Людина і зброя – Олесь Гончар

З Січі Богдан вернувся! — жартували друзі. — З коша!

Увесь факультет знає, що вони — ще з першого курсу — закохана пара, що Таня Криворучко його, Богдана Колосовського, наречена.

Складуть ось останні екзамени — і відкриється перед ними літо, вільне, смагляве. Якби тільки швидше, якби й зараз оце можна було кинути конспекти, податись удвох за місто, у поле за Лісопарком, де трамвай влітає просто в жита!

Весна промайнула для них якось непомітно, тільки й бачили з оцього вікна, як сивіли дощі високі по обріях, тільки й чули їх, як шелестіли за вікном по листю дерев, з тихим дзвоном краплисто падали на дахи, на розігріте каміння будинків. Потім знов було сонце — і димились асфальти, і парували дерева своєю мокрою блискучою зеленню, і з вікон студентських аудиторій видно було, як десь одразу ж за Південним вокзалом, за блискучими після дощу дахами будинків райдуга воду бере.

Туди — до райдуг, до просторів заміських — тягнуло студентську душу…

Зате літо сьогорічне буде в них незвичайне: вперше проведуть його разом, поїдуть на археологічні розкопки. Багато їхніх студентів роз’їдуться цього літа на розкопки хто в Крим, хто до Кам’яної могили на річці Молочній, де нібито виявлено доісторичні малюнки й печерах первісної людини, а їм, Тані й Богданові, старий професор, знавець Ольвії, запропонував Ольвію, запропонував якраз те, чого їм самим найбільше бажалось. Стародавня Ольвія, що по-нашому значить «щаслива», давно їх цікавить обох, давно їм хочеться досліджувати, розкопувати її, занесену пісками, щоб дізнатись, чому вона загинула, чому люди покинули її. Півтори тисячі років тому місто вирувало життям, до нього від сонячних берегів Еллади прибували кораблі, шумів ринок велелюдний, на стадіонах відбувались спортивні змагання, і на честь переможців місто карбувало декрети на мармурових плитах: «Пурфей, син Пурфея, бувши архонтом, переміг списом і диском…» Архонт — це як голова міськради, і Таня навіть усміхнулась, уявивши, як біжить по стадіону голова міськради в трусах, виборюючи своєму місту першість.

— «Пурфей, син Пурфея…» — імітуючи голос професора, починає урочисто декламувати вона з свого кутка, але Богдан не піддається на її пустощі, не обертається, вона тільки чує від нього:

— Не заважай!

І навіть це їй подобається, коли він отак прикрикує на неї, отой її легкоатлет факультетський, що теж міг би перемагати «списом і диском». Не читається Тані. Все малюється їй степове літо, ольвіиське небо широке, під яким вони будуть з Богданом разом, удвох. Казкова Ольвія, місячні ночі, тихі лимани — все там буде для них, для них…

Несподіваний грюкіт стрясонув двері.

Богдан підвівся здивовано:

— Хто?

І, ще не почувши відповіді, кинувся до забарикадованих дверей.

Запам’ятайте цю мить! Назавжди запам’ятайте цю останню свою студентську аудиторію на третьому поверсі істфаку, де, вдершись крізь забарикадовані двері, застало вас страшне, приголомшливе слово:

— Війна!

2

Новий Хасан?

Халхин-Гол?

Ні, це, видно, було щось страшніше.

У дверях аудиторії стоїть незграбний, широкоплечий Степура, їхній друг і однокурсник. Ніколи Таня не бачила його таким. Губи бліді, надривно дихає, щось хоче сказати й не може — наче вдавився.

Богдана це лютить.

— Говори ж!

Степура важко видавлює з себе товстими, ніби обвареними губами:

— Бомбили вночі Київ… Севастополь… і ще якісь міста…

¾ Ти звідки знаєш?

Все місто вже знає, тільки ви оце тут як на острові¼ Я теж сидів читав, потім вийшов за цигарками, а там уже все місто бурунить. Гучномовці розриваються, людей тисячі на майданах… Так-то, брат Таню, — Степура з гіркотою глянув на дівчину. — Бомби летять… ось яка історія. А ми все співали «если з а в т р а война». Це завтра вже стало сьогодні.

