Тут, неподалік переправи, біля підніжжя Тарасової гори, його й поховали. Чиюсь розбиту, розколену каску поклали на горбику Славикової землі.
Здушений сльозами, Степура стояв над могилою, і думка сама собою клалася в горьовиті рядки: «Ми пройдем, і нас не буде. Що ж залишиться після нас? Каска розбита? Білі кістки серед жита? Чи обеліски встануть до хмар? »
Годилось би, за народним звичаєм, посадити Славикові в узголів'ї калину червону або тополю. Але де та калина? Де ви, тополі? Прийде колись Мар'яна сюди, прийде й посадить — і виросте її туга, її любов живою піснею стане над цілим дніпровським краєм…
В метушні біля переправи трапилось так, що Духновича було відправлено з першою партією на той бік, а Степурі після цього довелося ще довго чекати. Сидів осторонь під горою і дивився на Дніпро, на велику ріку, оспівану Кобзарем. Хмари низько висять над водою, вітер хвилею жене, і весь простір води вилискує хвилями, як рілля. Пружинять, б'ються на вітрі верболози, біля них купами позбивались поранені в чеканні переправи. Кажуть, що вчора якраз тут розбомбили баржі з пораненими. Чи не повториться це й сьогодні? Правда, хмарно зараз, низькі хмари аж черкають високу могилу Тараса, виснуть над дніпровою широчінню.
Вперше бачить Степура Дніпро. Коли правились на фронт, проспав Дніпро уночі і тепер уже бачить його на зворотній дорозі. Сподівався, що буде світлим та сонячним, у розливі блакиті, а він ось з'явився перед ним у важкій сталевості надвечір'я, в непривітних вишумах вітру, в присмерковій засумованій широчіні. Ще тільки середина літа, а вода в річці якась важка, збурена, по берегу поривно шумлять верболози, далі старезні верби гнуться, осокори ряботять, наче лускою, листям своїм, що стане враз то темне все, то раптом, вивернуте вітром, все замерехтить білим. Оці пригнуті вітром дерева, і поораний хвилями Дніпро, і Чернеча Тарасова гора, що височить поруч, і хмари вечірні, що йдуть над нею, над самою могилою Кобзаря, — яку тугу все навіває, яким смутком лягає на душу!
Згущається сутінь, і за Дніпром все яскравіш стає видно загравище далекої пожежі, — мабуть, щось там бомбили вдень. А з-за спини долинає гуркіт війни. Вже аж сюди дістає війна. Як хотілось би Степурі зараз прозирнути, заглянути в прийдешнє… Чи стане Дніпро останнім рубежем для війни, чи куди ще далі звідси переплеснеться її невгамовний вогонь? Що буде з тими, що зостались на Росі? Що буде з тобою, свята могило Тарасова, з тобою що буде, рідний народе мій? Чи вистоїш, чи перебореш? Чи, може, з'явився лише, щоб дати світові пісню, пісню свою невмирущу, і знову відійдеш у небуття? Сонячною, квітучою називали тебе, Україно недавня, вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогодні? Темно-багрова, в пожежах до хмар, в тужбі матерів і жагучому горі синовнім — така нині ти, Україно 41 року…
30
Протитанкові рови. копала, земляними валами оперізувалася в ці дні Україна. Де був їм початок, оцим довжелезним ровам протитанковим, де мав їм бути кінець? Від самого моря через виноградники Півдня, через сонячні роздольні степи тяглися вони в глибінь республіки, оперізуючи Донбас, огинаючи Харків, свіжими розкопищами землі з'являючись по Лівобережжю все далі на північ. Рови й рови. З нещадною прямолінійністю лягали вони по стернях ланів, по баштанах, через гречки медові та колгоспні рясні садки, продиралися крізь золоте військо соняшників квітучих (далеко ще той час, коли квіт їхній погасне, почорніє і пилюка впаде на шорстке їхнє листя).
Станеться, може, так, що й непотрібними виявляться ці рови безконечні, може, й не затримають жодного ворожого танка, але про це не думається зараз, коли тисячі людей з лопатами в руках працюють на спорудженні оборонних ліній, коли з ранку й до ночі, мов чайки морські, біліють хустинками по степах дівчата, жінки-солдатки та солдатські матері. Віриться їм, що немарною буде їхня праця, що тяжкі ці рови, які вони риють, — три метри завглибшки, сім метрів завширшки — таки зроблять своє, допоможуть рідній армії перепинити ворогові шлях.
Так принаймні вірилось харківським студенткам, що в числі тисяч і тисяч городян, чоловіків і жінок, опинились в пекучу спеку далеко за містом на земляних роботах, або, як кажуть, — на окопах.
Високі стерні після наспіх скомбайнованого хліба, суха та тверда земля від обрію до обрію — це твій рубіж, заганяй лопату, копай. Криваві водянки, що в перший день повискакували на дівочих долонях, вже встигли й полопатись, запектись та затвердіти, а роботі не видно було кінця.
Таня Криворучко, Мар'яна і Ольга-гречанка потрапили в один робочий загін, де працювали переважно жінки.
— Оце наша Ольвія, — каже Таня, всім тілом налягаючи на лопату, що не хоче йти в землю. Піт заливає дівчині очі, почуваєш, як він під одягом великими краплями котиться по спині, по грудях. На губах солоно від нього. Після кількох годин роботи лопата вивалюється з рук і в очах темніє від утоми.
Так дико все обернулось: не ольвійські розкопки ведуть, а степ розкопують проти танків. І професор їхній Микола Ювеналійович теж тут. Засукавши рукави, мовчки вергає землю цілими днями, вергає з думкою, мабуть, все тією ж: чому загинула Ольвія? Адже мала вона й сторожові башти, й земляні вали проти диких степових кочівників…
Спека та польові гарячі вітри пообпалювали дівчат, стали вони аж чорні. Але що їм спека, що втома в такий час, коли кожному випадає найтяжчий іспит і коли ця грабарська тилова робота все ж якось мовби єднає їх з тими, що на фронті.
Війна була ще далеко, про неї нагадували лише підводи евакуйованих із-за Дніпра, та тривожні зведення з фронтів, та ще оці тяжкі рови, що їх доводиться рити. Проте з часом небезпека ближчала, бо одного дня привезли звідкись верескливу сирену, і встановили на окопах, і вже давали нею пробні сигнали повітряної тривоги. Було також наказано поскидати білі хустки та яскраві косинки, щоб не привертати увагу повітряних піратів. Отже, й сюди може бути наліт? Де ж тоді ховатися всьому цьому людському комашнищу, що аж до крайнеба розтяглося серед відкритих степів, по золотих стернях? Ходили чутки, що десь на таких, як вони, окопників, котрі ближче до фронту, повітряні фашистські розбійники вже налітають, обстрілюють з кулеметів, скидають на голови жінкам листівки з безграмотними глумливими звертаннями:
«Дівчата й дамочки! Не копайте ямочки, прийдуть наші таночки, позагортають ваші ямочки…»
Тут ще цього не було. Тут ще тітки не хочуть скидати з себе білих хусток, хоча цього й вимагають військові, що керують у них роботами. Військових небагато, лише де-не-де зеленіють гімнастьорками, а то все цивільні та цивільні. Студенти, викладачі різних інститутів, працівники установ, колгоспники. Чи за віком, чи так звільнені до особливого розпорядження («поки гвинтівок нам нароблять») — всі вони зараз тут. Життя ведуть циганське, ночують хто де: по корівниках колгоспних, у яслах ночами хропуть і під яслами, а більшість ночує просто під відкритим небом, по розтовчених скиртах або ж поробивши собі кубла по степових посадках, в колючій гущавині здичавілих абрикосів. Хліб доставляють їм грузовиками з Харкова, а воду підвозить бочками дід Лука, що крутим лобом своїм нагадує студенткам історичкам афінського громадянина Сократа. Вдачі дід Лука веселої, не пропускає нагоди пожартувати з студентками, і його поява завжди підносить їхній настрій.
Сигнал подає Мар'яна:
— Дівчата, он дідова кобильчина вже виринає з глибини століть…
Дід Лука сидить у передку водовозки, кобила своїм задом майже зовсім закриває його, тільки солом'яний дідів бриль видніє із-за кобили, як знак того, що дід є. Поява дідової водовозки викликає пожвавлення й серед хлопців-пастухів, і вже котрийсь із них на всю горлянку вітає діда з-під посадки:
— Гей, діду Лука, вас Махно гука!
Дід свариться на нього пужалном:
— Ах ти ж, байстрюк!
— Байстрюк росте, як стрюк!
До окопниць дід під'їздить усміхнений, він не сердиться, що хлопчаки його дражнять. Та й сам він як хлопчак, маленький, щуплявий, ситцева сорочечка на одному ґудзику, з-під сорочки ключиці проступають гостро. А голова, коли дід з неї скине бриля, справді Сократова: лобата, повна розуму, круто всаджена в щупляві плечі.