Людина і зброя – Олесь Гончар

— Ти ще вважаєш його людиною?

— А хто ж він? Гусак?

— Двоногий звір! Такий же біснуватий, як і його фюрер! Чиркнути по хрящиках, щоб і не писнув.

Я вважаю, однак, що з такими речами спішити нема чого.

— Припинити дискусію. Переднює, а там видно буде.

Німець, певно, розуміє, що йдеться про нього, що вирішується його доля. Прищухлий, пристрашений, він допитливо дивиться на мене своїми голубими арійськими очима, аж поки я кажу йому:

— Шляфен. Спати.

Духнович і німець лягають поруч. І ось ми всі вже, крім вартового, — і оточенці, і наш бранець, — покотом лежимо в сухих соняшниках, лежимо, як у величезній в'язничній камері, де замість стін мурованих, замість стелі низької — небо високе, відкрите нашим думкам.

Коли мені здається, що всі вже сплять, до мене несподівано підповзає Заградотрядник.

— Ну скажи — чому ти проти того, щоб його прикінчити? Тобі жалко?

— Не жалко.

— Так в чім же річ? Принцип?

— Можливо.

— Ох, Колосовський…

— Охкай за себе, за мене не охкай.

Весь день, доки інші сплять, розплатавшись у соняшниках, один із нас сидить над німцем, стереже, розглядає його, свого смертельного ворога, зблизька. Він молодий ще, як і більшість із нас. Білявий, стрижений під бокс, із свіжим на щоках рум'янцем. Мабуть, від пережитого нервового струсу він жахливо потіє. Раз у раз обливається потом і тхне ним, і руки в нього липкі, як у солідолі. Коли сонце почало припікати, він скинув із себе френч, скинув штани, зостався в самих трусах, підставивши сонцю ноги і свої плечові добре натреновані м'язи. Він часто перевертається, лягаючи то долілиць, то горілиць, видно, не спиться йому, занепокоєному думками про свою теперішню долю.

Коли мені випало нести варту над ним, він, здається, задрімав, але потім я помітив, що він лише вдає, що спить, бо крізь напівзаплющені повіки голубі скалки його очей недремно дивились на мене. Що він думав? На що сподівався? Може, тільки ждав тієї хвилини, коли мене зборе сон і він, схопившись, дремене у своїх трусах туди, де за обрієм гуркоче війна.

Недалеко від нас проходить степом залізниця, і, коли підведешся, з соняшників видно переїзд з чорно-білим шлагбаумом. Хто опустив його, той шлагбаум? Чи вже ворог, окупант, чи, може, останній наш залізничник перед тим, як покинути степову свою будку, опустив його, перекрив за собою дорогу на схід?

Там ніякого руху. Час від часу через нас в небі йдуть горбаті їхні літаки. Ніякі шлагбауми їм не перепона. Важко ідуть курсом на схід. Я бачу, що полонений, примружившись, стежить за ними.

— «Юнкерси»?

Німець киває ствердно: «юнкерси». Бомбовози.

— Руки б тому покорчило, хто їх видумав, — каже, прокинувшись, Гришко і звертається до Духновича, який, виявляється, теж не спить: — Хто його вигадав, перший літак?

— Той, перший, навряд чи думав про війну.

— А той, що винайшов бомбу?

— Той скаже, що теж не хотів її.

— А той, що гази?

— Це ось його спитай, — кивнувши на німця, каже Духнович. — Просто чортовиння якесь, — говорить він після паузи. — Вчені винаходять динаміт і роблять це ніби з добрими намірами; роблять бомбу, запевняючи, що не хочуть, щоб вона нищила; конструктор будує літак теж з найкращими нібито намірами. Все винайшли, поробили, а потім на! — передають усе це в руки божевільному, в руки маніякові, який всі ці плоди людського генія повертає на війну, а вони, вчені, мабуть, вважають, що самі тут ні при чому, що вони не співучасники злочину. З кого ж питати? Хто відповість за все це?

Колумб, прокинувшись, розглядає німця впритул.

— От цікаво, чи сам він хотів війни? Спитай його, — каже він до Духновича.

Німець, вислухавши переклад запитання, заперечливо крутить головою: ні, він не хотів. Батько його, німецький майор, сам задихнувся в газах ще в ту війну.

— А чого ж його принесло сюди?

— Він каже, що його воля ніщо в порівнянні з волею фюрера.

