— При такому підході й воювати буде нікому, — засміявся він, вислухавши Спартака.
А даремно. Це ж розвідка. Там найменша щербинка може прірвою обернутись…
Винен, звісно, комісар. Спартак відмовлявся зрозуміти причину тієї посиленої уваги, яку, починаючи ще з райкому, комісар Лещенко виявляв до Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямованої і, безперечно, багато чим невдоволеної в душі. Були моменти, коли в Спартака прокидалася підозра навіть і до особи самого комісара Лещенка, підозра відносно того, чи не був комісар коли-небудь у дружбі з Богдановим батьком або чи не попадав і сам він в таке ж, як і той, становище. Інакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроці? Стріляє добре? Але не один він тут добре стріляє! Чи, може, вирішення послати Колосовського в розвідку продиктоване іншими якимись міркуваннями, можливо, навіть і не тільки комісарською волею? Адже йти зараз в розвідку — це майже рівнозначно смерті. Можливо, є яка-небудь таємна вказівка щодо цього, вказівка посилати на такі завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбільш відданих, навпаки, приберігати на майбутнє. Але як тоді пояснити, що на це ж завдання комісар послав і Панюшкіна, кадровика, комуніста, улюбленця тутешніх бійців? Все це було неясно, сумнівно.
«Добре, що хоч документи в них відібрано, — думав про розвідників Спартак. — А то ворог ще міг би і їхніми комсомольськими квитками скористатись…»
Комісар, прилігши в кутку між телефоністами, знову з кимсь розмовляє по апарату. Видно, з Дев'ятим. Розмовляти з Дев'ятим — мало в цьому приємності. Крутий, лайливий, він і зараз, видно, лається, бо Лещенко червоніє і, ледве стримуючи себе, відповідає з підкресленою ввічливістю. Мабуть, і там цікавляться що за люди пішли, чи досить перевірені, бо Лещенко запевняє, що людей послано надійних.
— А я і зараз вважаю, що не всі там такі, — дозволяє собі сказати Спартак, коли комісар, скінчивши розмову, кладе трубку і зосереджено дивиться на апарат, ще щось думаючи.
— Що ви сказали? — не прочманівши ще після розмови, обернувся Лещенко до Спартака.
Спартак повторив своє міркування. Комісар помовчав.
— Це ви з мотивів перестраховки?
— Ні, щиро.
Лещенко пересів ближче до нього, глянув йому в вічі уважніше:
— Кого ви маєте на увазі?
— Ви ж знаєте. Я ще в райкомі попереджував.
Комісар підвівся, пройшовсь по підвалу, присів на ящику навпроти Спартака.
— Товаришу комсорг, в якій ви сім'ї виховувались?
— Сім'я надійна. Батько завкадрами на обороннім заводі, мати — юрист…
Комісар пильно видивився на Спартака.
¾ Чи не здається вам іноді, товаришу Павлущенко, що у вас аж надто розвинута підозрілість до людей? Якщо ця риса властива характеру, скажімо, слідчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу здебільшого з злочинцями, то це зрозуміло, але вам, студентові гуманітарникові, в якого очі мусять бути відкритими на все найсвітліше в людях, — вам така роль… До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та, певне, ще й раніше, уперто переслідуєте одного з своїх однокурсників..
— Я не переслідую. Я просто не до кінця вірю йому.
У вас є підстави не довіряти Колосовському?
— Я вважаю, товаришу батальйонний комісар, що логіка тут має бути така: людина, батько якої засуджений радянським судом, на основі наших радянських законів, навряд чи так уже щиро піде вмирати за ці закони, за цей лад. В усякому разі, посилати таку людину до ворога в тил…
— Ну-ну?
— Я нічого не сказав. Певен тільки, що не серед таких людей нам шукати справжніх, до кінця відданих патріотів.
— У вас, товаришу курсант, викривлене розуміння патріотизму, — промовив Лещенко холодним тоном. — Ви, певне, вважаєте, що патріотизм, це священне почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуто весь час своєю сонячною, своєю найщедрішою стороною. Бути патріотом, коли життя тебе тільки по голівці гладило, — це, я вам скажу, не штука. Ні, ти побудь ось у становищі того ж Богдана Колосовського, коли серце кровоточить, і з таким, кров'ю облитим серцем зумій стати вище кривд і образ! Оце, по-моєму, якраз вона і є, справді священна любов до своєї Вітчизни.
— Ви так мені це говорите, ніби я сам недостатньо маю цього почуття.
— Ні, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребі ви теж не пошкодуєте себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у житті. Ви учасник фінської, ви доброволець тепер, ваш патріотизм для мене поза всякими сумнівами. Але ви повинні зрозуміти й мене, людину, яка бачила в житті трохи більше, ніж ви. Я знаю людей, які, опинившись навіть за гратами, не зрадили своїх переконань, не перестали бути ленінцями. Колосовський мені теж видається людиною такого складу.
Спартак сидів замислившись. Вперше йому доводилось чути такі речі, такі для нього незвичні міркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе оточує. І почувається, що це не фрази, не схоластика, почувається, що комісар не на словах, а на ділі вірить в людину, в її високі якості, в непохитність її переконань. Бач, він каже, — гуманітарник. А що, коли ти дійсно був несправедливим у своїй недовірі, в своїй упередженості до того ж таки Богдана? Може, твоя лінія в житті справді була хибна, і перед тобою відкривається можливість жити інакше, керуватись у взаєминах з людьми іншими нормами, ніж ті, якими ти керувався досі?
Зв'язківці, попрокидавшись, зачадили цигарками і теж завели розмову про долю нічної розвідки. Один із зв'язківців запитав комісара:
— Якщо виконають завдання, товаришу комісар… подасте їх на ордени?
— Ордени їхні там зараз, може, кров'ю обкипають, — сердито відповів Лещенко і підвівся на ноги. Підійшовши до вузького підвального вікна, почав дивитися на той бік, за Рось, мовби намагався побачити крізь гущавінь верб групу своїх розвідників, і стежки, якими вони йдуть, і той далекий, облитий сонцем залізничний міст, що вони його пішли відбити у ворога й знищити. День, білий день, а їх нема, і можеш які завгодно робити припущення…
Стрільби не було, і раптом за річкою серед полудневої тиші прогримів далекий, приглушений відстанню вибух. Комісар переглянувся з телефоністами, зиркнув на Павлущенка:
— Чули?
— Чув.
— Наших розвідників робота! Сумніву в цьому не маю! Вони діють саме в тому напрямі.
Комісарові, видно, одразу відлягло від душі. Рушив ходити по підвалу, схвильований, прояснілий.
Нарешті вони дали звістку з ворожого тилу, дали почути про себе. Міст висаджено в повітря. Мосту більше нема! Тепер зостається інша тривога: чи вийдуть чи повернуться вони після цього самі? Адже той вибух — це могло означати, що вони живі, але це могло значити також і протилежне — що їх уже нема.
24
— Встать! Струнко! — гаркнув десь при вході знадвору Гладун, і всі, хто був у цей момент на КП, посхоплювались і, виструнчившись, звернули погляди до входу. Останнім у підвалі підхопився майор Краснопольський з перележаною під час сну щокою.
По кам'яних східцях, що вели до підвалу, спускався Дев'ятий. Кремезний, широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було місцями у плямах рум'янцю, як ото буває обпалене морозом. Незважаючи на спеку, на ньому була шкіряна куртка нарозхрист, з-під неї на гімнастьорці виднівся міцно загвинчений орден Червоного Прапора; всі знали — той орден у Дев'ятого за фінську. Віком він був значно молодший за командира студбату Краснопольського, старого вояку, учасника громадянської, якого тільки війна після тиші військової кафедри поставила на командування курсантським батальйоном одначе різниця у вікові, видно, на цей раз для Дев'ятого не існувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним, сивий і закошланий після сну, з рубцем від чиєїсь шинелі на щоці, Дев'ятий безцеремонне накинувсь на нього:
— Спите? Інші воюють, а ви рухтите?
Можна було б йому заперечити, що командир студбату приліг всього на годину після безсонної ночі і що попереду в нього мала бути знов безсонна ніч, однак сказати про це Дев'ятому — означало б викликати ще більшу бурю гніву і лайки, і тому ніхто про це не заїкнувся.