Людина і зброя – Олесь Гончар

— Я іноді питаю себе, — каже Ольга, — чи здатна я на таке? На любов безоглядну, на вчинок по-справжньому добрий. Мені здається, що я ще не зробила в житті нічого по-справжньому доброго, і це мене мучить.

— Не наклепуй на себе, Ольго, — заперечила Мар'яна. — Вже коли хтось в нас на факультеті був добрим до товаришів, чуйним з потреби, не з обов'язку, так це, звичайно, ти. Ти народилася бути сестрою милосердя, з тебе вийде чудова мати, і жаль, що цього досі не міг зрозуміти твій шалапутний Степура.

— О, не треба про це. Не жартуй такими речами, Мар'яно. Кожен, кому доводилось зробити добре іншому, повинен, мені здається, переживати радість якусь особливу, яку ні з якою іншою й порівняти не можна. Мабуть, ото і є щастя. Мабуть, ото й буде ідеальне суспільство майбутнього, коли потребою для кожної людини стане робити для іншої тільки щось добре, приємне, корисне, може, навіть саможертовне.

— Я думаю іноді, чи не забагато університет дав нам у дорогу різних ілюзій, — сказала Мар'яна. — Ось ти заговорила про суспільство майбутнього. Для нас воно найпрекрасніше, за нього боремось, про нього мріємо. Але коли бути реалістами: чи не віддалить його від нас оця війна з її руїнницькою диявольською силою? Відкинула ж татарська неволя Київську Русь на триста років назад. Ну, нас, звичайно, не відкинуть, — я оптимістка, — але часом, коли подумаєш, аж дико стає: в який тяжкий ми вік живемо, скільки підступності, жорстокості, віроломства навкруги. Тисячі років тому, коли воїни на своїх бенкетах черпали вино черепами своїх противників, навіть тоді перед нападом попереджали ворога чесно й відкрито: іду на ви! А тепер, в двадцятому сторіччі, вчиняють напад вночі, по-розбійницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дітей, матерів.

— І це після вчорашніх запевнень у дружбі, — скрушно додала Ольга.

Таня не втручалась у розмову, але думки її були про це ж саме.

«Вік кам'яний знало людство, вік бронзовий, вік залізний, — думала вона, — а чи буде ж іще вік золотий, як говорять легенди? Чи він іще жде нас попереду? Чи, може, він уже минув, відійшов, не розквітнувши?»

— Хто це тут ходить так пізно? — почувся зненацька голос із лісосмуги.

Здригнувшись, вони зупинились.

— Хенде хох!

І до них вийшов з гущавини дід Лука. У брилі своєму незмінному, з гвинтівкою на плечі.

— Так і злякати можна, — озвалась до нього Мар'яна. — Непротивленець з гвинтівкою — чудеса!

— Степ сторожую, — сказав дід Лука. — У нас тут тепер стрибительний батальйон є. Вдень ми по своїх роботах, а вночі поля від диверсантів охороняємо та й залізницю теж. — І, стишивши голос, він додав: — Само енкаведе нами керує.

— Толстовець — і раптом по лінії енкаведе, — усміхнулась Мар'яна. — Та вам же, як толстовцеві, і зброю не годиться брати до рук!

— Тепер і сам Лев Миколайович взяв би, — сказав старий. — Час такий настав. У цій війні старі й малі воюватимуть.

— І не страшно вам отут у посадках? — запитала Ольга.

— А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, і то не боявсь. А одного разу, як з гулянки йшов, відьма за мною з версту гналася…

— Відьма? — пожвавіла Мар'яна. — Ви бачили відьму?

— Як оце тебе. Тільки ти, бач, стоїш, а вона — клубком, клубком по землі поперед мене під ногами. Я зупиняюсь — і вона зупиниться. Я рушу — і вона рушить.

— Добре були, мабуть, напідпитку? — засміялась Мар'яна. — Хотіла б і я на ту кицьку глянуть хоч раз…

— Тепер нема, — твердо сказав дід. — Всі відьми й відьмаки випропадали: не стало їм життя поміж теперішніми людьми. Раніше, було, здоїть молодиця корову, нацяпає два стакани, несе, та ще й фартушком прикриє, щоб сусідка, бува, не наврочила. А відьмам, так тим на всю ніч було роботи: чуєш, в тієї вночі корову видоїла, тій поробила, тій присушила. А зараз он моя невістка на фермі дояркою, відро повне набуксує, несе відкрите, і ніхто й не наврочить, і корова не присушує, бо з автопоїлки воду п'є.

— В нечисту силу, бачу, не вірите, — пристає Мар'яна. — А в бога ви ще вірите? Дід Лука помовчав, зітхнув:

— Чи є бог, чи нема, ніхто не докаже. А совість краще бога.

— «Совість краще бога» — це хоч записуй, — посміхнулась Ольга до Тані.

Пахкає під ногами холодна пилюка, муром темніє вподовж шляху гущавінь посадки. Мар'яна в темряві зачепилась спідницею за якусь глодину, обережно стала відчіпати.

— Яка тут посадка густа та колюча. У вас, діду, рушниця заряджена?

— Все як слід.

— І якби оце хто — парашутист їхній абощо, — одразу б і бахнули?

— Ще й як! Більше двадцяти літ гвинтівки в руках не держав, думав, уже більше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: «Ти наче аж помолодшав з нею».

— – Справді, у вас з'явилось щось розбишацьке… Недаром ото, видно, хлопчаки дражнять: «Діду Лука, вас Махно гука!»

— Та дражнять, шибеники, сміються, що гука. А признатись вам, дівчата, іноді й справді чую вночі, як нібито гука. Та тільки знаю, то не Махно гука, то гука мене моя молодість, степи, коні, воля революції, розгульне, вольове життя. Не був я вже тоді толстовцем, був чортом, розбишакою степовим, то червоним, то чорним, а тоді пішов на Сиваш і його штурмував. Кликали й мене з Махном у його останній рейд, коли він в Румунії опинився, а потім десь аж у Африці, в іноземному легіоні своїми тачанками гасав… Та то не моя дорога, правду свою трудову я тут побачив — вона вдома, на рідній землі.

Спочиває степ, наливається прохолодою після денної спеки. Небо де-не-де в покосах хмар. Місяць — щербате циганське сонце — вибився з-за хмар й став над степом у західній частині неба; десь далеко в той бік горять стерні за балкою, хтось підпалив, і видно, як величезні багрово-бурі валовища диму, освітлені місяцем, вирують, важко стеляться низом.

— Є щось зловісне в нічних пожежах, — сказала Ольга, поглядаючи туди. — Невже ото все стерні горять?

— Стерні, — спокійно підтвердив дід. — Хліба там близько нема… Зерно з-під комбайна просто на станцію пішло.

— А до нашої скирти вони не догорять?

— Ні, там у балці стирловано все, нічому горіти.

І хоч горіли тільки стерні, й горіли далеко, все ж було щось справді зловісне в тій розлитій по степу, цілим фронтом наповзаючій пожежі.

З іншого краю, десь від села, став долинати ледве чутний собачий гавкіт, що переходив у виття, тривожне, численне.

— На місяць там вони виють, чи що? — запитала Мар'яна.

— Собачі маневри зараз біля радгоспу, учба на всю ніч, — пояснював дід Лука. — Недавно привели їх і тепер дресирують, щоб під танки кидались. Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та як усе розуміє, як жити хоче. Пустять їм танк старий, кидають м'ясо шматками під нього: біжи! хапай! — а воно, бідолашне, хоч яке голодне — їм перед тим цілий день їсти не дають, — тут і м'яса не хоче, тікає від танка світ за очі, бо смерть свою чує.

— Мабуть, не думав академік Павлов, що так буде використано його вчення, — промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавуління.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: