Людина і зброя – Олесь Гончар

За хвилину Степура з Духновичем зостались самі.

— Нічим тебе й пригостити, — заклопотався, нишпорячи в окопі, Степура. — На ось хоч цукру пожуй.

Витягши з ніші, він подав Духновичу казанок, повнісінький жовтуватого вологого цукру піску. Духнович, присівши, почав слухняно жувати. Степура тим часом показував йому своє немудре окопне господарство.

— Ось у цій ніші гранати, щоб ти знав, а це продуктова, а в цій — пляшки з горючою сумішшю…

— А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках…

— Ото ж тільки доставили.

Взявши з ніші одну пляшку з важкою темно-бурою рідиною, Степура, сколотнувши, почав розглядати її проти сонця:

— Тільки, мабуть, цим навоюєш. Хіба що впіймаєш фашиста та в горлянку йому наллєш.

— Мені теж видадуть? — запитав Духнович.

— А їх тут вистачить. Бачиш, ціла батарея, аби влучав.

Із-за річки лунко вдарив німецький кулемет. Духнович, кинувши казанок, схопився, здивований.

— О, то вони у вас тут зовсім близько!

— А ти ж думав. Тільки Рось і розділя.

Їм було видно міст, завалений трупами, розкішну зелень протилежного берега, густі верби, облиті червонястим призахідним сонцем. Десь там причаїлись ворожі кулемети, міномети, готові щомиті бурхонути сюди вогнем.

— Звідти вибратись… ох і нелегко ж це, — заговорив Степура, дивлячись за річку, і Духнович догадавсь, що він має на увазі розвідку, з якою пішов Богдан. — Всім нелегко, а їм найважче.

— Богданові завжди випадає найважче.

— Випадає, бо сам шука.

Те, що їхній друг один з усього студбату пішов у розвідку, взяв на себе завдання найнебезпечніше, для них не було дивним, вони знали його вдачу. Але чим це скінчиться? Чи живий ще він там, чи нема? Чи відбивається десь із зброєю в руках, чи, може, вже терзають його фашистські кати, домагаючись від нього відомостей, яких він їм ніколи не дасть? Скоріше язик відкусить, ніж стане розповідати ворогові про Червону Армію, — в цьому певні вони, його найближчі друзі. Для обох них Богдан був і є взірцем мужності, людиною обов'язку й честі. Три роки Богдан був душею їхньої університетської дружби, і зараз, коли він так тривожно відсутній, коли вони, присівши в окопі, думають про те, що більше, може, уже його не побачать, він постає між ними в ще привабливішому світлі, стає для кожного з них ще дорожчим. За три роки спільного навчання в університеті, дружачи з Богданом, вони вже знали його достатньо і знали, що в усьому — і в дрібницях, і в більшому — на нього можна до кінця покластись. Рідний університет не уявлявся їм без Богдана, як не уявлялась їм без нього Таня, його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Ніхто їй ніколи його не замінить. А їм втратити такого друга, як Богдан, — це вирвати з грудей шмат власного серця. Замкнутий, нахмуркуватий, він зближувався далеко не з кожним, але ті, що були близькі з ним, що користались його довір'ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа.

— Я шкодую тільки, — похмуро мовив Степура, — що мені не випало з ним іти. Це велике діло, коли в скруті маєш біля себе вірного товариша…

— Може, він ще повернеться, — з надією сказав Духнович. — А коли повернеться, знаєш що, Андрію… Давайте так, щоб не розлучатись. Звичайно, вам з мене користі мало, цей незугарний Духнович більше для вас тягарем весь час був…

— Та що ти, — перебив його Степура.

— Але ж і я не пропащий, — вів своєї Духнович. — Я оце, поки розшукав вас, багато що передумав. А ще більше від артилериста одного навчивсь. Які є люди, Андрію, на світі! Зустрінеш такого — і цілий переворот в душі…

26

Вночі війна з усіма небезпеками виявляє себе тут ще видиміше, постаючи в образі ракетної заметілі та зловісних червоно-багрових загравиш по обрію. Пожежі ятряться уже не тільки за Россю, але й на флангах, і навіть десь позаду змикаються зловісним кільцем. Ракети теж злітають то тут, то там навкруги, підступають дедалі ближче, і вже ймовірними здаються ті чутки, що доповзають на цю ділянку фронту, — про загрозу бути одрізаними від дніпровських переправ.

На обріях пожежі, невідомо ким запалені, а тут, у садках над Россю, темрява, як у ямі, тільки ракета час від часу спалахне над вербами мертвим полум'ям та смужка води поблискує біля тих, чиї окопи над самим берегом. Як і минулої ночі, зараз знов було послано наряди бійців витягати убитих з мосту та з берега понад Россю. До мосту противник людей не підпустив, одразу відсік кулеметами, освітивши ракетами весь міст як удень. А далі від мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води. Серед тих, хто тут безшелесне прокрадався в заростях берегових, були й Степура та Духнович. їх теж було послано, і вони під покровом темноти витягли з води когось невідомого, руки в нього вже були задубілі, закістявілі, як із мармуру.

Навіть не розгледівши, який він собою, відтягли труп в картоплі, похапцем пригорнули його в порожнім напівобваленім окопі, а самі, відпущені командиром, повернулись до себе в окоп.

Вовтузіння з трупом, липкі його руки, трупний сморід — все це скінчилось тим, що Духновичеві стало погано. Його тяжко нудило, вивертало, і руки його, як він казав, тепер «тхнуть смертю», дарма що він відтирав їх і землею, і листям.

— Це від перенапруги нервів, це пройде, — заспокоював його Степура, коли той судорожне звивавсь, а потім, знесилений, розпластався горілиць біля окопу.

— Це не пройде, ніколи не пройде, — заговорив Духнович після того, як йому трохи полегшало. — Ота рука, отой лоб, що я його ненароком торкнувсь… Хто він? Загребли, а що ми знаєм про нього?

— Чийсь батько. Чийсь син, — глухо озвався з окопу Степура. — Ще один боєць чи командир.

— Не тільки це, не тільки! — знервовано заперечив Духнович. — Щось більше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пішов її володар, пішло в небуття найвище створіння природи, найрозумніше, що є у всесвіті.

Чули, як хтось повзе до їхнього окопу. Підповзло, озвалося:

— Браточки, гвинтівки зайвої нема?

— Тобі що тут, склад? — безпричинно визвірився на нього Степура.

— Та, може, зайва. Ми з поповнення, обмінялися б. У нас пляшки є горючі…

— Свої маємо, — буркнув Степура сердито, і чути було, як той поліз далі до інших окопів, уже десь там питаючи, чи нема зайвої гвинтівки.

Ніч була темна, небо визоріло, лягло над садками, над фронтом високою смугою правічного Чумацького Шляху.

Степура й Духнович, поскидавши каски, — щоб відпочила голова, — сиділи в окопі, притиснувшись один до одного коліньми; сиділи, в небо дивились. З окопу воно було зараз якесь особливо зоряне. Гронилось сузір'ями, мерехтіло світлою порошею невідомих галактик..

¾ Отаке ж зоряне небо, — роздумував уголос Степура,

— було і над Гете, і над Коперніком, і над філософами та поетами Еллади. Люди мінялись, покоління за поколіннями проходили, а воно над ними все вуло все зоріло, як вічність…

— Зоріло-то зоріло, — зауважив Духнович, — бачило багато, але ніколи, мабуть, не бачило стільки пожеж на землі, стільки передчасно обірваних життів людських…

Десь над Россю противник, пужнув у небо ракетами, аж повиднішало в окопі.

Степура підвівся. Його не покидала тривога за Богдана.

Кожна ракета, що зривалась за Россю, здавалось, освітлює, переслідує десь там Богдана; кожен кулемет, що раптом гулко простріляє темряву, здавалось, б'є по розвідниках. На душі в Степури ставало все ґнітючіше. Ракети над Россю. Кулеметний стукіт на левадах. Аж ось куди насунулась із заходу війна. Залізні лапища танків рвуть груди української землі…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: