Багато з того, що Богдан побачив тут сьогодні, було й для нього незрозумілим, не знаходило виправдання. Почувалася безладь, розгубленість, якої не повинно б бути в такий час, та ще де — біля такого об'єкта. Йому здавалось, що найдобірніші війська народу, найкращі дивізії мусили б бути кинуті зараз сюди, на захист славетної споруди і такого промислового центру, — в усякому разі, якби це залежало від нього, то він би саме так розпорядивсь. А то скільки їх тут, розсипаних по рубежах, без танків, без авіації, без достатньої кількості артилерії… Запасна дивізія. Курсанти. Заводські воєнізовані дружини. Вони беруть на себе весь тягар. «І чим менше нас, тим більша відповідальність на нас лягає, — подумалось Богданові. — Он заводські, чути розмовляють, що заводи у них демонтують, ешелон за ешелоном вивозять. Але ж Дніпрогесу не вивезеш, не вивезеш Дніпра! Його треба захищати».
Гурт робітників стоїть у повний зріст на кряжі; заспокоєні тишею, вони розмовляють, поглядають навкруги. Небо над ними повне гарячої блакиті, рідні степи навколо, а внизу, ген за Дніпром, рідне місто з лісом чорних заводських труб, що ростуть наче з землі. Робітники в задумі розглядають все, що їх оточує; і небо високе, і степи, залиті сонцем, і затуманене, задимлене місто за Дніпром, і Богдан ніби чує їхні роз'ятрені думки. «Це ж наш отчий край. Це те, без чого ми не зможемо жити…»
— Як на душі, запорожці? — вилазячи з окопу, весело окинув поглядом оборону той білобровий, що розповідав про меридіан. — Чи напоїмо їхньою поганою кров'ю нашу землю суху?
— З чого я почав би, — каже високий худий робітник з запалими щоками, видно, хворий на якусь шлункову хворобу, — так це отих хортицьких колоністів взяв би за карк. А то як тільки літак німецький вночі загуде, так уже йому назустріч і ракети з димарів.
З міста грузовиками доставляють на кряжі озброєння, роздають гранати, — ці гранати щойно тут і вироблені на запорізьких заводах, вони шершаві і ще ніби теплі після заводської обробки. З ближчих колгоспів привезли на обід харчі — величезні, густо насолені плахи свіжого сала, що так і тануло на сонці, знімали його з грузовиків, розстеляли перед бійцями, як білі ведмежі шкури.
— Діліть.
Був хліб білий, як сонце, сало в долоню було, тільки води бракувало. Весь Дніпро випили б, якби він протікав ближче!
Ті, кого посилали з кряжів по воду до Дніпра, приносили її хто в чому: у відрах, у казанках, у баклагах, а Степура приніс дніпрової, просто в каску набравши. Гукнув Богдана, Духновича, і вони, зібравшись біля його окопу, пили з тієї каски уволю.
Це була найдобріша у світі вода. Тепла, м'яка, солодка, вона пахла літнім синім Дніпром, і коли Богдан пив, не вірилось йому, що коли-небудь вони вже не матимуть змоги цю води пити і лише в спраглих їхніх згадках житиме для них її прісний, солодкий, ні з чим не зрівняний смак!
41
Біля Степуриного окопу — будяки головаті, татарник, цупкий петрів батіг та дика собача рожа цвіте. Під будяками серед полинів сплять, розкидавшись, Духнович та Колосовський, і піт навіть із сплячих із них патьоками, брудними ручаями тече. Степурина каска лежить в ногах у хлопців порожня, вже випито з неї воду.
Степура розморено сидить біля окопу, курить. Оці будяки, та сині косарики, та собача рожа — це все друзі його дитинства. Наче звідти, з-над Ворскли, прийшли й стали ось тут, на запорізьких кряжах. А внизу ото стелиться цупко «собаче мило». Влітку, коли, було, по-побігаєш за коровою і ноги на тобі «курчатами» візьмуться від ранкових рос, заструпіють та потріскаються, то щоб у неділю хоч трохи відмити — нічим не відмиєш, — тільки оцим «собачим милом». Треш, аж поки всю верхню шкіру з ніг ізітреш. То все було так давно, ніби й не з ним було. Все змінюється, і сам він змінився, виріс, тільки не змінюється для нього образ матері, постає вона зараз перед ним такою, як була для нього в дитинстві, як була всі ці роки. Випровадила чоловіка й синів на фронти, сама тепер удома, тільки, мабуть, тим і живе, що жде від них звісток. Щороку, коли він, було, приїздить на канікули, це для неї свято, вона тільки тим тоді й клопочеться, щоб він смачнішого попоїв, більше поспав, щоб набрався сил для науки. Ніяк не могла зрозуміти, чому він сам рветься до тієї роботи, що й брат його, комбайнер, хоча в душі гордилася, що загорілого її студента колгоспники ціле літо бачать то на току, то біля штурвала комбайна. І ось замість золотого літа з мирним стрекотом комбайнів кинуто його в інше літо — літо чорних пожеж! Навалилось горе на них на всіх, не для урожаїв, не для мирної праці тепер люди живуть, і жилавий батько його, садівник і городник, пішов тепер на війну з своїми медалями з виставки за капусту, за помідори… А могли ж бути канікули й цього літа, міг і Андрій, на радість батькам, бути оце вдома, в рідному селі, а не млів би душею отут, на пекучих задніпровських рубежах.
Аж ось куди докотилась війна. Ще два місяці тому він назвав би божевільним того, хто сказав би йому, що серпневого цього дня ти вже лежатимеш на горбах під Запоріжжям, з гвинтівкою захищатимеш Дніпрогес. І все ж хоч як тяжко, хоч який гіркий для них оцей серпень, але нема зараз на душі у Степури того відчаю, що терзав його біля Канева, коли, поранений, він ждав на березі переправи. Тоді йому здавалося, що все гине, що нема порятунку, крізь оту тужбу матерів по київських селах, на яких насувалося горе, він на мить мовби побачив у чорнім видінні, як вигибає його народ. То був хвилинний відчай, розпука, крик душі, спантеличеної першими нещастями, першою кров'ю і смертю товаришів. Відтоді хоч просвітку й нема і хоч війна, як степова пожежа, ще швидше б'є у всі краї, опалюючи уже своїм диханням Дніпрогес, але зараз Степура має на душі тверду певність, певність у тому, що є сили, яких не розтопчеш війною, є речі, яких не винищиш вогнем. Незборимий народ, що воздвиг своєю працею такі споруди, таку красу, яку побачив Степура сьогодні. Он димлять на обрії запорізькі заводи, живуть — дарма що їх бомблять ніч крізь ніч, а ближче на гранітних плечах дніпровських берегів красується він, Дніпрогес. Символ нової України, витвір нової, соціалістичної цивілізації. Електричним серцем республіки, сонцем електричним назвав тебе народ, і від тебе справді, як від сонця, був осяяний весь край. Перша любов країни будуючої, її енергія, її порив до щастя втілились у тобі, гордому первісткові п'ятирічки. Розум і руки, що зуміли таке збудувати, вони сильніші за всіх руйнівників!
Про Дніпрельстан, ще не бачивши його, Степура вже писав свої вірші. Оте наївне далеке його віршування, навіщо воно було? Слави кортіло? А що таке слава? І чи така це вже необхідна річ для щастя людського? Він вважав себе поетом, дряпаючи оті вірші, а поетом, може, тільки зараз стаєш, без віршів, коли серце твоє повне горя народного і ближчими, ніж будь-коли, стали тобі думи народу, його болі, його велика боротьба. Ні, не хотів би він ніякої слави, не треба б йому нічого, тільки б не було тужби материнської, та не червоніло б небо пожежами вночі над його землею, та вічно б красувався над світом отой найкращий твір його народу — залитий сонцем Дніпрогес.
Заводські ополченці, що разом з бійцями займають тут оборону по кряжах, гомонять, перекликаються, чистять гвинтівки. Багато тут робітничої молоді, сміливої, тямковитої, але ще більше літніх робітників, у яких вдома сім'ї, діти чи й онуки. Робітники хоч і з гвинтівками, проте мало схожі на вояків, вони й тут, на кряжах, залишаються більше людьми праці, тими, хто ще вночі стояв біля мартенів і для кого нема ніякої радості в тому, що вони змушені були кинути верстати, домни, крани і взяти зброю до рук.
Духнович, прокинувшись, лежить горілиць, дивиться в небо. Потім озивається до Степури:
— Тебе не дивує, що небо голубе?
— А яким же йому бути?
— Могло ж воно бути чорним, скажімо.
— Небо — чорне? Пофантазуй.
— Ну, не чорне, то руде чи ще якесь. А то, бач, голубе. Розумна, розумна, Андрію, мати природа. Найніжнішу барву, яка тільки в неї є, чисту блакить оту вона дала небові. Саме блакить, барву, таку приємну для людського ока… Дала, покрила нею весь оцей дах небесний, під яким людині призначено жити. Живи!