Людина і зброя – Олесь Гончар

— Чому додому не поїхала?

Губи її здригнулись винувато. Так, збиралася ж, а не поїхала… Не сміє навіть і сказати йому, що зосталась тут ради нього, щоб бути до нього ближче. І хіба не винагородила її доля за це? Ось він знову стоїть перед нею. Стоїть, осмалений сонцем, острижений і мовби ще більше витягнутий та схудлий у своєму новому військовому вбранні, в новій, з червоною зірочкою пілотці. Військове йому личить, в ньому є військова жилка, передалась, мабуть, від батька. Стрункий, високий, навіть і на каблуках вона сягала йому лише до плеча, а зараз і зовсім перед ним маленька. Скільки за ці дні передумала про нього, після розлуки він ще більше виріс в її очах! Почуття іі до нього заполонило всю душу, вона весь час тепер ходить, мовби засліплена ним. Іноді їй здається, що вона стала жорстокою для всіх, крім нього, не поїхала ось до батьків у такий час; ловила себе на тому, що про рідного брата згадує в ці дні менше, ніж про Богдана, хоч брат у неї льотчик, вже він десь у самім вогні, вже, може, й живого нема…

— З понеділка відправляємось всім університетом на окопи. Протитанкові рови ритимем десь під Красноградом.

— Де, де?

¾Під Красноградом.

«Протитанкові під Красноградом? По цей бік Дніпра?» — сумно подумалось Богданові, і, одганяючи від себе чорні думи, він взяв Таню за руку.

Досить було Богданові взяти її за руку, стиснути її маленьку долоню в своїй, як Таня одразу про все забула. І війна ніби зникла, і чудесним став світ!

— Подобається мені тут у вас, — сказала Таня.

На ходу розгойдуючи сплетеними руками, вони пішли поміж деревами в глибину лісу, повного свіжості, холодків, трави, буйно листатої папороті.

¾ Скільки тут людей перейшло, можеш уявити, — заговорив Богдан, озираючи ліс. — Тут ще й до революції були табори. Оці дуби ще дідами Рєпіна посаджені. Ти ж знаєш, Рєпін звідси родом, з чугуївських військових поселенців, — ми були на тій сотні, де він народивсь.

— Ти й тут досліджуєш? — засміялась Таня.

— Найкраще мені оце досліджувати, — сказав Богдан і, пригорнувши Таню, почав цілувати її в шию, в губи.

— А мені й не соромно, — сміялася Таня. — Хай дивляться, я ж твоя…

Богдан озирнувся. Помітивши віддалік кількох курсантів, а за ними, в гурті дівчат перед табором, худорляву постать Ольги-гречанки, запитав:

— До кого то Ольга прийшла?

— Ольга? — схаменулася Таня, тільки тепер, видно, згадавши про подругу. — Вона просила нікому цього не казати… Але тобі скажу. Бо ти — це ж я? До Степури вона прийшла. Ольга давно вже в нього закохана, а його щось, бач, там і не видно.

— Він на посту, — пояснив Богдан. — Скоро зміниться. А про Ольгу я цього й не знав. Тільки після Мар'яни навряд чи він кого здатний помічати.

— А з Лагутіним у них як?

— Ще й досі на ножах. Просто біда з ними. За ростом випало ходити їм поряд в строю, ідуть і супляться один на одного, а хлопцям, звісно, тільки подай. Духнович уже пропонував їм себе в ролі секунданта.

— А він, Духнович¼ освоїв статути нарешті?

— На стрільбах маже безбожно, бідолаха, всі кулі в небо посила. За це ж і дають йому. Замордував його помкомвзводу. Боляче просто дивитись, чим стає hоmо saріеns[2][2] на плацу.

Крізь зелень кущів перед ними заблищала вода внизу, в очеретах.

— Далі не підемо, — сказав Богдан, зупиняючись над урвищем.

— Далі річка, — засміялася Таня.

— І не тільки тому.

— А чому?

— Треба, щоб на випадок тривоги табір чути було. Не забувай, що перед тобою солдат.

