Людина і зброя – Олесь Гончар

— Ваші чи не ваші, не скажу, — розповідав він, — а тільки добра слава про тих студентів по фронту пройшла, про їхній комуністичний батальйон. З самими пляшками та гранатами ходили на танки, дали прикурити фашистам…

Сьогодні звідти, з боку Дніпра, знов наближався ешелон. «Можливо, знову партія поранених?» — перезирнулись, поспішаючи до перону, дівчата.

Поїзд, наближаючись, так закричав, ніби боліло йому. Без вогнів наближався, чорний, сліпий. Підійшов і зупинився, розтягнувшись далеко за полустанок у вечірній степ, і між посадками на невисокім насипі наче ще одна виросла посадка: всюди були гілля над ешелоном. Прив'яле розкидане гілля, що ним замаскували платформи з заводським устаткуванням. На платформах серед верстатів, труб та болванок халабуди якісь, вузли, жінки з дітьми. Не встигли дівчата схаменутись, розпитати — хто і звідки, як раптом з однієї платформи :

— Єй же єй, Таня Криворучкова! Таню, то ти? Таня вся стрепенулась:

— Я!

— Це ж наш завод! Хіба не впізнала! І мама твоя тут!

Тані, як від удару, аж зблиснуло в вічу:

— Де вона? Де мамуська?

— Десь там, у хвості ешелону! — гукали з платформи жінки. — Біжи питай… А батько ще на заводі зоставсь!

Таня кинулась вподовж ешелону.

— Мамо, мамо! Це я, Таня! Криворучко Таня! Мамо, де ти? — гукала в сутінь, в залізо платформ і знов бігла далі, а в цей час ешелон рушив. Рушив і поплив усім своїм маскувальним гіллям і ніби роз'єднав Таню з матір'ю назавжди, навіки. Чула якісь окрики, бачила хустинки жінок в сутіні на платформах, і все то були їй матері, матері…

Побігла за ними. Ешелон невблаганно перегонив її, чути було на одній із платформ тоскний, тужливий голос якоїсь бабусі:

— Ой, де ж це воно той Урал? Там же, кажуть, і баклажани не ростуть, і ми всі, мабуть, померзнемо…

Доки ешелон набирав швидкість, Таня все бігла за ним, і, навіть коли вже останній вагон джухнув повз неї, вона й тоді ще деякий час летіла в степ, мов неприкаяна. Спіткнувшись о шпалу, не втрималась на ногах, упала в жужіль, здерла коліно. Ось так. Нема домівки, нема заводу, все на колесах, мама не почула її… Лежала знесилена, задихана, в грудях — повно стукоту серця. Гостро щеміло збите коліно… З натугою підвелась і, не в силі зрушити з місця, стояла серед цієї жужелиці, мов безпритульна, за полустанком і тільки чула, як даленіє сталевий перестук на рейках, як щомиті менше дрижать під ногами шпали.

Все, що сталось тут, було схоже на сон, тяжкий, неймовірний. За коротку хвилю пережити такий страшний удар. Після розлуки з Богданом для неї це був удар найстрашніший. Прийшла виглядати поранених, а тебе ось з лету саму просто в серце поранено, приголомшено, кинуто напризволяще. Все збиралась поїхати до батьків, відкладала це день відо дня, і ось тепер уже і їхати нікуди, доганяй тепер своїх хтозна-де… Чому він не постояв ще трішки? Треба було кинутись, вчепитись за першу-ліпшу платформу, а там би вже розшукала маму. Але ж чи в душі готова ти була до цього? Там — мама, евакуація, а тут — університет, сюди ж тільки й може прийти від Богданчика звістка!

Дівчата, підбігши до неї, схопили, шарпнули вбік:

— Тікай, он ще один товарняк іде!

Знов задрижала земля, наближається новий ешелон. Цей теж затемнений, лише з труби паровоза дим вибушовує з іскрами. На платформах труби, верстати, мотори… Теж заводський… Може, тато тут? Чи хтось із родичів, із сусідів? Сяде і поїде з ними! Отак, як є! Або хоч перекаже, що вона їх дожене, розшукає, знайде!

Пролітають платформи, заклечані гілками рідних заводських акацій, пролітають і… не зупиняються. Ніби вистрілений, шугнув повз них ешелон, вдарив тугим повітрям. Кусаючи губи, Таня стоїть край насипу, дивиться ешелонові вслід. Червоне око останнього вагона швидко віддаляється, гасне в степу.

— Ходім, — Мар'яна подала Тані руку.

— Одна тепер, — прошепотіла Таня. — Зовсім одна…

— Ти не одна, будемо разом, — притулилась до неї. щокою Ольга.

Зійшли з насипу і, знов обійнявшись, побрели у вечірню тишу, де після гуркоту ешелону, як і раніше, ніжно, невтомно сюркоче кониками степ.

32

Досі, коли Таня думала про війну, коли обговорювали між собою невтішні, ким-небудь завезені з міста фронтові зведення, її, при всій трагічності подій, все ж не покидала надія на якесь чудо, сподівання на те, що одної прекрасної днини війна враз кінчиться, кінчиться так само раптово, як і почалась… Прийде замирення, знайдено буде спосіб зупинити жахливе це лихо, що втягувало в свій вир уже мільйони й мільйони людей. Тепер же після оцих ешелонів з дніпровськими демонтованими заводами стало їй зовсім ясно, що були то тільки наївні її фантазії, що ні про яке замирення не може бути й мови. Почувається, що боротьба ця надовго, їй не видно кінця. Війна, підступаючи до кожного порога, зруйнувала вже і її рідне наддніпрянське гніздо. Що буде з мамою? Все життя вона не покидала рідного міста, нездужає часто, а тепер ось у далеку дорогу на платформі — куди і наскільки? А тато? Де дідусь? Що він скаже про свою онуку?

Руйнується той звичний світ, в якому минало її дитинство, гаснуть мартени, порожніють цехи, й батько оце зараз, може, власними руками руйнує все те, що сам протягом життя будував. Нема вже для неї домівки, нема Дніпра, не буде більше погожих ранків із співом заводських гудків. Озираючись в минуле, Таня бачила там життя, залите світлом своєї юності, життя, що в усій повноцінності і привабливості постало перед нею тільки тепер. Знала його, яким було — разом а труднощами, з гіркотами, драмами людей, і все ж то було життя, що зводило Дніпрогеси, злітало в стратосферу, пробивало арктичні криги і всім рухом своїм було націлене в майбутнє, майбутнє! І ніби вже було освітлене тим майбутнім… І ось тепер ця чорна навала, закривавлені фронти, виття сирен по містах, демонтовані заводи на колесах і вона, полишена на розпутті; ще й зараз не знає, чи кинути все і доганяти матір, чи й далі триматись університетських своїх подруг, з якими вона більше ніж будь-де і більше ніж будь з ким почуває зараз свою близькість до всього вчорашнього, до свого першого й останнього студентського кохання.

За час розлуки з Богданом почуття, яке мала до нього, заполонило її всю. Не думала, що можна любити більше, як вона любила, а виходить, можна! І оце, що з матір'ю розминулась на полустанку, здається їй заслуженою карою за неуважність до рідних, за те, що не поїхала додому відразу, як почалася війна, забула про всіх і про все на світі, крім нього одного. Якби хоч слово звідки почути про Богдана, бо листів нема, нема вісток ніяких, і це пригнічує, мучить весь час, в уяві малюються найпохмуріші й страшно ймовірні картини. Поранений? Якби знала, що лежить десь поранений, кинула б усе, майнула б туди, день і ніч сиділа б доглядальницею над ним. В неволі фашистській? Пішла б і в неволю, щоб там полегшити його страждання. І все ж найтяжчі припущення відступали перед непереможною вірою в його щастя, в його долю, в те, що він живий. Десь є. Десь у боях. Рано чи пізно він до неї озветься!

За думками про нього Таня зараз ледве чує розмову дівчат, хоча вони йдуть поруч попід посадкою, — пухла шляхова пилюка пахкає під їхніми босими ногами. Вони розмовляють про тітку Хотину, про те, як жде вона свого Трифона, отого добрягу Трифона, що й курки не міг убити. «Без рук, без ніг буде — і то заберу…»

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: