Все, що сталось тут, було схоже на сон, тяжкий, неймовірний. За коротку хвилю пережити такий страшний удар. Після розлуки з Богданом для неї це був удар найстрашніший. Прийшла виглядати поранених, а тебе ось з лету саму просто в серце поранено, приголомшено, кинуто напризволяще. Все збиралась поїхати до батьків, відкладала це день відо дня, і ось тепер уже і їхати нікуди, доганяй тепер своїх хтозна-де… Чому він не постояв ще трішки? Треба було кинутись, вчепитись за першу-ліпшу платформу, а там би вже розшукала маму. Але ж чи в душі готова ти була до цього? Там — мама, евакуація, а тут — університет, сюди ж тільки й може прийти від Богданчика звістка!
Дівчата, підбігши до неї, схопили, шарпнули вбік:
— Тікай, он ще один товарняк іде!
Знов задрижала земля, наближається новий ешелон. Цей теж затемнений, лише з труби паровоза дим вибушовує з іскрами. На платформах труби, верстати, мотори… Теж заводський… Може, тато тут? Чи хтось із родичів, із сусідів? Сяде і поїде з ними! Отак, як є! Або хоч перекаже, що вона їх дожене, розшукає, знайде!
Пролітають платформи, заклечані гілками рідних заводських акацій, пролітають і… не зупиняються. Ніби вистрілений, шугнув повз них ешелон, вдарив тугим повітрям. Кусаючи губи, Таня стоїть край насипу, дивиться ешелонові вслід. Червоне око останнього вагона швидко віддаляється, гасне в степу.
— Ходім, — Мар'яна подала Тані руку.
— Одна тепер, — прошепотіла Таня. — Зовсім одна…
— Ти не одна, будемо разом, — притулилась до неї. щокою Ольга.
Зійшли з насипу і, знов обійнявшись, побрели у вечірню тишу, де після гуркоту ешелону, як і раніше, ніжно, невтомно сюркоче кониками степ.
32
Досі, коли Таня думала про війну, коли обговорювали між собою невтішні, ким-небудь завезені з міста фронтові зведення, її, при всій трагічності подій, все ж не покидала надія на якесь чудо, сподівання на те, що одної прекрасної днини війна враз кінчиться, кінчиться так само раптово, як і почалась… Прийде замирення, знайдено буде спосіб зупинити жахливе це лихо, що втягувало в свій вир уже мільйони й мільйони людей. Тепер же після оцих ешелонів з дніпровськими демонтованими заводами стало їй зовсім ясно, що були то тільки наївні її фантазії, що ні про яке замирення не може бути й мови. Почувається, що боротьба ця надовго, їй не видно кінця. Війна, підступаючи до кожного порога, зруйнувала вже і її рідне наддніпрянське гніздо. Що буде з мамою? Все життя вона не покидала рідного міста, нездужає часто, а тепер ось у далеку дорогу на платформі — куди і наскільки? А тато? Де дідусь? Що він скаже про свою онуку?
Руйнується той звичний світ, в якому минало її дитинство, гаснуть мартени, порожніють цехи, й батько оце зараз, може, власними руками руйнує все те, що сам протягом життя будував. Нема вже для неї домівки, нема Дніпра, не буде більше погожих ранків із співом заводських гудків. Озираючись в минуле, Таня бачила там життя, залите світлом своєї юності, життя, що в усій повноцінності і привабливості постало перед нею тільки тепер. Знала його, яким було — разом а труднощами, з гіркотами, драмами людей, і все ж то було життя, що зводило Дніпрогеси, злітало в стратосферу, пробивало арктичні криги і всім рухом своїм було націлене в майбутнє, майбутнє! І ніби вже було освітлене тим майбутнім… І ось тепер ця чорна навала, закривавлені фронти, виття сирен по містах, демонтовані заводи на колесах і вона, полишена на розпутті; ще й зараз не знає, чи кинути все і доганяти матір, чи й далі триматись університетських своїх подруг, з якими вона більше ніж будь-де і більше ніж будь з ким почуває зараз свою близькість до всього вчорашнього, до свого першого й останнього студентського кохання.
За час розлуки з Богданом почуття, яке мала до нього, заполонило її всю. Не думала, що можна любити більше, як вона любила, а виходить, можна! І оце, що з матір'ю розминулась на полустанку, здається їй заслуженою карою за неуважність до рідних, за те, що не поїхала додому відразу, як почалася війна, забула про всіх і про все на світі, крім нього одного. Якби хоч слово звідки почути про Богдана, бо листів нема, нема вісток ніяких, і це пригнічує, мучить весь час, в уяві малюються найпохмуріші й страшно ймовірні картини. Поранений? Якби знала, що лежить десь поранений, кинула б усе, майнула б туди, день і ніч сиділа б доглядальницею над ним. В неволі фашистській? Пішла б і в неволю, щоб там полегшити його страждання. І все ж найтяжчі припущення відступали перед непереможною вірою в його щастя, в його долю, в те, що він живий. Десь є. Десь у боях. Рано чи пізно він до неї озветься!
За думками про нього Таня зараз ледве чує розмову дівчат, хоча вони йдуть поруч попід посадкою, — пухла шляхова пилюка пахкає під їхніми босими ногами. Вони розмовляють про тітку Хотину, про те, як жде вона свого Трифона, отого добрягу Трифона, що й курки не міг убити. «Без рук, без ніг буде — і то заберу…»
— Я іноді питаю себе, — каже Ольга, — чи здатна я на таке? На любов безоглядну, на вчинок по-справжньому добрий. Мені здається, що я ще не зробила в житті нічого по-справжньому доброго, і це мене мучить.
— Не наклепуй на себе, Ольго, — заперечила Мар'яна. — Вже коли хтось в нас на факультеті був добрим до товаришів, чуйним з потреби, не з обов'язку, так це, звичайно, ти. Ти народилася бути сестрою милосердя, з тебе вийде чудова мати, і жаль, що цього досі не міг зрозуміти твій шалапутний Степура.
— О, не треба про це. Не жартуй такими речами, Мар'яно. Кожен, кому доводилось зробити добре іншому, повинен, мені здається, переживати радість якусь особливу, яку ні з якою іншою й порівняти не можна. Мабуть, ото і є щастя. Мабуть, ото й буде ідеальне суспільство майбутнього, коли потребою для кожної людини стане робити для іншої тільки щось добре, приємне, корисне, може, навіть саможертовне.
— Я думаю іноді, чи не забагато університет дав нам у дорогу різних ілюзій, — сказала Мар'яна. — Ось ти заговорила про суспільство майбутнього. Для нас воно найпрекрасніше, за нього боремось, про нього мріємо. Але коли бути реалістами: чи не віддалить його від нас оця війна з її руїнницькою диявольською силою? Відкинула ж татарська неволя Київську Русь на триста років назад. Ну, нас, звичайно, не відкинуть, — я оптимістка, — але часом, коли подумаєш, аж дико стає: в який тяжкий ми вік живемо, скільки підступності, жорстокості, віроломства навкруги. Тисячі років тому, коли воїни на своїх бенкетах черпали вино черепами своїх противників, навіть тоді перед нападом попереджали ворога чесно й відкрито: іду на ви! А тепер, в двадцятому сторіччі, вчиняють напад вночі, по-розбійницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дітей, матерів.
— І це після вчорашніх запевнень у дружбі, — скрушно додала Ольга.
Таня не втручалась у розмову, але думки її були про це ж саме.
«Вік кам'яний знало людство, вік бронзовий, вік залізний, — думала вона, — а чи буде ж іще вік золотий, як говорять легенди? Чи він іще жде нас попереду? Чи, може, він уже минув, відійшов, не розквітнувши?»
— Хто це тут ходить так пізно? — почувся зненацька голос із лісосмуги.
Здригнувшись, вони зупинились.
— Хенде хох!
І до них вийшов з гущавини дід Лука. У брилі своєму незмінному, з гвинтівкою на плечі.
— Так і злякати можна, — озвалась до нього Мар'яна. — Непротивленець з гвинтівкою — чудеса!
— Степ сторожую, — сказав дід Лука. — У нас тут тепер стрибительний батальйон є. Вдень ми по своїх роботах, а вночі поля від диверсантів охороняємо та й залізницю теж. — І, стишивши голос, він додав: — Само енкаведе нами керує.
— Толстовець — і раптом по лінії енкаведе, — усміхнулась Мар'яна. — Та вам же, як толстовцеві, і зброю не годиться брати до рук!
— Тепер і сам Лев Миколайович взяв би, — сказав старий. — Час такий настав. У цій війні старі й малі воюватимуть.