Блискітки сонця стрибали в його карих очах. Вони, оці рідні глибокі очі, сміялись до Тані, а вона дивилася в їхню глибину з таким передчуттям, ніби ось-ось має їх втратити, надовго, може, й назавжди з ними розлучитись.

— Ви ще довго тут пробудете?

— Навряд. По тому, як ганяють, видно, що поспішають з нами. Та й хлопці самі рвуться.

— Як це добре, що ми вас застали. Ми і в ту неділю прийдемо, не заперечуєш?

— Ще б пак!

— Давай сядемо.

Сіли, вона злягла йому на руки, ловила кожну блискітку в його очах, кожну рисочку Богданову хотіла запам'ятати. Справді, вона засліплена ним і щаслива цією засліпленістю, цією безмежною відданістю йому. Хай скаже — кинься отут з урвища в воду, хіба не кинеться? Вона готова будь-коли віддатись йому, не задумуючись про майбутнє, про те, як там буде далі. Руки його великі, загорілі, справді солдатські, а як ніжно зараз вони її обіймали. Іноді їй здається незрозумілим, чому він покохав саме її, а не таку красуню, як Мар'яна, або Майя Савенко з геофаку, або… Та для нього найкраща красуня була б рівнею! Одна з педінституту просто очей не зводила з нього в бібліотеці, завжди норовила сісти навпроти, хоча — що вона знала про нього? Тільки Таня знає, скільки за цією зовнішньою стриманістю, навіть суворістю криється любові, скільки гарячої пристрасті в грудях, скільки допитливого розуму в отих випуклих півкулях смаглявого юнацького лоба. І все це може згаснути, зникнути, збезжиттєвіти в одну мить від маленької скалки, від шматочка смертоносного металу!

Він наче вгадав її думки.

— Отаке наше літо. Отака наша Ольвія, Таню.

— Липа як тут пахне… І не хочеться думати, що десь війна…

— А вона йде.

— Іде. Як буря, як ураган, іде. Саме такою вона мені чомусь уявляється — ураганом, чорним, смертоносним… Десь я читала про льотчика, що не міг сісти на землю, охоплену ураганом. Льотчикові нічого не лишалося, як повести свій літак вище і вище в небо, куди не сягав ураган, і спробувати пройти над ним.

— То льотчики, — сказав Богдан, і Таня впіймала на собі присмучену його усмішку, — а нам, піхоті, нічого не лишається, як тільки пробитися крізь все це, — він враз спохмурнів, — і крізь все це пройти.

— А може, ще пригасне? Як фінська?

— Навряд. З фронту все гірші вісті.

— Не думай про це.

— Як не думати. Таке розгоряється, бурхає аж сюди… Цієї ночї підняли нас: десь за Чугуєвом нібито десант викинувся, побігли, обшукали все довкола, потім, правда, виявилось — марна тривога… А стій! — Богдан раптом напружився весь. — Сурмлять!

Він схопився на ноги. Таня теж підхопилась, розгублена, поблідла.

— Богданчику… Серденько… Він притиснув її до грудей, обцілував жадібно, нашвидку.

— Мушу бігти!

— Не кидай мене тут…

Вхопивши Таню за руку, Богдан потяг її за собою, так що вона аж підлітала, спотикалася на бігу.

В одному місці, наполохані тривогою, з гущавини вискочили Мар'яна й Лагутій. Мар'яна була розшаріла, сум'ятлива не по-дівочому, щось там поправляла на собі, застібала блузку на грудях, і Тані аж заздрісне стало, що вони з Богданом близькості такої не встигли зазнати.

Сурма кликала, звідусіль бігли до табору, і ось уже й Таня з Богданом опинилися біля входу, де арка і куди дівчині вхід заборонено.

— Бувай! — міцно стиснув їй руку Богдан.

Відбігши кілька кроків, він раптом вернувся, простягаючи їй свій студентський матрикул:

— Ось на, візьми, збережи…

Щось було на цей раз таке незвичне в голосі його і в трохи аж ніби розгубленім вигляді, що їй тенькнуло в серці:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: