чорнобай поручкався з ним і теж усміхнувся по-приятельськи.
– Алі, дивися товар, бо в мене обмаль часу!
З цими словами він наказав пахолкам зняти з коней дівчат. Ніжні, бліді від страху та переживань, вони злякано дивилися на татарина, який прицмокував язиком і розплився в радісній усмішці.
– Ай-вай! Якші! Туже топре! – плутав він татарські й українські слова. – Якші ханумі Ага знає толк. Я радий, що недаремно зробив цей небезпечний похід. Буде з чим з'явитися в Кафу .
Він підійшов до дівчат, брудними пальцями піднімав їхні білі підборіддя і, цмокаючи язиком, заглядав у очі. Нещасні німіли від страху, здригалися від огиди, та Алі не звертав на те ніякої уваги. Його просмерділі кінським потом і баранячим лоєм руки швидко обмацали тугі дівочі груди, руки, стегна.
– Ай-вай, якші ханум, – задоволене повторював він. – Спасибі, мій торогий труже, спасибі, ага Петро!
– Товар для ханського гарему, – сказав Чорнобай. – Плати гроші, Алі!
Подзьобане віспою обличчя татарина враз стало суворе, непроникне. Очі звузилися.
– Скільки?
– Півтори тисячі цехінів!
Алі ковтнув слину, ніби вдавився. Вирячив очі.
– Ай-вай. Ти збожеволів, труже!.. П'ятсот! Чорнобай заперечливо похитав головою.
– Шістсот! – Алі облизав язиком пошерхлі на морозі губи.
– Ти виручиш три тисячі, Алі. Я знаю. Таких дівчат ще ніколи не продавали ні в Кафі, ні в самому Стамбулі. Вони більше варті, ніж усі твої невільники. – Чорнобай скосив око в той бік, де ясир. – Мені вони теж не даремно дісталися…
– Знаю. Кожен мисливець, коли виходить на лови, ризикує… Але ж грошей ти за них не платив?
– Не варта була б шкурка вичинки… То яке твоє останнє слово?
– Вісімсот – і ні цехіна більше!
– Гаразд, – погодився Чорнобай. – Але в разі небезпеки… Сам розумієш – вони повинні навіки замовкнути. Я ризикую головою!
– Про що мова! – образився Алі. – Не маленький – знаю. Удар шаблею – башка з плечей!
З-під поли засмальцьованого кожуха дістав капшук, відлічив гроші, потім кивнув на Звенигору.
– А цього батира за скільки?,
– Цей не продається, – похмуро відповів Чорнобай.
– Жаль. Видно, міцний батир. Був би добрим веслярем на каторзі! І гроші за нього дали б добрі! Може, продаси?
Чорнобаєві пахолки перезириулися. Один з них аж. крякнув, певне, бажаючи щось сказати. Але Чорнобай поспішно відрізав:
– Ні, він мені потрібен. Прощай, мурзо. Наш договір залишається в силі?
– Безперечно. Я ж думаю, що не перевелися ще на Україні красиві дівчата? – Алі хихикнув. – Прощай, ага Петрої Хай береже тебе аллах!
Чорнобай скочив на коня, ще раз махнув на прощання Алі рукою, і невеличкий загін з п'яти вершників пірнув у темряву.
Мерзла земля лунко гула під копитами коней. Шелестів колючий зледенілий бур'ян. Щербатий місяць розгойдувався посеред неба, ніби п'яний, і, здавалось, от-от зірветься і торохнеться лисиною об круті горби. І тоді настане тьма.
Арсен розумів, що то не місяць гойдається, а він сам коливається в сідлі. Тіло його заніміло. Туго зв'язані руки й ноги затекли, і він перестав їх відчувати. Цупкий кляп обідрав йому язика і рота, доводилося ковтати власну солонувату кров. Нестерпно хотілося пити.
Його везли на страту. Він знав про це. Але де вона буде і яку смерть придумав для нього Чорнобай, – його вже не цікавило. Аби лишень швидше все скінчилося…
Біля високої могили, що бовваніла на тлі синього неба, Чорнобай зупинився.
– Митрофане, на шпилі чимало всякого каміння… Піди принеси одну каменюку, щоб прив'язати цьому байстрюкові до шиї. Та не барись! – Пахолок кинувся до могили, а Чорнобай повернувся до полоненого: – Тільки не думай, хлопче, що ми тебе втопимо. Ні, голубчику! Це була б занадто легка смерть для тебе. Ми посадимо тебе на палю і будемо дивитись, як вона вилізе тобі горлом… Ось якою смертю помреш, небоже!.. Зате й на тому світі радитимеш усім обходити Чорнобая десятою дорогою!.. А вже потім прив'яжемо тобі до шиї камінь і кинемо в озеро. На поживу карасям. Щоб і сліду не лишилося!.. Ну, як? Подобається таке?.. Ні?.. Отож!
Він говорив би довше, бо уявні картини майбутніх мук ворога втішали його, але пахолок повернувся з каменюкою і загін рушив далі.
Через годину вони виїхали на битий шлях.
– Незабаром озеро, хлопці, – сказав Чорнобай. – Ще милі дві…
Зненацька він замовк і почав прислухатись.
– Ви нічого не чуєте? Всі зупинились.
– Ніби вершник скаче, – невпевнено промовив довготелесий Митрофан.
– Не ніби, а справді вершник, – промовив другий пахолок, у білому башлиці. – О-о, чуєте? Наближається сюди… Здається, один.
Здалеку почувся дзвінкий тупіт – кінь мчав галопом.
– Хтось поспішає в Чорнобаївку, – сказав Чорнобай і звернувся до пахолка в башлиці: – Тхоре, від'їдь з козаком за кущі, а ми почекаємо тут – дізнаємося, хто це…
Тхір смикнув Арсенового коня і зупинився за кущем.
Тупіт наближався. Ось на шляху показалась темна постать вершника – він мчав щодуху. В мертвій тиші нічного степу лунко дзвеніла мерзла дорога.
Побачивши на шляху незнайомців, вершник осадив коня.
– Хто ви? – запитав збентежено.
– А ти хто? І куди прямуєш? – в свою чергу спитав Чорнобай.
– Я їду в Чорнобаївку.
– До кого?
– До Петра Чорнобая.
– Я і є Петро Чорнобай. Що трапилося? Чому така спішність? Під'їжджай сюди!
Вершник трохи під'їхав, пильно вдивляючись у незнайомців, готовий при найменшій небезпеці повернути коня назад.
Та ось Чорнобай підвів голову, і місяць освітив його обличчя. З грудей вершника вирвалося полегшене зітхання.
– Ху, це таки ви, панеї- Він стьобнув коня і під'їхав упритул. – Я від полковника..
– Що з батьком? – кинувся Чорнобай. – Йому погіршало?
– Помирає… Просив, щоб ви негайно прибули до нього. їдьмо!.. Дорога кожна мить!
– Мати божа! – скрикнув Чорнобай. – Чи ж устигнемо? У мене такий стомлений кінь…
– Будемо сподіватися на краще. Але не гаймося!
– їдемо! Герасиме, ти зі мною! А ти, Митрофане, з Тхором…
Він щось шепнув пахолкові на вухо і з місця рвонув коня галопом. Пахолок Герасим і посланець погнали за ним.
Тхір, ведучи на поводі Арсенового коня, виїхав з-за/кущів на шлях, спитав:
– Що він сказав, Митрофане?
– Щоб ми самі зробили з цим хлопцем усе, що треба.
– Хай йому чорт! Мені вже набридло волочитися по степу! І хоч би було з-за чого!.. Чорнобай поклав у кишеню капшук грошей, а нам – дулю з маком!.. Повернемося додому – ні за що буде й горло промочити.
– То що ти радиш? – запитав спроквола Митрофан. – Порішити запорожця тут і не сурганитися до озера?.. Про мене, і так можна! Чорнобаєві хотілося помучити його, а нам це ні до чого! Хай помирає легкою смертю!