— Передай йому, — кажу я Духновичу, — що фюрер їхній ще не раз пошкодує, що це розпочав. Війна має властивість бумеранга. Рано чи пізно буде з них попіл, скажи йому це.

— О! То було б жахливо, — каже німець, вислухавши Духновича. — Побачити готику рідного міста в руїнах, побачити в руїнах середньовічні наші собори, ратушу, старовинні будинки, силуети яких стали відомі всьому світові по гравюрах славетних німецьких майстрів. Майн гот! Хай цього ніколи не буде. Я бачив Варшаву, Львів, бачив зруйноване ваше Запоріжжя, мене щиро вразив ваш Дніпрогес, ця модерна споруда, якої я не сподівався зустріти в цих скіфських просторах… Скажіть, це вже Скіфія?

Він явно впадає в меланхолію. Голос його став сумовитим, якимось надірваним. Підвівшись, полонений сів серед соняшників і, насторожено поглядаючи на жовчного, що і вві сні хмурився, Заградотрядника, почав ділитися своїми переживаннями, заговорив про те, яке гнітливе враження справляють на німецького вояка оці безмежні степи, завойовані й незавойовані.

— Ми, німці, звикли до малих відстаней, невеликих територій, а тут у вас все видається безконечним. Це давить на психіку. Ми не звикли мислити категоріями ваших просторів, і вигляд оцих океанічних степів наганяє на мене зараз почуття майже містичне. Може, я надто інтелігент, але я помітив з деякого часу, що степ ваш руйнує в мені енергію, вбиває вояцький запал.

— Це не степ вбиває…

— Нам казали, що ми, німці, є народ володарів і йдемо сюди владарювати. Але коли ми ще за Дніпром, наступаючи на Запоріжжя, зійшли на височину і побачили перед собою грандіозну панораму Дніпрогесу та металургійних гігантів у степу, я подумав: «Мій фюрер, буде нам тут тяжко!»

— Дивно, що молодчиків з гітлерюгенду можуть роздирати такі сумніви, — зауважив Вася-танкіст, прокинувшись і натираючи в долонях соняшникового листя, щоб закурити.

— Вам може видатись, що я вимолюю собі життя, — сказав німець, глянувши на політруцькі зірки на рукавах у танкіста. — Але, повірте, ці міркування щирі. Нам казали: доля Німеччини вирішиться на Україні, вирішиться битвою на Дніпрі, казали, що за Дніпро ми не випустимо ваших армій. А ви все далі відходите на схід, а ми тим часом все далі від рейху.

— Ба, розговоривсь, — підводячись, каже Заградотрядник і зиркає на Новосельця з докором. — Чому він ще живий? Ждемо, поки втече?

Збираючись в дорогу, ми починаємо взуватись. Німець теж збирається. Натягнув мундир і тепер акуратно вичісує гребінцем із свого арійського чуба пилюку та соняшникову труху. Серйозно, без усмішки стежить він, як Гришко роздає нам кожному пайок — уже тільки по півжмені сухих наших раціонів. Коли одержали всі, окрім німця, Гришко зводить запитливий погляд на мене: чи давати, мовляв, і цьому?

Німець розуміє: від того, що я зараз відповім, залежить його доля. Коли звелю дати й йому, значить, він залишається жити. Якщо ж скажу не давати, то це означатиме кінець, капут йому тут, на місці. Так і пропаде, не одержавши нашого оточенського продатестату. Очі його, витрішкуваті, повні блакиті арійської, дивляться на мене з чеканням і ніби з смутком якимось уже передсмертним. Дам чи не дам?

Справді, що з ним робити? Вести з собою? Так він же видасть нас при першій зручній нагоді, погубить нас усіх. Собою він тільки ускладнить, зробить ще небезпечнішим, труднішим і без того трудний наш похід. Що ж залишається? Тільки, звичайно, не стріляти. Мені вже уявляється, як він буде пручатись, відбиватись м'язистим своїм тілом, як хлопці пустять у діло багнети, і все завершить Заградотрядник своєю бритвою, і ворог захарчить. Не загрібаючи, кинемо його тут, у пилюці, серед соняшникового тирла. Ми здатні на це, і сумління не гризтиме нас, бо він прийшов сюди, несучи смерть, і голова його напхана смертоносними хімічними формулами нових засобів винищення людей…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: