Людина і зброя – Олесь Гончар

Була вже пізня ніч, коли вони почули з темряви моря чийсь голос, волаючий, зірваний, захриплий від крику:

— Ей, люди, люди! На поміч! Рятуйте! Виявилось, що вони проходять повз маленький острівець, яких тут немало в Азовському морі. Голий піщаний зализень серед морського простору, драні рибальські курені і одним однісінька постать мечеться в темряві біля води, надриваючись від крику. Підпливли ближче, підібрали цього Робінзона. Він був мокрий увесь, біг до них по воді, аж падав, а коли, захеканого, втягли його через борт, дихнуло від нього горілчаним перегаром. Тітка Федора впізнала його: заготовач із Мелекіна. Відплив він ще з першою моторкою, звечора тут у них був привал, добре випили, він заснув, і його забули. Навіть тепер, опинившись в них на судні, він ще не вірив своєму порятункові, протверезений, трясся від переляку. Трохи отямившись, почав розповідати, як він бігав тут та кричав до всіх парусників, що проходили в темряві, а вони не чули, минали, і вже думав, що так і зостанеться один серед моря біля драних отих куренів та крилатих голодних мартинів, яких там повно на острові.

Перед світом, коли на обрії вже з'явилася смуга кубанського берега, вітер подужчав, їх стало кидати серед хвиль, загойдувало. Таня, зморена за день, зігрівшись під брезентом, задрімала. В дрімотному забутті зовсім виразно побачила перед собою Богдана, відчула його теплу руку на собі їй стало солодко, приємно, що вона прокинулась. Але це було чиєсь, не його тепло, і воно одразу перестало її гріти. Відсунулась, скоцюрбилась самотньо, і їй так захотілось раптом побачити хоч на одну-єдину мить того, для кого береже себе, свою ніжність, дівочі нерозтрачені почуття. Вже не могла після цього заснути, все думала про нього. Чи ти є? Чи живий? Чи, може, лежиш десь у степу серед таких молодих-молодих, як оті, що їх підібрали біля суданки? Хмарою суне ворог, день за днем відступають степами на схід почорнілі від горя війська, і гусениці ворожих танків підминають під себе людські життя разом з їхніми мріями, пориваннями, разом з їхньою спраглою розтерзаною любов'ю. Кудись під холодними зорями жене вітер цей її туго напнутий парус, і той, кого вона жде, все віддаляється в мороці ночі, чи, може, його й зовсім уже нема, а їй усе чується через відстані голос його, все зблискують крізь куряву війни його далекі усмішки.

Листи з ночей оточенських

50

Ми не загинули. Ми живі. Попереду нам, як скіфам, степи стеляться порожні. Лише літаки в небі нагадують: ХХ вік!

Небо величезне, степове. Ночі сухі, зоряні, запашисті. Людським потоком, пилюкою, полинами пахнуть ці ночі, з вечора й до світання сухими травами, євшан-зіллям шелестять…

Це ми йдемо, оточенці.

Люди поза законом, люди обірваних зв'язків, ті, кого звідусіль підстерігає смерть.

Цілу ніч ідемо не присідаючи. Птахи пурхають у нас із-під ніг, і нам самим хочеться бути птахами. Хочеться підняти в повітря свої тіла, свої рани, свої ще не розтрощені кулями мізки, злетіти понад заграви пожарищ, понад ворожі заслони і вирватись з цієї злощасної пустелі, що зветься оточенням, з цього величезного вакууму, який ми неспроможні заповнити.

Нас мало. Нас жменька. Ми тільки одна із тих численних груп, що пробиваються зараз степами на схід після того, як нас розбито, після того, як і штаб нашої армії на чолі з генералом Смирновим поліг у бою під Чернігівкою. Ми вели бої до повного виснаження сил — і не ми винуваті, що так сталось.

І тепер цей виснажливий похід.

Ідучи в степах, всюди натрапляємо на сліди Дніпрогесу, натрапляємо, мов на рештки загиблих цивілізацій. Щогли. Порожнеча навкіл, і в ній — стрункі дніпрогесівські щогли. Наче дівчата з коромислами на плечах, пішли й пішли степами на схід, через балки, через горби і пагорби, — ледве помітні зникають у далечі степовій… Обірвані їхні дроти біля нас важко звисають додолу, губляться в полинах. Іноді ми зупиняємося біля такої щогли, і вона високо здіймається над нами, як монумент іншому життю, як нагадування про життя електричне, трудове, коли бджолиний гул електромоторів ціле літо чути було на колгоспних токах і лампочки Ілліча світилися в хатах степовиків. Тепер, одірвані від Дніпрогесу, одрубані від сходу, щогли самотньо бовваніють в степах, безрадісно опустивши додолу обшматовані дроти. Струми, силою рівні блискавицям, проносились над степом по цих дротах, а зараз нема в них ні іскри, і дроти звисають над полинами безсило, мов жили, з яких випущено кров. Скільки отак марно стояти оцим щоглам? Скільки бриніти в неволі на вітрах степових? Покриєтесь іржею, і полини, мабуть, виростуть вищі за вас, коли ми повернемось сюди.

Щодень нам тяжчає. Нас мучить спрага. Виснажує голод. А головне, що ніхто з нас не знає, чим скінчиться цей наш оточенський похід. Чи проб'ємось до своїх, чи в сутичці з ворогом десь погинемо, чи ще гірше — концтабір, полон. Полон — це лякає найбільше, це гірше, ніж смерть. Таких, як ми, зараз виловлюють по степах, набивають ними кошари степові, кривавими колонами женуть на захід, за Дніпро, звідки повороту нема.

Заградотрядник каже мені:

— Коли що — стріляйся. Інакше спитають: чому? Чому зостався живий?

А я не хочу стрілитись. До останнього подиху хочу боротися — хіба я не маю права на це? Звиватись. Прикидатись. Причаїтись, де треба. Причаїтись, ніби вмерти. Щоб раптом ожити, випустити пазури і загнати їх у ворога.

Ти скажеш: це на тебе не схоже, Богдане, коли ти цього навчився, адже раніш ти був добрим, я тебе знала ніжним, відкритим, незлобивим…

Так, були ми добрі. Книга, наука була нашим прапором. Цей ось вирощував хліб. Той учився. Той будував кораблі в Миколаєві, а Заградотрядник полював звіра в далекій похмурій тайзі. Багаті були ми кожен своєю працею, творчістю, мріями, думками. Тепер ми маємо тільки зброю — знаряддя смерті в руках та душі, налиті пекучою зненавистю. Для людини це так мало! Он у нього, в Заградотрядника, я знаю, бритва в протигазній сумці. Він хотів нею зарізатись, коли стало відомо, що нас оточили, а тепер готовий без вагань черкнути нею горло першому-ліпшому ворожому вартовому, що стрінеться нам на путі.

Вчора один від нас відстав. Навмисне відстав, приховався. Коли ми спали, він одповз від нашого гурту і заліг у соняшниках, ждучи, поки ми підемо. Але, перш ніж рушити далі, ми його розшукали. Саме загрібав у землю документи. Глянули: нема вже в нього зірочки на пілотці. Ще годину тому була, а зараз нема, тільки невилиняла цяточка на тому місці. І ніби погасла без тієї зірки пілотка, погас він сам. В кишеню до нього — там листівка, пожовкла, вилиняла, потай підібрана десь у степу. Раssіегschеіn. Перепустка в інший світ, не наш; перепустка до таборів, до кошар, до безправ'я, до палиць наглядачів. І стали його топтати. Потім, підвівшись, стоячи навколішках перед нами, викачаний у пилюці, він просив пощади від нашого оточенського суду, жалюгідно канючив життя, не бачачи, як Заградотрядник за спиною в нього вже висмикнув бритву з протигазної сумки, а ми всі дивимось зрадникові нижче підборіддя, наші відчужені погляди там, де адамове яблуко.

Ми пішли далі, а він лишився в соняшниках, на бенкет воронню.

Такі ми стали. І за це найстрашніший, непримиренний наш рахунок тобі, Гітлер, тобі, війна!

Знаємо, що є десь люди, які живуть поза досягом кулі. І можуть ніч спати. І можуть вільно напитись води.

Безводдя — ось чим катує нас степ. Коли випадає перед світом роса, ми, попадавши, по-собачому злизуємо її язиками з трави. Але скупо й роса випадає. Якби тільки напитись! Хоч раз якби погамувати спрагу! Ми згадуємо повні води Дніпра, ми і вві сні припадаємо до них спраглими, потрісканими губами. Якось уночі у темряві щось забіліло перед нами у видолинку — озеречко степове, плесо чи заплесок якийсь? Як ошаленілі, кинулись ми до нього. Забувши про обережність, гупаєм чобітьми на весь степ і біжимо, біжимо… Аж ось і воно, озерце! Ждали, що захлюпає водою, а воно дзвінко загупало у нас під ногами: біле, тверде! Солончак!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: