Людина і зброя – Олесь Гончар

— Це що воно? — той дивиться на нього з підозрою.

А зоставшись самі, хлопці регочуть:

— Ось побачиш, заявить…

— Він тобі дасть інтелектуаліста? — каже Дробаха. — Свого часу одного художника, кажуть, мало не посадили за те, що назвав себе мариністом.

З помкомвзводу Гладуном у студбатівців з першого ж дня встановились стосунки взаємної неприязні. Призначений командиром до істориків. Гладун зрозумів свій обов'язок так, мовби це дали йому табун коней і він повинен їх об'їздити, повинен ловити їх, триножити, крутити їм храпи і всіма засобами прагти якнайшвидше насадити на кожного армійське, всіма статутами передбачене сідло. Для цього йому насамперед належало вибити з них отой університетський дух, оте вільнодумство, що вони його принесли з собою до табору. Улюбленим прислів'ям для нього стало: «Це не Вільна академія, це — табір, ясно?»

Сам він навіть серед надстроковиків виділяється своєю підтягнутістю та бравим, молодецьким виглядом.

Здоровий, дебелий, з в'язами такими, що хоч обіддя гни, йде на тебе, і в очах — холод, а лоб упертий, хоч яку стіну проб'є. Поза табором, серед чугуївських молодичок, він здобував немало парубоцьких перемог і, кажуть, нібито вів навіть список своїх любовних жертв. З вигляду бравішого в таборі не найти: все на ньому як влите, наче родився в цьому обмундируванні пілотка від вуха рівно на два пальці, комірець довкола налитої кров'ю шиї навіть у найбільшу спеку блищить білосніжним пружком. Не помкомвзводу, а просто живе втілення табірної дисципліни, незламного духу і букви і статутів! Цей табір, його посипані пісочком алеї серед столітніх дерев, грибки, намети, подірявлені кулями і мішені, спортивні снаряди та смуги перешкод усяких — це був світ, без якого не уявити було Гладуна, а Гладуна без усього цього.

Він тішився своєю владою над студентами, своїм правом вдиратися на світанні до них у намети і витрясати з інтелектуалістів їхній ранковий сон:

— Ану, підйом! Підйом! Годі ніжитись! Сьогодні стройова, а не біноми Нутона!

На плацу він їх ганяє до сьомого поту. Де найглибші рівчаки, де найколючіші будяки, там вони кілометрами повзають під його наглядом по-пластунському, а коли котрись, не витерпівши, спробує нарікати — такий начувайся! Інші стануть на перепочинок, а цьому й тоді перепочинку не буде, він і тоді під палючим сонцем займатиметься шагістикою або додатково тренуватиметься по штиковому бою, до очманілості колючи раз за разом напхані соломою опудала.

Звичайно ж, найбільше цього щастя перепадало Духновичу, проте й після помкомвзводової надбавки він не міг тримати свій язик на припоні:

— Та що це, справді? — казав він, відпльовуючи землю, якої під час повзань завжди умудрявся наїстись. — Миколаївська муштра? Кос-Арал? Це тільки Шевченка колись так ганяли, як ви оце нас…

Цього було досить, щоб сорочка Духновича в той день не просихала.

— Я тобі ось покажу Кос-Арал.

— Не «тобі», а «вам».

— Це однаково.

— Кому однаково, а кому ні.

— Комісару пожалієшся? Чорну корову, думаєш. за це дасть? Ні, ми й не таких уламували. — Все це Гладун говорив з скривленою черствою усмішкою, з недобрим блиском у хижувато примружених очах. — Встать! Кому сказано — встать? До тієї он кобили по-пластунському — туди й назад — марш!

Духнович, підвівшись, все ще, видно, думав, що Гладун тільки залякує, і не спішив виконувати команду. Але Гладун крикнув погрозливо:

— Спольняй!

Боляче дивитись було, як Духнович, що тільки-но присів біля них, де вони вивчають статут, мусив знов іти, кидатись в пилюку, повзти по гарячому, розпеченому сонцем плацу в повній викладці, на ліктях долаючи відстань до тієї кобили, що пасеться десь аж на виднокрузі. Виконуючи команду, він таки ліг, не ліг, а повалився в пилюку всім своїм незграбним довготелесим тілом і розморено, важко поповз.

— Бач, як пливе. Ось-ось піде на дно, — презирливо кидає вслід йому помкомвзводу.

Духнович відповзає все далі, сірі від пилюки чоботи його ледве ворушаться по плацу, і навіть з відстані почуваєш, як важко йому там, як з кожним ривком уперед, з кожним подихом він натужно втягує в себе гаряче повітря й гарячу пилюку.

Колосовський, хмурячись, деякий час дивився вслід товаришеві, а потім несподівано підвівся, поправив ремінь і за всією формою звернувся до Гладуна:

— Товаришу старший сержант! Якщо вже так треба, дозвольте мені за нього проповзти вказану вами відстань.

Гладун був щиро здивований, що Колосовський, один з найпримітніших у студбаті правофлангових, небагатослівний і сповнений більше, ніж інші, поваги до військової науки курсант, бере раптом під свій захист Духновича, цього явно ж бездарного до військової служби невдаху, та ще й баламута.

— Чого це у вас, Колосовеький, за нього шкура болить?

— Він мій друг, — сказав Богдан. — До того ж у нього кволе здоров'я.

— А чого він тут? Чого йшов? Теж мені доброволець. Обійшлись би без такого! Сім літ мак не родив, та й голоду не було. А коли вже сюди попавсь, то хай знає, що тут кволих нема. Армія всі болячки як рукою знімає.

— Жорстокість без потреби ніде не може бути виправдана.

Вони стояли один проти одного, ніби приміряючись перед тим, як зчепитись.

— Не до лиця вам, товаришу Колосовський заступатися за таких розгільдяїв. Самі ж ви зразковий курсант. Яка між вами може бути дружба? Перед вами дорога може, в Герої Радянського Союзу, а перед ним куди?

— Одна у нас дорога.

— Киньте ці дурощі. Хай повзе. Нічого покривати таких.

— Не розумію, чим він так уже провинився, наш Духнович? — спокійно втрутився в розмову Степура. — На два чи на три пальці пілотка від вуха — не це зараз головне.

— І не тут головне, — похмуро вкинув Лагутін.

— А де головне? — Гладун насмішкувато прискалив око.

— Головне зараз там, де нас з вами нема, — стояв на своєму Лагутін.

— Зрештою, ми записувались на фронт, — додав Дробаха, а не щоб шагістикою отут займатись.

— Туди встигнете, — осміхнувся Гладун. — Там таких треба буде ого скільки!

— Так і відправляйте!

Гладун глузливо похитав головою:

— Ех ви, інтелектуалісти! Вчили вас, вчили, а голови гарбузовим насінням набиті.

Коли він після цього одлучився від них, пішовши наглядати за Духновичем зблизька, Дробаха майже з ненавистю кинув йому вслід.

— Дерево. Аракчеєвський покруч.

— В мене таке враження, що він вирішив всю війну відсидітись у таборі, — сказав Лагутін, втираючи хусточкою піт з свого вже обгорілого обличчя. — З шкури пнеться, аби тільки місця тут не втратити.

— Ще, чого доброго, й відсидиться, — пошкодував Мороз. — Зараз ганяв нас, потім ганятиме інших.

— Такий де завгодно зробить Кос-Арал, — зауважив Степура.

Колосовський, якого помкомвзводу залишив старшим замість себе, сів з хлопцями продовжувати заняття по статуту. Місце, де їх кинув Гладун, було відкрите, спека палила нестерпна, і ніщо не лізло в голову, сонце, здавалось, розтоплювало мізки. А зовсім неподалік був затінок, зеленіли дерева.

І сталося так, що коли Гладун повернувся з Духновичем, який насилу плентався за ним, то вже не застав свого взводу на старому місці. Невгамовний підрозділ самовільно перемістився в затінок.

— Хто дозволив? — вирячився Гладун на бійців.

Колосовський став струнко.

— Я дозволив.

Він ждав, що Гладун накладе на нього стягнення, але той чомусь не вдався до цього, стримав себе.

Тільки немилість помкомвзводу впала на них після цього ще нещадніше. Інші командири повели вже своїх на обід, вже тільки кушпела влягається за ними по плацу, а Гладун ще й досі тримав свій взвод на пустирищі, де спека тридцятиградусна і води ні ковтка. Веде їх з плацу останнім, веде, налитий люттю, мстивими вогниками в банькуватих під крутим лобом очах. І хоч курсанти його всі вже як викручені, але він приберіг для них ще одне:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: