Людина і зброя – Олесь Гончар

— Не пасив, а пасинок, — в'їдливо зауважив тоді Мирон Духнович, коментуючи цю звістку.

Випадок з стипендією Богдан переніс зовні спокійно, в колі товаришів навіть поіронізував з приводу своєї пасивності, але в душі — від Тані це не могло приховатись — він пережив це тяжко, і не стільки пекла його та підвищена стипендія, скільки переконання в тому, що вчинено з ним несправедливо, що був у цьому вирішенні знову елемент дискримінації за батька, відтінок недовіри й мстивості.

Таня боялася , щоб не повторилося це зараз у райкомі.

Хай би не сталося там цього! Хай би там заглянули йому в саму душу й побачили його таким, яким він є, — готовим на подвиг, з його своєю, радянською Іспанією в серці! Цього найбільш хотіла про це в думці благала Таня, поспішаючи з дівчатами через майдан Дзержинського до бетонноскляних, залитих сонцем корпусів Держпрому.

З нею туди ж прямують її подруга Мар'яна (вона звісно, до свого Славика!), двоє дівчат з філологічного та ще Ольга-гречанка, темнолиця, ніби аж остаркувата дівчина, підстрижена коротко, але якось недбало, волосся густе, чорне — чорний сніп, настромлений на голову. Другий рік мешкає Ольга з Танею в одній кімнаті, і про неї тільки Таня знає, до кого вона зараз іде…

— Гляньте, он наші — вигукує Мар'яна. Серед студентських натовпів біля райкому вони справді вже бачать компанію своїх: жердинястий Духнович золотіє чуприною, поруч нього розмахує кулаками Дробаха, певне, саме розповідає якийсь анекдот, там же й Степура, Лагутін, четвертокурсники Мороз та Підмогильний — Богданові товариші по спортивній секції. Тільки Богдана нема. Де ж він?

Виявляється, хлопці якраз і ждуть, доки вийде з комісії Колосовський.

— Довго його щось там тримають. Чи не відбирають просто в маршали? — пожартував Дробаха, хоча в жарті його Тані почулась гіркота.

— Це, мабуть, Павлущенко його там сповідає, — сказав Степура. — Той як уп'ється, то як кліщ.

Нарешті Богдан з'явився. По сліпучій усмішці, по тому, як розгонисте стрибнув із східців під'їзду вниз і тріпонув чубом, відкидаючи його назад, Таня догадалась: все добре! Їй одразу відлягло від серця.

Збадьорений, якийсь оновлений, внутрішньо зміцнілий, Богдан підійшов до гурту. Хлопці зустріли його жартівливим хором:

— Годен!

А він, усміхаючись, сказав і до всіх , і до Тані зокрема:

¾ От і вирішилось.

Таня вже була біля нього, вона взяла його під руку вище ліктя і міцно, міцно потиснула. Було цим — для інших непомітним — потиском сказано йому все: яка рада вона за нього, і як ним гордиться, і як ждатиме його, хоч би й довго довелося ждати, бо іншого такого, як він, для неї на світі нема.

— Якби тільки з відправкою не поспішали, — зазирала Славикові в вічі Мар'яна. — Щоб можна було спокійно зібратися… Що вам з собою брати?

— Увага! Задано питання! — вигукнув Дробаха сухим, скрипучим голосом, наслідуючи одного з викладачів військової кафедри. — Що треба брати в табори? Відповідаю: жінку, гардероб, ліжко, диван, піаніно… Однак все це треба брати для того, щоб потім покинути на кордоні табору, а туди взяти з собою лише зубну щітку та пару білизни!

Всі сміялись. Таня, здається, була щасливіша за всіх, вона з ніжністю то обіймала, то погладжувала руку свого добровольця. Цього не могли вже не помічати інші.

— Та обійми його, Таню, як слід! З усім шалом юного серця! Не соромся! — під'юджував Дробаха.

А вона зовсім і не почувала сорому. Бути так безтямно закоханою — хіба це гріх? З своїм почуттям до Богдана Таня й раніш не ховалась, а зараз тим більше, коли нависає розлука і мовби дає їй право на все.

— Ви, дівчата, тепер можете спати спокійно, — усміхався кремезний, плечистий Мороз, адресуючись більше до Галі Клочко, високої блондинки з філфаку, до якої він давно був небайдужий і яка тільки сьогодні, здолавши свою гордість, прийшла сюди зустрічати його, як і інші дівчата своїх.

— Боронитимем вас, аки леви.

— Отакі хлопці, — бойовито сказав досить-таки миршавий з виду Підмогильний, — та ми як підемо, та ми як вдаримо — пір'я з них полетить!

— Панічного жаху на них нажене ось маестро Духнович, відомий наш фахівець з тактики і стратегії, — зауважив Лагутін, і всі засміялись, згадавши безкінечні конфлікти Духновича з військовою кафедрою.

— Розкажи, Мироне, — обіймаючи Духновича за плечі, сказав Степура, — як тебе баби сьогодні схопили на Чернишевській.

— Та було, — підтвердив Духнович. — За парашутиста прийняли, за перевдягнутого арійця. Просто дивно. Дівчата, ну який з мене арієць? Скоріш навпаки. Рябий. Рудий. Чи, може, за це й накинулись? Рудих чомусь не люблять…

¾ Ти вже себе не паплюж так, ¾ сміючись, сказала Мар'яна. — Ти ж у нас гарний! Брови он які, мов пушок, на курчаті! І всі ви сьогодні гарні, навіть Степура — грайливо перевела вона очі на Степуру, який аж почервонів при цьому. — Тільки чого ж стоїмо? Ходім те! — сказала вона і підхопила одною рукою свого Славика, другою Степуру.

Просторий, залитий сонцем майдан Дзержинського широко, вільно стелиться перед ними.

Взявшись попід руки, впереміжку дівчата й хлопці рушають вони серединою майдану, мов степом. Ідут як не раз ходили тут на демонстраціях і на прогулянках вечорами, цілою вервечкою, з сміхом та жартами. Як добре, коли почуваєш, що зробив саме те, що слід було зробити, що можеш тепер відкрито глянути кожному зустрічному у вічі!

Сонце стоїть високо, сипле рясним промінням у відкриті юні обличчя. Ясніє небо, те небо, в якому понад два десятиліття не вибухали снаряди, не свистіла шрапнель, не було нічого, крім птахів та райдуг високих. І щоб оце небо та почорніло? Димом взялося б та спалахами пожеж?

Ідуть і твердо відбивають кроки по бруку парусинові студентські черевики, і дівчатам передається певність, що, доки є на світі оці їхні чубаті хлопці-волонтери, не ступить нога чужинця на цей майдан, широкий та світлий майдан їхньої юності, яким вони так пишаються, що він найширший, що він найбільший з усіх майданів Європи!

6

На Басейній біля зупинки, де Духнович зостається чекати трамвая, гурт їхній зустрічає Адміністратора, ¾ так вони називають між собою Михайла Штепу, — який перебуваючи в контакті з театральними адміністраторами, розповсюджує у вільний час квитки по підприємствах, організовує культпоходи і має від цього якийсь там зиск.

Зараз він іде складати середні віки. Що б не сталося, а він матрикул в зуби, шпаргалки в кишені і чеше до професора: хоч на трійку, аби скласти.

¾ Ну знову ж провалишся, — каже Таня.

— Звідки такі проґнози? — посміхається Штепа своїми вивернутими губами. — Чи то просто так хочеш?

¾ Та й хочу.

Таня не терпить цього Штепи, дарма що в гуртожитку він мешкає з Богданом в одній кімнаті. Тихий, чистенький, прилизаний, а на тім'ї вже лисина просвічує. Галстучок завжди ідеальним вузликом, на устах ніколи не зникаюча усмішка, вірніше, не усмішка, то просто верхня губа в нього так вивернута, що здається, він до всіх і до всього посміхається. Він і зараз усміхається до хлопців, хоч не розуміє ні їхнього настрою ні їхнього хвилювання.

Штепа в райком з нами не пішов. Вранці, коли Таня забігла в хлопчачу кімнату, застала там Штепу одного. Стояв біля гардероба перед дзеркалом і спокійно вив'язував, вимучував на горлі свою тоненьку оцю краватку. Запитала, де Богдан.

— Богдан відчув у собі Мініна або ж Пожарського, — не припиняючи свого заняття, відповів їй Штепа. — Поніс у райком здавати свою відстрочку, а разом з нею, може, й свою буйну голову.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: