Людина і зброя – Олесь Гончар

Коли Богдан сидить отак на березі моря, а хлопці заведуть розмову про університет, перед ним щоразу з'являється з своєю усмішкою Таня. Боса, припорошена дорожнім пилом, така, як бачив її востаннє в Чугуєві. Він написав їй уже дві листівки, але не певен, чи одержала, бо якби одержала, то вже була б тут — він знав її натуру. А може, ще приїде, може, ще застане його перед тим, як він відправиться знову на фронт? О, як би хотів побачити її, хоч на мить зустріти отут біля моря, серед гарячих степів Приазовських! Де ти зараз в отакий вечір, хороша, рідна моя? Хіба ж не маємо з тобою права на це море, на пахощі степу, на шелест місячних парків отут уночі?

Серце горіло тугою, болем розлуки. Може, Таня вже виїхала з рідними на схід, і листи його до неї лежать в університеті, не найшовши її? Відкинута штормом війни, невблаганно оддаляється вона від нього, а без неї все тут не таке: і ця ніч чарівна, і повний місяць над морем, тихим, світлим…

Там, де місяць, затривожились прожектори і вже сягають вістрям аж до нього, до високого мертвого світила. Невже буде наліт? Чи просто промацують небо?

Хлопці говорять все про той наказ з центру, згідно з яким нібито відкликатимуть студентів, і Богданові на мить захотілось справді бути відкликаним в життя інше, де не буде ні свисту авіабомб, ні трахкання мін, ні калічення людей, — в життя з жадібною працею, з коханням, з білим, як мрія, університетом. Але це бажання було хвилинним, він відганяв його від себе, бо те, що він пережив, що передумав за ці чорні тижні війни, вказувало йому шлях в інше товариство, до людей, що були вже людьми не миру, а війни. Танкіст Вася і молодий льотчик Андрєєв, що горів у повітрі, і оці моряки, що півголосом співають, розлігшись неподалік, хіба вони ждуть якихось полегшень, хіба шукають якихось пільг від війни? Вони готові до найтяжчого. Якщо й мріють про що, то мрії у них зараз особливі: танкіст мріє про те, щоб знову сісти в танк і не опинитись в піхоті, льотчик — щоб знову мати літак і злітати в небо, а сам він…

— Не станемо шукати того наказу, — каже він, втручаючись в розмову своїх університетчиків. — Якщо відкликати, то всіх би треба оцих, а не вибраних. Чому ми маємо бути вибраними? В нас діти? В нас сім'ї?

І хлопці згодні з ним. Їм тільки кортить знати, куди їх звідси пошлють і коли це буде?

— Може, про нас забули? — посміхається Духнович, знічев'я кидаючій в море камінець за камінцем. — Я, власне, був би не проти.

Але про них не забули.

Настає ранок — вже їх шикують.

— Артилеристи, крок уперед!

— Танкісти, два кроки вперед!

— Сапери! Кухарі! Хіміки! Топографи… По всьому табору їх вигукують, сортують, а потім писарі цілими днями переписують, заносять їхні прізвища в безконечні списки, в численні, лінійками розбиті графи. І чим швидше заживають, присихають на виздоровбатівцях рани — тим частіше цим людом цікавляться.

Почали з'являтися вербувальники з училищ, з нагоди їхнього приїзду теж шикують, і тоді теж лунає на плацу.

— Бажаючі, крок вперед!

Коли набирали в бронетанкове, Спартак Павлущенко зголосився, спробував умовити й хлопців.

Степура й Колосовський відмовились одразу, бо, мовляв, починали як курсанти піхоти, так уже будуть і далі. Духнович спершу ніби завагався:

— Вологда? Владимир? Це спокусливої Але потім одмовився й він:

— Училище випустить командиром, на все життя запряжуть потім в армію, якщо зостанешся живий. А козиряти до кінця днів — то було б для мене нестерпно.

— В тебе викривлене уявлення про життя командирське, — зауважив йому Спартак. — Бути командиром…

— Ні, я вродився бути рядовим, — перебив Духнович. — І хоч нашому брату рядовому перепадає на фронті найбільше, зате після війни — звичайно, коли до того часу вцілієш як мисляча матерія, — будеш собі вільним птахом. Знов перед тобою університет, і Микола Ювеналійович, наш славний професор, показуватиме тобі з кафедри якісь допотопні потовчені горшки:

«Амфори! Золотий пил віків!»

Імітуючи професора, Духнович так урочисто нависпів вимовляє оте «амфори!», що хлопці не можуть втриматися від сміху.

В день відправки Павлущенка вони гуртом пішли проводжати його на вокзал.

— Повірте, товариші, іду в бронетанкове не тому, що, як Лимар, передової злякався, — щиро говорив Павлущенко уже біля вагона. — Війна зайшлася надовго, і кадри командирів будуть потрібні.

— Маршалом хочеш війну кінчати? — підколов його Духнович.

— Річ не в цьому, — спокійно заперечив Павлущенко. — Чини… Ордени… Так, я цього хотів. А ви хіба ні? Рось протверезила нас. Я побачив, що війна — це не ордени, це горе народне, кошмар, лихо найтяжче, яке тільки можна уявити… І ще зрозумів, що для перемоги самого бажання мало, це мені видно тепер. В броню хочу закуватись і піти на них з усією силою, а не з голими руками, як отам на Росі. Ще, може, танки мої Німеччину толочитимуть, ось для чого йду.

Богдан розумів Павлущенка. Розумів його настрій. Останнім часом вони зблизилися між собою, і те, що їх раніш розділяло, здавалось обом тепер дрібними чварами, через які їм треба було давно переступити, подати один одному руки з такою ж довірою, як ось тут, при прощанні біля вагона.

— Скажи хоч тепер, Богдане, — затримавши руку Колосовського, промовив Спартак, і в голосі його прорвалася якась несподівана теплота: — За що твого батька було репресовано?

Богдан ніяк не чекав тут цього запитання, згадки про те, чим була затьмарена вся його юність.

— Думаю, що за вуса, — відповів похмурим жартом.

— За які вуса?

Павлущенко, видно, не зрозумів жарту.

— Вуса любив носити мій батько, довгі вони були в нього, чорні, примітні. Якось, пам'ятаю, ще малим я тоді був, один з товаришів батькових сказав, шуткуючи за столом: «Ох, Дмитре, відпустив ти собі вуса запорозькі, дадуть колись тобі за ці вуса…» І таки по його й вийшло.

— Ну, а крім вусів?

— За зв'язки, — нахмурився Богдан. — Батько дружив з багатьма. З Якіром, з Федьком, з Блюхером…

— За те, що людина з кимось у дружбі була… Ну я, скажімо, за це не судив би, — задумливо мовив Спартак. — Без дружби, думаю, батьки наші й революції не зробили б.

Пролунала команда, і Спартак мерщій кинувся до вагона.

— Ну, бувайте, хлопці!

— Щасливої дороги!..

Разом з бійцями, відібраними до бронетанкового училища, Павлущенко незабаром уже був у вагоні. Його присадкувата, качанкувата постать зникла в натовпі, заштовхана іншими, і тільки видно було, як він намагається виглянути до хлопців через чиєсь плече. Було в цьому його намаганні продертись до хлопців щось таке, що зворушило Богдана.

— Прощай, друже, — ще раз гукнув він Спартакові, і йому жаль стало розлучатися з ним. Де й коли вони зустрінуться тепер? На полі бою? В госпіталях? Чи, може, й не зустрінуться більше ніколи.

Тільки відправився цей ешелон, як слідом за ним рушив у тому ж напрямі, на схід, другий: довжелезний товарняк, забитий заводським устаткуванням.

— Кажуть, авіазавод якийсь, — почули хлопці від пристаркуватого залізничника біля ларка, де вони пили зельтерську.

Ешелон стерегли розставлені на вагонах зенітні кулемети, все на ньому було добре вкладено, вкрите брезентами.

Колосовський не зводив з ешелону очей. Той помчав на схід з контингентом курсантів у бронетанкове, цей — з станками, з моторами — на нові місця, де він знову стане заводом. В рухові ешелонів і навіть в цих брезентах, зенітних установках — в усьому почувалася чиясь владна, спрямовуюча рука.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: