Людина і зброя – Олесь Гончар

Вона стала розповідати, як бомбили їх у дорозі, як горіли станції, на одній з них і вона мало не загинула. а подругу її, теж дружину прикордонника, розшматувало з дитиною в неї на очах. В пожарищах, у смертях людських, у трагізмі нерівної боротьби поставала перерв ними країна з Клавиних розповідей.

Незабаром повернувся з роботи батько. Стримано поздоровкався, наче не дуже й здивований появою старшої дочки, наче й сподівався її тут зустріти. Взявши в Клави з рук малого, уважно розглядав його:

— Ну, прикордоннику? І, скупо полоскотавши внука настовбурченим вусом, знову повернув його Клаві.

— А де ж мати?

— Понесли здавати приймач, — сказала Мар'яна.

— Що ти мелеш? Який приймач?

— Наш, звичайно.

Батько засопів, підійшов до умивальника під деревом і, сердито брязкаючи краником, почав мити руки.

Таня, дивлячись на його руки, відзначала собі, що вони такі ж великі та огрублі в роботі, як і в її батька, і ще думала, що цими руками старий робітник на барикадах колись здобував оце життя, яке сьогодні пішли захищати Богдан та всі їхні хлопці-волонтери. Якою ціною воно буде відстояне? Чиїм життям і чиєю кров'ю?

Тут же, в садку, за саморобним столиком, над яким нависало вишневе гілля, дівчата лаштували обідати. Посідавши за стіл, чекали матір.

Клава розповідала батькові знов про свої митарства, а він сидів мовчазний, дивився кудись вподовж вулиці, в кінці якої відкривалися вже поля, голубіло колгоспне жито. Мабуть, воно нагадало старому Кравцеві, як років з десять тому тут, де зараз селище тракторобудівників, і далі на північ, де розкинувся своїми цехами тракторний, було отаке ж жито, відкрите поле, а коли будували завод, то перший директор їхній, старий чекіст, верхи на коні їздив по території, бо не пройти було пішки по осінній .грязюці. В бараках жили тоді, інженерів не вистачало, і в нього вдома був цілий гуртожиток — п'ять племінників тіснилося, що приходили з села до нього, до дядька, з дерев'яними сундучками. Всіх повчив, повлаштовував — поповнили робітничий клас. Здається, це так недавно було. І директор на коні, і перший трактор, що виходить, з воріт цеху під музику, і Мар'яна в школі серед дітей-іноземчат — там у них був цілий інтернаціонал, бо на заводі працювали в ті роки американці, і чехи, і німці, і англійці, поприїздивши сюди разом із своїми сім'ями. З-поміж німців був один у них інструктор в цеху, якого дівчата так і називали: фашист. «Руськи ремонт — капут машина», — улюблена була в нього фраза. А тепер давно вже працюють без іноземних спеціалістів, — і машина не «капут», тисячі тракторів їхніх пішли на поля, і самі робітники вже з бараків перебралися жити в оці будиночки, що потопають у садках. Вишняки порозростались — випирають гіллям через паркани на вулицю, суниця та садок стали Кравцеві другим заняттям, І для нього та для його товаришів по ковальському кращого заводу і кращого соцмістечка на землі нема.

Він чує, як Мар'яна розповідає Тані теж про це, як дерева тут перші садили, як батько з матір'ю засперечалися тоді, що саджати:

— Тато — вишні, бо з кожної вишні, мовляв, щонайменше буде по відру ягід, а мама — тополі. «Що з тих тополь — один пух летить». А кінчилося тим, що посадили, бач, і вишні, й тополі.

Вишні давно вже родять, і пух із тополь летить, як цвітуть на початку червня, і Мар'яна любить той пух.

Мати прийшла хоч і без приймача, але в якомусь мовби легшому настрої, ніж ішла з дому.

Присівши до столу, стала розповідати:

— Тільки що в Писаренчихи на півнів ворожили. Спершу їхній уже був зверху, а тоді наш розправив крила, як накірчив, аж пір'я з Гітлера полетіло!