Діставши з пачки цигарку, він хоче прикурити, але сірники ламаються один за одним. Нарешті, вичеркавши, він підносить запалений сірник до цигарки, і Таня помічає, як груба рука його ледь помітно тремтить, і сам він при всій своїй вайлуватій кремезності здається їй якимсь дивно беззахисним в цю мить.

— Як бандитюги, напали, — каже він. — Без попередження, віроломно, безчесно…

Богдан, нахмурившись, стоїть біля столу над розкритим конспектом, наче пригадує щось. Потім рішуче закриває конспект, складає зошит до зошита акуратною купкою. Таня мимоволі фіксує кожен його рух. На скільки часу складає він оті свої конспекти? Коли їх знову відкриє?

Таня підійшла до нього, взяла його за руку зазирнула у вічі. Там якась темна рішучість, відчуженість.

— Підемо?

Забравши конспекти, вони мовчки виходять.

Таня все не відпускає його руки. Як вчепилась в аудиторії своїм рученям за нього, так уже й не відпускає, тримається інстинктивно, мовби передчуваючи недалеке й неминуче розставання…

В коридорах шум, гамір. Студенти різних курсів, юрмлячись то тут, то там, збуджено говорять, сперечаються.

— Цього треба було ждати!

— Але ж договір про ненапад на десять років?

— Фашизм є фашизм.

Двері аудиторій повідчиняні навстіж, — тепер усім уже не до наук. Мерщій на вулицю. Серце жадало почути, що це всього-на-всього якесь жахливе непорозуміння, ще, може, прийде інше повідомлення, звістка про те, що конфлікт залагоджено і все знов буде, як було.

На першому поверсі, проходячи повз кімнату військової кафедри, загледіли в ній крізь відхилені двері Духновича. Худий, сутулуватий, він стояв посеред кімнати над рельєфною картою пересічної місцевості, і з його вигляду видно було, що він ще нічого не знає і думає, певне, не про муляжний оцей рельєф, не про війну, що вже вдивляється в тишу аудиторій, а про щось інше, далеке.

— Мироне, чув?

— Що саме?

— Війна.

Лице його перекосилось недовірливою посмішкою.

— Не жартуйте, бо я лякливий.

Але коли вони зайшли до аудиторії, надто незвичайний вигляд був у них, щоб можна було думати, що вони жартують.

— На жаль, серйозно.

— Складайся, брат…

Військова кафедра. Це та кімната, де їх стільки муштровано керівником кафедри, прискіпливим та педантичним майором, де так набридли їм оті військові плакати на стінах, і протигаз в розрізі, і учбовий кулемет, що темніє в кутку, з просвердленою дірочкою збоку в стволі… Зупинившись над великим столом з бутафорним полем, вони ніби іншими очима розглядають муляжну пересічену місцевість з мініатюрними горбами та річками. Гіпс, пофарбована тирса, що зображає траву… Як убого! Неприродна жовтизна хлібів, і отруйно-зелена просторина луків, і річка, й лісок — все було мертве, неправдиве, засушене, це мовби сама війна поставала з муляжів своєю мертвістю, безжиттєвістю. Муляжний ландшафт лежав перед ними на півкімнати, а їм поставав живий, немуляжний степ з достигаючими хлібами, і вітер польовий, і небо, повне жайворонків, і райдуги, що над полями світяться соковито! Бомби впали сьогодні на хліба. Танки вже десь їх толочать, снаряди довбуть. З усього живого прекрасного світу чи не отакий лиш перепалено-мертвий, як тут, ландшафт полишить війна?

Край столу на муляжних пагорбах розплатався Духновичів портфель. Він туго напханий книжками, серед яких, безумовно, можна знайти і Гегеля, й Спінозу, а зверху на портфелі лежать заяложені військові статути, що їх Духнович так досі й не спромігся опанувати і оце, видно, знову зубрив, готуючись вдруге здавати залік. Дивно було, що Духнович, цей факультетський вільнодум і філософ, який залюбки студіював навіть позапрограмні науки, так до ладу й не міг збагнути мудрість статуту караульної служби, так досі й не навчився як слід ні козиряти, ні ходити з компасом по азимуту: на заняттях у Лісопарку він щоразу збивався з заданого напрямку, викликаючи сміх товаришів і невдоволення викладача.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: