Людина і зброя – Олесь Гончар

Шумить і шумить висока стерня від нашої ходи, шелестять бур'яни під ударами дубленого Колумбового плаща.

Ще дужче палахкотять на обріях пожежі.

В небі тісно від хмар, неспокійних, вируючих. Небо і все навкруги потемніло від них, лише там, де сховався окрайок місяця за хмару, світліє її розвіяне пасмо, як величезна Мойсеєва борода у Мікеланджело, пам'ятаєш?

52

Знаєм — не одні ми йдемо. Безліч таких, як і ми, більшими й меншими групами йдуть в ці ночі степами на схід. Боягузів відгонять. Зрадників страчують. Ідуть, випадково зведені долею, об'єднані лише метою, яка в нас одна: пробитись! Іноді вночі ми зустрічаємо таких, як і ми. Сходимось насторожено, недовірливо. Вони остерігаються нас, ми остерігаємось їх. Вони підводяться з бур'янів, ми теж підводимось, готові щомиті вдатись до зброї. Хто? Свої! — і одлягає від серця. Порадившись, обмінявшись чутками, застерігши одні одних, «туди не йдіть, там засада», знову розходимось і продовжуємо путь невеликими групами — так виходити легше. Багато із нас загинуть, попадуть в неволю, а інші таки вийдуть, ввіллються в регулярні війська і не раз потім згадуватимуть наші степові оточенські блукання.

Літо відступу, літо тяжких оборонних боїв, оточень, літо швидких судів на дорогах, упертих атак, що кінчаються нічим… Згадується Рось, що коштувала нам стільки крові, а тепер давно уже в тилу ворога. Зірваний Дніпрогес, що реве зараз там дужче Ненаситця, дужче Вовчого Горла, реве разом з дев'ятьма природними дикими порогами, як найгрізніший і найбільший із них. Після зруйнування греблі як шалено він розлився в ту ніч, Дніпро, затоплюючи все пониззя! Горе було тому, хто опинявся серед цього розливища, серед божевілля, страхіть… Наші війська, що залишились у плавнях, рятуючись від затоплення, лізли в темряві на дерева, ми теж, шукаючи там переправ, як мавпи, цілу ніч лазили по деревах, аж доки підпливли рибалки із своїми каюками… А може, все це треба пройти? І гіркоту безглуздих втрат, і бої до останнього, коли тобі забувають передати наказ про відступ, і ці оточення — може, все це треба пережити, щоб стати іншими і перемогти? Дехто каже, що ми поспішили висадити в повітря Дніпрогес, каже, однак забуваючи про те, що, якби ми залишили дніпрогесівську греблю цілою, ворог негайно б скористався нею, з ходу вдерся б на лівий берег, і ми не встигли б демонтувати заводи, і в степах би опинилося значно більше відрізаних наших військ, ніж тепер… Ні, той вибух зробив своє, як зробили, мабуть, своє і наші невмілі контратаки на Росі, і ці останні на перший погляд марні уже бої, що ми їх вели в оточенні. Як ніщо не зникає в природі, так, гадаю, не зникає ніяке, навіть найменше, солдатське зусилля.

Світання застає нас у посадці, далеко від доріг. Оце тихе, не стряснуте війною степове світання, — що може зрівнятися з ним? Що може порівнятися з оцією м'якістю повітря, з оцим супокоєм, що настає в природі з першою осінньою серебринкою?.. Туман плаває над степом, а скільки роси в цій посадці! Ми бредемо по ній, як по воді. Краплиста, рясна, вона сивіє на кураях, на листі колючих гледичій, поблискує бісером на кожній павутинці, що обплутує бур'яни. В посадці натрапляємо на свіжі кубла, що їх, видно, залишили такі ж, як і ми, переднювавши тут. Ми теж обираємо собі на день захисток в лісосмузі. Колюча степова гущавінь, що раніше захищала колгоспні хліба від суховіїв, тепер захищатиме нас від ворожого ока. Дикі голуби — горлички — здивовано позирають на нас із верхів'я посадки, вони — як наш дозор, і тут біля них розташовуємось ми.

Сьогодні ми маємо можливість поснідати. На шиї в Гришка поблискує золотистий вінок дорідної цибулі-сіянки, котру, як він запевняє, дала йому в останню хвилину жінка на птахофермі. Добуває з своєї торби ще й білу хлібину, яку йому та ж таки жінка наділила на прощання. Гришко розриває вінок цибулі, дає кожному з нас по цибулині, а Татарин тим часом паює хліб. Дісталось нам по скибочці, ми їмо його обережно, щоб крихта не впала. І ми ніколи не забудемо цей хліб, не забудемо цих скибочок.

Степи лежать перед нами рівні до крайнеба, як футбольне поле. Вихри здіймаються по степу — наче снаряди там землю рвуть.

Колумб, озираючи поля, розповідає:

— Урожай в цьому році на хліба — давно такого не бачили. Вийдеш у поле — стіною стоять. Комбайни пустили — коси ламались…

Цікавою, мудрою людиною виявився цей Колумб. Уявляю, як близько зійшовся б із ним Степура, який так любив відкривати людей міцного народного складу. Не про себе, а ніби про когось іншого розповідає, і ми вже бачимо ранок недільний, садибу МТС, бачимо, як степовий агроном, вставши разом із сонцем, виголився заради свята, чисту вишиту сорочку надів і виходить у поле оглянути пшениці, бо скоро їх збирати, комбайни і трактори стоять напоготові, токи в польових таборах підметені й вистругані для зерна… Чисто всюди, як перед святом. Вийшов агроном і став посеред свого океану: кругом хліб! Голодну Індію згадав, ерозію десь в інших краях і як по-варварському ліси десь винищують, а тут — розлив хлібів святковий. Сумирної, лагідної вдачі була та людина, за покликанням хлібороб, вирощувач плодів і злаків, людина з тих, що найбільше люблять дивитися, як падають теплі весняні дощі на поля і як буйно після них все росте. Ішов агроном в той ранок недільний і ще нічого не знав, душа йому тихо співала, і настрій був такий, що хотів всю землю пшеницею засівати, всіх людей готовий був прогодувати цим хлібом.

— То я тоді був, — каже Колумб. — То я такий був у ту чорну неділю… Двадцять другого червня — день сонцевороту, найдовший у нас день в году, і йому судилося стати найчорнішим днем нашої історії. Які трактористи були в нас, які комбайнери… А тепер трактористи мої, комбайнери лежать постріляні… І степ цей заростатиме бур'янами, не буде від нього радості для людей…

Коли ми, виділивши вартового, лягаємо спати, Колумб теж лягає. Лягає, не скидаючи свого залізного плаща, лише розстебнувши його трохи зверху, щоб не душив.

Першим в дозорі залишається Новоселець. Це тихий, дисциплінований боєць, ще зовсім молодий, майже підліток з блідим маленьким обличчям, з незникаючою загадковою, усмішечкою до всього і навіть до самої смерті. В серйозному ділі йому цілком можна довірятись, але в якій-небудь дрібниці не погребує тебе обманути, легко може що-небудь потягти, і Гришко з своєю торбою весь час його остерігається. Це, однак, не заважає їм бути в дружбі, і зараз я чую, як вони розмовляють. Гришко — не вперше вже — розповідає Новосельцеві про свого п'ятирічного сина:

— Вкусить, було, кислого яблука і мені дає: на і ти накисляйся, татку. Або ще так каже: «Татка люблю, маму люблю і сам люблюсь». А як лягає спати, то все просить: розкажи, татку, як ото вітер в лісі ялинками вітерує, себто шумить… Так-то, Новосельцю, а ти, дурний, — нежонатий.

Всі сплять, і я вже сплю, коли мене будить Новоселець :

— Товаришу командир!

— Що трапилось?

— Нічого не трапилось, — каже він заспокійливо. — Тільки таке ось діло… Ідіть за мною, покажу.

Я йду за ним туди, де в кущах, розкинувшись, хропе агроном.

— Дивіться, що ото в нього…

З-під розстебнутої на грудях Колумба сорочки щось червоніє. Вогнем червоніє на сонці… Прапор! Так ось чому він не дав себе обшукати, ось чому ніколи не скидає плаща.

Ми стоїмо і дивимось мовчки на той жаркий багрянець матерії. Шматочок пурпуру. Шматочок китайки. А він яскравів на барикадах. І його, як вимпел, підіймали відважні люди на снігові верховини гір, і, може, десь народились уже астронавти — люди майбутнього, що понесуть його в незвідані далечі космічних просторів…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: