Людина і зброя – Олесь Гончар

Артилерист змовк, помовчав, прислухаючись з-під плащ-палатки до віддаленого гуркоту канонади, до лісу, який все ще плюскотів, стікав у темряві дощем.

— Підкріпивсь? — звернувся він до Духновича, коли той дожував свій розкислий хліб. — Це ще нічого, хліб як хліб, я он у тридцять третьому всю весну бур'яном харчувавсь. Насічу, було, лободи та в казан, заллю водою і варю.

— А ви що… без матері?

— З усієї сім'ї один я тоді вижив. Пухлий, ноги в водянках, а якось вижив. Трудна була весна, ох трудна. Куди не зайдеш — пустки… Вікна повидирані, і в хатах пустками тхне… Кому б наче я потрібен, а настане ніч — защіпаюсь у хаті на всі защіпки: страшно! Сам не знаю чому. Ну й те ж подумати — хлопчак… А коли стали хліба поспівати, візьму, було, наволочку та ножниці — і в поле. Жито високе, вродило тоді не гірше, як цього літа. Заберусь в гущавину, щоб об'їждчик не побачив, і нишком наріжу, настрижу тих колосків повну наволочку. Багато хто ходив тоді отак стригти колоски, і їх об'їждчики ловили, називали «куркульськими парикмахерами», хоч ніякі вони й не куркулі, а просто голодні люди. Вернуся додому, натоплю піч, вигорну попіл прямо на долівку — не до чистоти було! — а на черінь насиплю колосків, насушу, перетовчу і тоді вже спечу з них собі коржів. Колоски були ще зелені, і коржі з них теж виходили зелені та гіркі, але наїсишся — і живіший.

— Стільки пережити, — сказав Духнович. — А втім, це, здається, не заважає вам бути зараз добрим солдатом.

— Я собі так думаю, товаришу: Батьківщина, вона не тільки для тих дорога, хто все життя паски їв…

«Виходить, це я все життя паски їв, — подумав про себе Духнович. — А чим віддячую? Цей ось грудьми проти ворога стоїть, а я? Що я в порівнянні з ним, який стільки витримав і стільки ще витримає?..»

— Скажіть, — запитав він Решетняка, — чи бувають у вас такі хвилини… хвилини розпачу такого чи злості… що й жити не хочеться?

— Звісно, всяк буває. Хіба легко дивитися, як здаєм рубежі, як плюндрує ворог нашу землю радянську. Побачиш вночі небо в пожежах — так все закипає отут. Не злий я натурою, а тепер так хотів би стріляти, щоб жодна куля мимо не летіла, щоб кожен снаряд фашиста по черепу влучав… Ось і сьогодні день був скажений який. З ходу німець хотів прорватись; і, мабуть, таки прорвався б; мабуть, і в оцьому лісі фашисти вже ґелґотіли б, якби не наш артвогонь.

Він став докладно розповідати про сьогоднішній бій, про втрати, на батареї, про те, скільки снарядів було випущено, а Духнович, притулившись до нього, зігрітий вогким розпареним теплом його твердого плеча, вже ледве чув його крізь дрімоту, таку солодку після двох безсонних ночей. А потім і зовсім не стало йому чути Решетнякових слів, бачив лише буйні садки під селом, гармати вкопані, а біля них метушаться люди, зарослі, аж чорні від спеки та кіптяви, носять бігцем ящики із снарядами, заганяють снаряди в стволи, і серед тих, що тут трудяться, він бачить знайому постать Барбюса із скаткою через плече, а поруч із ним працює біля гармати і оцей новий товариш його — артилерист Решетняк.

20

Полк був кадровий, червонопрапорний, ще недавно він вишиковувавсь на оглядах у повному складі, а тепер… Жменька мужніх, обстріляних, прокипілих ненавистю до ворога людей — оце тепер і був полк. Він був не те що поріділий у боях, він був майже знищений, і все ж він тримав такі рубежі, що їх за кращих умов мусило б тримати по кілька полків; і не лише тримав, але ще раз за разом поривався в контратаки. Чим менше зоставалось кадровиків у полку, тим кожен з них мовби виростав у своїй солдатській вартості. Один кадровик, здається, вартий був трьох поповненців, так цінувалась тепер людина по її вмінню тримати зброю, по її в боях перевіреній чіпкості й витривалості. Якби ворог знав, скільки їх стоїть отут проти нього понад річкою Рось, занурившись в зелених садках та високих картоплях городів, він не повірив би, що це вони його стримують, вони, хто зазнав уже стількох жертв і хто має в своїй обороні стільки порожніх окопів.

Втрати були величезні, особливо від мінометного вогню, проти якого в них не було іншого захисту, крім оцієї рідної землі, в яку вони могли зариватись. Міни молотили по них з ранку й до ночі, трахкаючи по шосе, що підходило аж до річки, шугаючи крізь гілля над окопами, траплялось, що міни влучали і в самі окопи — чадний, задушливий дух від них не розвіювався над обороною цілий день. І тільки з темнотою, коли сила вогню зменшувалась, можна було полічити, скількох не стало сьогодні.

Від ворога їх відділяла Рось, мальовнича річечка Рось, що тихо, безплюскітно лине між буйною зеленню берегів, між розлогими вербами, що подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим віттям. За мирного часу в цих берегах всю весну витьохкували солов'ї, а зараз цілу добу цьвохкають кулі, і немало вже свіжої крові людської потекло звідси із водами Росі до Дніпра. По березі попід кущами верболозу лежать забиті учасники контратак, і коли їх уночі торкає хвилею, то здається, що вони ворушаться, що вони ще живі, хоч лежать там уже по кілька днів. На дерев'яному мосту, перекинутому через річку, щоб з'єднувати шосе, побитих навалено цілі купи: то ті, що ходили в контратаки, але щоразу, добігши до середини мосту, падали, скошені перехресним вогнем ворожих кулеметів, замаскованих десь зовсім близько в потойбічних вербах. Ночами наші робили кілька спроб повідтягувати, позабирати з мосту вбитих, але це коштувало нових жертв, і мертва ота застава на мосту тільки ще збільшувалась.

Ось у цей полк, до цього мосту доля привела серед ночі студбатівців.

— Студенти прийшли!

— Курсантський батальйон!

— І грому та блискавки не злякалися!

В словах, якими зустрів їх полк, вчувалася щира солдатська вдячність за те, що вони прийшли, принесли сюди своє життя, свою підтримку.

Під проливним дощем, при спалахах горобиної ночі займали студбатівці вільні окопи по городах, а кому не вистачало вільних, то втискалися по двоє разом з старополчанами, поки оговтаються та вириють свої. Після того мінометного шквалу, під який вони потрапили у відкритих житах біля штабу дивізії і де зазнали своїх перших втрат, тут, у мокрих окопах, студбатівці відчули себе значно безпечніше, дарма що ворог пострілював десь зовсім близько, а звечора, як розповідали ветерани полку, їм навіть чути було німецькі губні гармошки за Россю.

Вдосвіта, коли розвиднілось, дощу вже не було, небо виядрювалось з-під хмар, а просто над студбатівськими окопами звисало яблуневе гілля, обважніле від зелених плодів та рясної роси. Коли противник, починаючи день, сіконув з кулеметів по садках, то роса посипалась, як дощ, а яблука-зеленчаки падали студентам просто в окопи, зайвий раз підтверджуючи давню істину Ньютона.

Ці терпкі зелені яблука вже кілька днів були тут для солдатів полку ледве чи не єдиним харчем. Щоправда, був у них ще цукор, багато цукру, який вони добували, як пісок у кар'єрі, неподалік від своїх окопів в підвалі одного з будинків над шосе. Раніше в цьому будинку був райпродмаг, а в підвалі склад, який тепер уже нікому не належав, нікого, крім них, не цікавив, — містечко було безлюдне й безвладне. З усієї оборони бійці повзали з казанками до того підвалу і, набравши хто скільки міг, повертались до себе у свої нори. В кожнім окопчику, поряд з патронами та гранатами, стояли казанки, наповнені цукром, з якого бійці готували собі цукряну саламаху, приправляючи її терпкими кислючими яблуками, щоб не нудило.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: