— Паспортина при мені! — гукнув Штепа, зникаючи в коридорі.
— Чого доброго, отак і проживе, — сказав після паузи Степура. — Заб'ється в щілину і всі бурі в ній пересидить.
— Таким не заздрю, — сказав Богдан. — Оце вони й є ті, що народжені повзати.
В двері постукали.
По стуку, легкому і ніби грайливому, Богдан пізнав: Таня!
Справді, за мить у дверях з'явились її загорілі ноженята, спідничка біленька війнула. Таненя оце його взагалі вміє якось мовби не ходити, а пурхати, літає на своїй спідничці, мовби на парашутику, плавне, легке, без ваги ніби, без сили тяжіння. Спідничка, розвіяна в пурханні, та усмішка радісна, привітна — таке було перше враження, що залишила вона після себе й тоді, три роки тому, коли вони тільки зустрілися в головному університетському корпусі.
— Склала, — смикнула вона Богдана за чуба. Він підвів від чемодана до неї своє смаглювате, веселіюче обличчя:
— Скільки?
На пальцях показала йому: п'ять!
— Їй просто-таки щастить, — сказав Богдан до хлопців. — Ніколи не готується, пробіжить, як коза, по епохах, по датах, а складає на п'ятірку. Професор тобі симпатизує, не інакше.
— Він не тільки мені, він і тобі, — вона знову вхопила його рукою за чуба, покрутила. — Де це, питає, ваш друг? Чому не прийшов складати?
— Ти пояснила?
— Звичайно, але його це не вдовольнило: не резон, каже. Волонтерство — це, мовляв, добре, а екзамен зостається екзаменом. Він просив переказати, щоб теж прийшов, неодмінно. Так що — йди!
Богдан переглянувся з хлопцями: оце, мовляв, становище.
— Ну, коли так, то що ж: іди, — порадив Степура. Богданові й самому стало дивним, чому він, власне, не пішов. Згарячу, в запалі вирішив отак — не піде, та й усе. А чому не піти? Адже ти ще студент, студентських обов'язків ніхто з тебе не зняв, а що записався в добровольці, так це справді не резон, щоб уникати зустрічі з вимогливим, доскіпливим твоїм екзаменатором. Сидить він оце зараз в аудиторії, сивий, червонощокий їхній Микола Ювеналійович, перед розкладеними на столі екзаменаційними картками, а в кутку стоїть його палиця з срібним набалдашником у формі маленької скіфської баби. Щоразу, коли хто, відповідаючи, вдається до шпаргалки або намагається як-небудь виборсатись, обдурити професора, Микола Ювеналійович в мовчазному обуренні починає сопіти, обличчя до коріння волосся наливається кров'ю, ось-ось, здається, вхопить він оту сучкувату палицю та так і трісне студента по плечах за його недбальство. Мабуть, і те, що Богдан не з'явився оце складати, професор витлумачить по-своєму, як його недбальство чи, ще гірше, неповагу до себе. А втім, Богдан був сповнений до професора щирої пошани і вдячності за ті знання, що одержав від нього, і, звичайно ж, не хотів би образити його на прощання. Вчений широкого діапазону, друг і соратник відомого українського історика Яворницького, професор своїми руками перекопав увесь Південь, обстежив найбільші скіфські могили, тепер досліджував Ольвію і, здається, все шукав собі серед студентів гідного помічника чи, «може, й наступника. Богданові здавалося, що до нього професор приглядається з особливою увагою, покладає на нього особливі надії, а він віддячив йому тим, що ось так злегковажив, не пішов на цей свій останній студентський екзамен…
— Піду, — рішуче стріпнувши чубом, схопився на ноги Богдан. — Тільки чи застану?
— Застанеш, він ще приймає, — підохочувала його Таня. — Ще троє було після мене…
За півгодини Богдан стояв уже в аудиторії перед професором. Не було нікого, він зайшов останнім, залишивши Таню в коридорі. Привітавшись, підійшов, як звичайно, до столу, вибрав одну з-поміж розкладених карток, на яку йому кивнув професор. Нідерланди, Марко Поло, інквізиція — все було добре знайоме.
Доки Богдан, присівши край столу, обдумував, Микола Ювеналійович підвівся, взяв свою палицю і, злегка постукуючи нею, пішов до відчиненого вікна. Скісне проміння сонця просвічувало густі крони дерев, і вони були мовби налиті зеленим світлом. Внизу, десь там на вулиці, чулись команди, чіткий тупіт ніг: видно, проходили строєм мобілізовані.
— Я готовий, — сказав Богдан, обдумавши відповіді. Професор обернувся від вікна і дивився на Богдана так, ніби не одразу впізнав його чи раптом побачив у ньому щось не зовсім зрозуміле для себе, не до кінця розгадане, яке хотів збагнути, тут же розшифрувати, роз'яснити собі:
— Що там у вас? — нарешті спромігся він на слово.
Богдан назвав питання і вже хотів відповідати, але професор сумно махнув рукою і запитав несподівано про зовсім не передбачене:
— Якого числа наполеонівські війська вдерлися до нас в 1812 році?
Колосовський замислено нахмуривсь.
— Забули? — І сам професор підказав: — 24 червня. Запам'ятайте. Увечері 22 червня французи переправлялись через Німан. В цей же день — рівно через 129 років — ці перейшли Буг. Збіг такий. Збіг, звичайно, випадковий, але схиляє на роздуми… Кінець їхній теж буде однаковим — ви переконаєтесь у цьому, — сказав він дражливо і жестом підкликав Богдана до вікна. — Гляньте!
Крізь гіллясті, освітлені призахідним сонцем дерева видно було, як унизу по асфальту все йдуть і йдуть колони мобілізованих. Всі ще в цивільному, в різномастому, то в кепках, то простоволосі, з клунками на спинах, з чемоданами в руках. Командири, крокуючи збоку, раз у раз обертаючись вподовж руху колони, подають команди, вирівнюють, підтягують, і голоси їхні звучать сердито, майже грубо, а обличчя здаля якісь безсердечні й скорботні.
— Війни були найпершою причиною загибелі всіх цивілізацій, — сказав професор сумовито. — Досить згадати напівлегендарну Трою, і Карфаген, і перетоптані копитами завойовників квітучі міста Сходу, досить глянути під час розкопок на мертві, спалені ордами наші городища, щоб переконатись, чим були війни для народів. Людство нашого часу, людство двадцятого століття, могло б уникнути цієї трагедії, так принаймні досі здавалось нам, дивакам мого покоління. Але, очевидно, є сили, які дужчі за розум людський, сили, які, коли їм дати розвинутись, поведуть людство до самознищення. З року в рік ми страхаємо вашу студентську уяву картинами середньовічної інквізиції, але то ж була дитяча забавка порівняно з розмахом диявольських дій інквізиторів сучасних! Як вони оскаженіли! Кострища книг палають на всю Європу. Нема Сорбонни. Нема Кардового університету. В самому центрі Європи сьогодні — концтабори, фашистські казарми, гидкий сморід расизму… — Професор промовчав, стежачи за колоною, якій не видно й краю. — В мене теж є син. Служить в парашутно-десантних військах. Він у мене один-единий, і якщо з ним щось трапиться, серце моє, напевне, не витримає, але, повірте, більше, ніж життя мого сина — я вже не кажу про життя власне, — дороге мені зараз те, що можна б назвати великою спадщиною людського духу, що дісталося нам у вигляді культури еллінів і так ще мало дослідженої культури слов'янства… Гомер і Данте, Міцкевич і Шевченко, Толстой і Чайковський — всі вони по цей бік барикад. Все це зараз під реальною загрозою, це ви, певне, розумієте краще за мене, але я хочу, щоб усвідомлення цього додало вам сил.
Богдан відчув у себе на плечі його руку.
— Дивіться, скільки їх іде. То все йдуть завтрашні солдати, прості, звичайні люди, люди від верстата і від плуга, більшість із них про фрески Софії Київської, мабуть, і не чули, Рафаеля не знають, але то все друзі Рафаеля, друзі Пушкіна й Гоголя, єдині їхні тепер захисники. Тільки ви, тільки такі, як ви, як мій син, такі, як оці, що марширують вулицею ото з військкоматів, дають ще нам надію. Вам може здатися дивним, що я зараз заговорив з вами про це. Але я знаю, що ви записалися добровольцем, перед вами дорога тяжких випробувань, і хочеться, щоб, ідучи по ній, ви пам'ятали про найважливіше: в жорстокий наш вік, серед крові й дикунства, ота велика гуманістична традиція не мусить загинути! Вона мусить бути збережена, і збережете її — ви!