Іншим разом смішно було б таке слухати, але зараз не сміялись, лише Клавине маля, розігравшись, розпускалось в усмішці та все ловило рученям бубку на вишневій гілці.

Батько на ніч зібрався знов на завод. Перед тим як піти з двору, ще раз схилився над внуком, якого Клава прилаштувала під вишнею в гамаці.

— Не падай духом, козаче, не падай, — глухо казав старий до внука. — Коли в колисці бомба не взяла, тепер житимеш… Все ще в нас попереду. Ще тріскатиметься від наших болванок їхня погана земля…

Клава з дитиною в цей вечір рано лягла спати, вимучилась з дороги. Тільки Таня з Мар'яною ще довго стояли .біля хвіртки, мовби ждали когось, та слухали, як над ними вгорі шелестить вершечком ровесниця тракторного — тополя.

11

Летять студентські чуби!

Купою лежать вони на землі, мішма — русяві, чорні, каштанові, біляві, ноги по них топчуться, грубо збиваючи в солдатську повсть.

Біля лазні, в тіні зелених розлогих дерев, де стрижуть волонтерів, тільки й чути регіт та вигуки:

— Готовий! Далі!

З усього табору, мов на розвагу, сходяться дивитись на цю процедуру.

На поміч солдатові-перукареві став сам помком взводу першої роти студбату надстроковик Гладун, для якого власноручно знімати чуби з ученої братії є, видно, справжньою насолодою. Чоботи його з явною зневагою топчуться по студентських чубах, по отих русявих , та білявих, а зуби він аж зціплює, ведучи машинкою по студентській голові, і той, що попався йому в руки, тільки покректує та зойкає, коли вже терпіти несила.

— Терпи, студенте, піхотою будеш — примовляв крізь зуби Гладун. — Це тобі, брат, армія, а не університет, де міг патлами метляти!

Сядеш, не встигнеш оглянутись, як чуб уже злетів, і вже ти голомозий, гребінець свій можеш закинути в кущі. Смішними виходять хлопці з-під машинки, голови стають бугруваті, в того якась гунадза випирає на тім’ї, в того кущ зостався за вухом, а Духнович без своєї густої каштанової шевелюри став зовсім якимсь жалюгідним: всі помітили одразу, що голова в нього витягнута, гостра і нагадує формою диню, а на ній незграбно стовбурчаться величезні червоні вуха, що одразу стали предметом дотепів.

Хто без чубів — мовби поменшали всі на очах. Зовні студенти сприймають усе це як належне, розстаються з чубами нібито легко, кепкують один з одного, перестрілюються жартами, але в їхньому сміхові й жартах чується жаль і присмута за втраченим, вловлюється відчуття якоїсь приниженості, що її завдано їм оцією процедурою. Разом з чубами мовби летять у небуття якісь знаки їхніх індивідуальностей, те, що робило їх не схожими між собою, летить у минуле їхня студентська розхристаність, безтурботність, звичка жити й поводитись, хто як хоче. Замість різномастих чубів, тепер одні голі, зведені старшиною до стандарту лоби.

Безчубі, з бугруватими, гулюватими головами підхопили від когось із надстроковиків і вже охоче завчають, замість премудростей університетських, жартівливі заповіді солдата:

1. Будь далі від начальства, бо дасть роботу.

2. Держись ближче до кухні.

3. Коли що незрозуміле — лягай спати.

Всім студбатівцям, зважаючи на їхнє звання курсантів видали обмундирування командирське, в тім числі і добренні, з халявами вище колін юхтові чоботи, які до цього, мабуть, роками лежали десь на складах, чекаючи війни. Помкомвзводу Гладун, роздаючи їм ці чоботи, не міг приховати своєї заздрості і ревнощів до тих, хто їх одержує, бо сам він, незважаючи на свою надстрокову службу, носить кирзові і юхтових йому й зараз не належало.

— Ну, за що тобі такі чоботи? — каже він, недбало кидаючи Духновичу його пару. — Щоб їх заслужити, треба сім пудів солдатської солі з'їсти. А ти? Ну хто ти є?

Духнович з таємничим виглядом, стишено зізнається йому:

— Ми — інтелектуалісти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: