Коли стали рушати і Поля знову взялася за свій напірник, до неї підійшов у закривавленій гімнастьорці знайомий лейтенант із спецчастини. Нахилившись над напірником, він порився в ньому серед паперів, потім добув з кишені сірники, черкнув, і за хвилину вся Полина документація, витрушена на землю, вже пойнялася жарким полум'ям.
З усіх документів залишено було тільки один — вахтенний журнал останньої зміни, що його тримав під пахвою черговий інженер Іван Артемович. Так із журналом під пахвою він і вступив у потерну.
Потерна — це кілометровий тунель глибоко під водою у бетонному тілі греблі. Раніше грузовик міг пройти по ній, а зараз, може, так уже начинена вибухівкою, що й людина не пролізе. Вхід до потерни напівзавалений мішками з піском.
— Нащо це? — питають поранені. — Для чого тут ця барикада?
Інженер мовчить. Він знає, що цей завал, ця гора мішків із піском для посилення вибуху, який незабаром стрясоне зсередини всю споруду.
Вогкістю льоху, холодом підземелля війнуло на людей, коли вони стали заглиблюватись в потерну. Вода плющить, як у шахті, товсті кабелі тягнуться по стінах; із стелі звисають, як сталактити, вапнякові бурульки — вимите з бетону фільтруючими водами вапно.
Попереду йдуть групою інженер, лейтенант із спецчастини, монтери. Поля-прибиральниця — за ними, розтягнувшись, сповнюючи стогоном тунель, бредуть поранені. Їх, здається, там безліч. Когось несуть, когось підтримують на ходу, рухаються повільно. Далеко не всі ще тут усвідомлюють небезпечність цього переходу, далеко не всі почувають титанічну темну силу Дніпра, що мільйонами тонн збуреної води зараз нависає, нуртує над ними. Ідуть, шкандибають, не квапляться.
«Як повільно! — думає інженер. — А треба бігцем би пробігти цей підводний кілометр! Бо там не ждатимуть, там і нами пожертвують, якщо ворог тільки вдереться на греблю…»
Головінж, передаючи з того берега по телефону розпорядження Івану Артемовичу — негайно забирати людей і відступати потерною на лівий, — не сказав йому всього, але по тривожній нервовості голосу начальника вахтенний інженер зрозумів, що там уже все вирішено і досить тільки натиснути кнопку. Коли її там натиснуть? Ноги спішать самі, хочеться рвонутися й мчати, але поранені не побіжать, їх не кинеш, і він, обернувшись, тільки вимагає сердито, щоб вони набавили крок.
Котрийсь із поранених, накульгуючи, бубонить не-вдоволено:
— Нікуди тепер спішити.
— Є куди.
— Може, скажеш куди? — огризається знову той. Інженерові нічого не залишається, як відкрити їм те, про що поранені навіть і не підозрюють.
— Гребля незабаром буде висаджена в повітря.
Тривожний гомін прокотивсь по тунелю.
— Не може бути!
— Буде.
— Коли?
— Може, через годину. Може, через хвилину. Може, в цю мить!
Після цього навіть поранені гунули жарким натовпом уперед.
Заглиблювались в похмуру тунельну лункість, бачили нависаючі вапнякові сталактити над головами, чули плющання вод, що фільтрувалися крізь бетон. Дедалі тунель ніби вужчав, і, здавалось, ще нижче нависало над ними мокре бетонове склепіння в розводах білих вапнякових плям, що серед гідробудівників звуться «білою смертю». Протягом років «біла смерть» не розмила, не здолала греблю, зате чорна воєнна смерть уже ось нависає над нею, давить на цих крокуючих в півтемряві людей всім тягарем приреченого на розшматування бетону. Ідучи, вони відчувають цей тягар, як шахтар відчуває в штреці вагу земних пластів, під якими от-от може затріщати кріплення. І все ж, незважаючи на це, почували в душі, що мусять бути вдячними тим будівникам, які, закладаючи греблю, мовби передбачали вже далеке можливе лихо, яке сьогодні загнало їх сюди, в цей дніпровський підводний тунель.
Чи врятує він їх? Чи встигнуть проскочити вони цим бетонним підводним підземеллям на той бік, де всі свої, чи, може, шнур уже підпалено, і вибух ось-ось стрясоне тунель, розламає _бетон на брили, і безліч тонн дніпровської води, що нависають зараз над ними, розплющать їх, затягнуть у свій темний вир?
— Швидше, товариші! Швидше!
Тунелеві, здавалось, не буде кінця. Здавалось, скільки йтимуть, все буде оця вогкість, вапнякові сталактити, гулка беззвучність склепу, куди не долинає жоден звук верхнього світу. Лункі кроки. Постріли крапель згори. Важке дихання людей і нестерпне чекання щомиті вибуху…
— Стій!
— Що таке?
— Потерна перекрита!
Так, перекрита. Гора ящиків, виникла попереду з темряви, захаращує весь прохід. Ящики з вибухівкою. Підійшли, зупинились. Миша не пролізе, так щільно вони вкладені, ці важезні, начинені толом ящики. Тупик. Мішок. Лобами в тол! І виходу нема. Живі в могилі! Саме так — живими в могилі — відчули себе.
І в цей час інженерів голос:
— Товариші, хід є.
В одному місці через звалище ящиків — вузенький прохід — якраз людина протиснеться. Прохід, видно, спеціально залишений мінерами для них.
Стали в темряві перелазити через ящики, пропихатись тілами в щілину.
— Поранених вперед!
Це була мука — протискувати в прохід поранених з потрощеними кістками, незважаючи на зойки, пхати їх між ті ящики, і все це тривало безконечно довго, а вирішальна хвилина наближалася. Пропускаючи поранених, Поля та Іван Артемович все стояли осторонь, ждали, ждали, поки всі пройдуть, і пробрались останніми.
Вибух не застав їх у потерні. Коли вийшли нарешті з пітьми тунелю, перше, що їм ударило у вічі, — наповнені світлом червоні хмари з неба. Червоні, свіжі, живі, як уранці, коли сходить сонце із-за Дніпровських скель. Але зараз воно не сходило. Зараз воно заходило. Там, за греблею, за кранами Дніпрогесу, падало в криваві пожарища степові.
На березі коло шлюзу зібрався штаб армії, все якісь високі чини, і Поля, байдужа до їхніх відзнак, одразу накинулась на них, на полковників та генералів, і, плачучи, стала докоряти за погану оборону. Вони не відповідали їй, але слухали і все мовчки поглядали крізь біноклі на той бік Дніпра та на греблю.
Шофер директорів Микола Страшний, підійшовши до дніпрогесівців, схвильовано почав розповідати, що він теж возив сьогодні грузовиком тол у потерну з аеродрому.
— На місці навіть толу не знайшлось, його літаками доставляли в Запоріжжя.
— Багато ти знаєш, — розсердилась Поля. — На тому боці повен вагон зривчатки стоїть. Так покинули.
Серед військових були і їхній директор, і головний інженер, і навіть нарком електростанцій, що був тут як уповноважений Ставки. Іван Артемович, підійшовши до нього, передав йому вахтенний журнал.
Той взяв, глянув, усе зрозумів:
— Товаришу інженер, через рік знов прийматимете вахту.
Приїхали секретарі обкому і теж стали дивитись у біноклі на той бік та на греблю, по якій все ще гахкали міни.
Молодий порученець, повернувшись із завдання, доповідав своєму начальникові, що побережні квартали відмовляються виселятись. Йшлося про ту понизову частину міста, яка виросла за останні роки і жила під захистом дніпровської греблі:
— Чому відмовляються?
— Не вірять, що гребля буде зірвана. З міста підійшли трамвайниці (бо трамваї їхні зупинились), підійшли й питають:
— Коли ж струм буде?
Їм ніхто не відповідає.
Вони ще ждуть струму, не знаючи, що гребля ось-ось злетить у повітря.
Сонце зайшло. Небо в пелехатих червоних хмарах згасає, сиві сутінки оповивають усе навкруги, а люди, що зібрались на березі — і генерали, і рядові, і обкомівці, і дніпрогесівці, — всі дивляться на греблю, мовби надивляючись на неї востаннє. Повита сутінню кілометрова гребінка з десятками бетонних биків, водовипускних прогонів, щитів — усе застигло, все наче жде чогось…
Вибух, був він чи ні? Це більше нагадувало землетрус. Ніби від землетрусу, здригнулась всіма своїми гранітами земля. Інженери й робітники поскидали кашкети й напружено дивилися з берега, як поступово, немов на уповільненій кінострічці, розламується гребля. В пролом одразу ринула вода, ревище збуреної води, а над нею з'явилася, розпливаючись при світлі заграв, темна вибухова туча. В чорному хаосі вирви вже скаженіла стихія води. Вже вона сама усе там робила, доламувала, вивертала бетон, бушуючи серед руїн, стріляючи бризками в небо — все небо було в бризках.