— Жени геть такі думки, — порадила Ольга. — Чому він обов'язково мусить бути вбитим? Уявляй його краще героєм, змужнілим в боях командиром, з орденом Червоного Прапора на грудях… Ти ж чула, його вже нагороди шукають…
Підвівшись, дівчата рушають далі.
Знов кермек цвіте, і солонець стелеться темно-зелений, безлистий, мабуть, зрідні скупій тундровій рослинності або тій, що, можливо, росте десь на Марсі.
Велике село розкинулось по узбережжю за кілька кілометрів попереду, гуртик тополь височить майже над самим морем.
— Ото, де тополі, там ми живемо.
А Тані згадалась пізня осінь у Харкові, холодний вітряний вечір листопада, і вітер жене листя тополь по алеї Шевченківського парку, де вони йдуть із Богданом з останнього сеансу кіно. Листя ще зелене, але вже мерзле і дзвенить по нічному асфальту, немов залізне. Чи дзвенітиме те листя ще коли-небудь їй із Богданом, чи все те — вже навіки минуле і йому повороту нема?
48
Дома, у Ольжиних батьків, повна хата тривоги. Метушня, розгардіяш, збирання в дорогу. Мати — ставна, смаглява гречанка, що була ніби старшою сестрою Ользі, — саме ув'язувала вузли, коли дівчата зайшли до хати. В першу мить вона аж розгубилась, потім з сльозами кинулась обіймати дочку.
— Я вже не знала, що й думати! Не пишеш, ніякої звістки від тебе… А це ж хто? — підступила вона до Тані.
— Подруга моя, — сказала Ольга. — Найближча поруга.
— От і добре. Удвох не так сумно вам буде.
Вона одразу посадила дівчат обідати, наче знала, які вони голодні. Продовжуючи свою роботу, розповідала, що тут коїться, яка знялася сьогодні зранку веремія.
До останніх днів тут працювали спокійно, розмови про евакуацію вважалися мало що не виявом малодушності, адже на заході були ще Дніпро, Каховка з оборонними спорудами, Мелітополь, тисячі людей — і місцевих, і десь аж із Середньої Азії, — цілими трударміями правили їх туди на риття протитанкових ровів; ворог десь там мусив найти собі могилу. І всупереч всьому цьому раптом з району телефонада: виганяти трактори, негайно гнати за Кальміус худобу, евакуювати сім'ї активу.
Одним ударом було й тут зруйновано життя.
— А Федорка ж Михайлова поїхала на фронт, — розповідала мати про сусідку. — Чутка була пройшла, що Михайла вбито, а він оце днями об'явився, із Захарівки дзвонить на сільраду: викличте мені сім'ю до телефону. Виконавець не вірить, каже, тебе ж нема, а він кричить, лається: це я! Побігли в сільраду мати й жінка, плачуть біля трубки, а трубку взяти бояться. Потім Федорка таки взяла, перебалакала з ним, того ж дня випросила бідку в бригадира і гайнула до Михайла в Захарівку, — він там при своїй частині…
Вбіг до хати маленький, жвавий, до чорноти засмалений спекою носатий грек, що виявився Ольжиним батьком. Привітався з дочкою, потім мимохіть, окинувши бистрим поглядом Таню, обійняв і її, як свою, і сказав майже весело:
— Ви ж тримайтесь тепер наших. За Кальміусом зустрінемось.
Механік МТС, комуніст ще з двадцятих років, він дістав тепер завдання супроводити трактори. Трактори вирушили зараз, а сім'ї з підводами мали виїжджати рано-вранці.
— Ось тільки без цього, без цього, — обережно одривав він від себе дружину, що зайшлася в риданні. — Ще ми з тобою поспіваємо, стара! Чуєш? — Батькові й тут, у хвилину прощання, згадалось, яка в них сім'я співуча, скільки в цих стінах пісень переспівано…
Вузол з харчами був йому вже наготований, і, підхопивши його, він вискочив з хати. За хвилину дівчата вже бачили його на одному з тракторів, що з гуркотом проходили вулицею.
А незабаром після цього — крик по всій вулиці: Федорка вернулася з фронту, з оточення бідаркою вискочила!
На подвір'ї в неї, куди побігли й дівчата, вже повно було людей, а Федорка — бліда, чорнява молодиця ще дівочої стрункості — стояла біля запряженої бідки й схвильовано, гордовито розповідала про свого Михайла:
— Вибрехали ж ото про нього, що він убитий, а він тепер уже лейтенант і командує взводом артилерії. Сама я бачила його гармати і повний бойовий припас біля них у зар'ящиках. «Дивись, — каже, — Федорко, в якій каші були, а нічого не покидали, і наша гармата, даром що мала, їхні танки бере!» Десь вони ще за Чернігівкою потрапили в таке окруженіє, що вже ніби смерть усім, і один лейтенантик з переляку давай переодягатися в рядове, підбіг, став просити його: «Віддай, — каже, — мені свою гімнастьорку!» Михайло віддав йому, а самому ж не бути без сорочки, одяг його лейтенантську. Потім, коли тривога вляглася, потрапив мій на очі генералові, той зупиняє: «Товаришу лейтенант!» А Михайло йому: «Я не лейтенант, я рядовий, це тільки форма на мені лейтенантська». І розповів, як було. А той вислухав і каже: «Ну й будь тепер лейтенантом. Таке тобі званіє за те, що ти не розгубивсь!» — гордо переповідала все це Федорка.
Сусідок, одначе, цікавило інше:
— Чи мого там не бачила?
— А мого? А мого? — сипалось звідусіль.
— Ваших не бачила, тільки Грицька Харченка з Бахтарми зустріла, він при Михайловій батареї движеться. Я їм ще й вечерю варила з тією хазяйкою, що вони в неї в садку стоять. Наварила їм вечері, переночувала, а на ранок там як знялась веремія, Михайло каже: «Ну, Федорко, відкомандировуйсь, двигай додому, бо нам воювати. Тільки далі від центрових — темними дорогами пробивайсь. А дома передай там усім, що відступ — це ще не смерть, паніці не піддаємось, маємо гармати, маємо снаряди, чого нам їх боятись». Він же в мене, знаєте, який бойовий, та ще й комуніст, він і в Берліні побуде — ось побачите!
Натовп ще не розійшовся, як із степу залетів у село військовий грузовик з двома червоноармійцями. Зупинилися біля двору, стали питати, де лікарня.
— Перев'язочного матеріалу шукаємо. Щойно під Мангушем був бій, там наші поранені лежать, треба підібрати. Може, й з вас хто поїде?
— А чого ж! Я перша поїду, — згодилася Федорка. — Я вже там була, в мене чоловік лейтенант.
— І ми теж поїдемо, — сказала Таня.
— Ми студентки, — пояснила червоноармійцям Ольга, — проходили курси ГСО…
— Сідайте!
Набравши в опустілій лікарні медикаментів та бинтів, помчали в степ.
По дорозі дізнались від червоноармійців, що танкові частини ворога, прорвавшись десь від Бердянська, ринули трактовим шляхом на Маріуполь, рухаються вперед, не заходячи в ці села. Все узбережжя тепер з десятками колгоспів, рибзаводом, сільрадами та Білосарайським маяком на косі опинилось відрізаним, ворог відтяв його, як скибку, і кинув, не звертаючи більше сюди уваги, знаючи, що все це від нього тепер не втече.
Посмутнілі, якісь беззахисні, дівчата принишкли в кузові. Що ж тепер? Ще вранці ішли понад морем і впивалися тишею та спокоєм, не відчували близької небезпеки, а тепер ось ці розкидані по Приазов'ю греко-українські села, що стали для них останнім притулком, вже й самі опинилися під загрозою оточення.
— Не сумуйте, дівчата, — каже Федорка, помітивши їхній настрій. — Я ж ось була в окруженії та й жива, хоча там хіба ж таке робилось. Всіх не оточать. Військо, воно, як вода, крізь пальці протече.
— Протече, — сердито заговорив насурмлений червоноарміець, що весь час зірко роззирався по степу. — А ви бачили, що під Чернігівкою творилось? Бачили, як танкісти наші самі себе спалювали в танках, коли кінчились снаряди?
— Ти мені не розказуй, в мене в самої чоловік там, — гордовито твердила Федорка своє. — І снаряди в нього є, і голова на плечах — вискочить. Такий, як мій, з пекла вискочить. На морі шкіпером був, а тепер лейтенант артилерії, командир, а я — командирська жона…
Підводи якісь мчать галопом по степу, грузовики з зенітними кулеметами, націленими в небо, попід лісо- смугами бродять покинуті коні, поранені, безпритульні. Грузовик їхній зупинився біля високої нескошеної суданки. Поранені червоноармійці, повиповзавши з суданки, зустріли їх з неприхованою радістю: