Людина і зброя – Олесь Гончар

Гладун підвівся з бур'яну.

— Не може бути. В погріб ви заглядали?

— Порожньо скрізь, — відгукнувся Степура. — Можете зайти пересвідчитись. Я двері ось відчиню.

Незабаром двері були вже відчинені навстіж і бійці, поваливши в будинок, разом обійшли, обнишпорили його весь. Шафи перекинуті, пір'я, шмаття газет. Думали, хоч газети німецькі, виявилось — наші.

Зібравшись докупи, стали радитись. Якщо вони були тут, оті, що сигналили звідси світлом, куди вони могли зникнути, де могли так швидко подітись?

— Може, це не той будинок? — висловив сумнів Степура, звертаючись до Гладуна. — Ви не помилились?

— Ні, я не міг помилитись, — твердо заперечив Гладун. — Он там я йшов, отут повернув… — Він раптом пригнувся, наче когось помітив у темряві. — А що, коли вони в сусідній будинок перемахнули?

— Ми б же помітили.

— А ще до нашого приходу?

— Давайте й там оглянемо, все прочешемо. Розбрівшись і вже голосно розмовляючи, стали заглядати у вікна сусідніх будинків, торгати двері, перегукуватись.

— Ей, ану сюди! — раптом пролунав серед подвір'я голос студбатівця Бутенка. Почувалось, що він щось там виявив, відкрив.

Коли збіглись до нього, він звернув увагу товаришів на будинок, який вони тільки що так старанно обшукували.

— Ось звідси гляньте на нього, в оцьому ракурсі. Бачите, жевріє, переливається?

Справді, в одному з вікон жевріло, переливалося світло. Видно, там зосталось кілька шибок, а далеко за Россю саме щось горіло і давало відблиски аж сюди.

— Оці відблиски ви й бачили, товаришу помкомвзводу, — сказав Лагутін.

— Оце і всі ваші автоматники! — докинув Бутенко.

І вся напруга їхніх нервів враз розрядилася реготом.

Незважаючи на комічність свого становища, Гладун, здається, теж був вдоволений, що справа обернулася так і все кінчилось безкровно. В напливі доброти дозволив хлопцям перекур. Забравшись в якусь темну повітку, де було затишно й сухо, вони стали крутити цигарки.

Степура вже палив, забившись у кутку, коли його хтось торкнув рукою:

— Дай прикурити, браток…

По голосу впізнав Лагутіна. Підніс йому цигарку, і він, жадібно смокчучи, почав прикурювати від неї. Навряд чи й догадувався зараз Лагутін, від чиєї цигарки бере оце в темряві жар. Коли він міцно потяг в себе, вогонь розжеврівся, і від нього освітилось худе, змарніле, замазане грязюкою Славикове обличчя, заблищав перший, якого не було раніш, світлий пушок на підборідді. «Мар'янин фронтовик», — подумав про нього Степура, і йому чомусь стало до щему жаль обох — і Лагутіна, й Мар'яну.

22

Що там за Россю? Що за отими темними могутніми купами верб, де небо цілу ніч тривожно червоніє від пожеж?

Невідомість, пожежі, тьма. Ворог уже панує по той бік. Легко сказати — по той бік. Здавалось, що саме повітря там згубне для людини, що й дерева там не такі, як тут, і земля не така, і вода. Здається, і птиця, залетівши туди, впаде мертвою. Непроглядне, непроникливе. А виявляється, можна було проникати й туди. Проникали розвідники.

Десь близько дванадцятої ночі Богдана Колосовського викликали на КП батальйону.

— Підете в розвідку, товаришу курсант. Це сказав Колосовському комісар Лещенко, якого він ледве впізнав у півсутіні підвалу, серед потонулих в цигарковому димі людей.

Політрук Панюшкін поведе вашу групу.

Тільки тепер Колосовський помітив осторонь політрука Панюшкіна, як завжди, усміхненого, і біля нього збитих тісною групою кількох незнайомих бійців. Декотрі з них саме скидали з себе протигази, шинелі і з похмурим виглядом недбало складали все це в куток.

— В тил ідете, до ворога в тил, — говорив комісар, зупинившись перед Колосовським і суворо оглядаючи його. — Документи, які є, здайте ось писареві батальйону. Це тимчасово, на збереження, — додав він ніби між іншим.

З кутка, з-поміж якихось командирів, одразу з'явилось непривітне вичікуюче обличчя Спартака Павлущенка. Останнім часом він виконує тут писарські обов'язки і тому майже не вилазить з КП.

Колосовський знехотя поклав на стіл курсантське своє посвідчення, а перед тим, як покласти й комсомольський квиток, він мимоволі затримав його в руці, глянув на комісара:

— І комсомольський квиток здавати?

— Все, все, — нервово підтвердив комісар. КСМ квиток — то було останнє свідчення його людської особистості. Поклавши його, згадав раптом, що є ще ж при ньому медальйон, чорний отой медальйон, виданий їм у дорозі.

— І медальйон?

— Ні, — заперечив комісар. — Медальйон залиш при собі.

Після цього Богдан Колосовський приєднався до групи розвідників.

— Все це нам повернуть, не сумуй, — заспокоїв його політрук Панюшкін, що, здається, один ще тут, серед цих суворих людей, не втратив дару посміхатись. Його широкі, випнуті наперед зуби, мовби не вміщаючись під губами, щоразу так і зблискували в дружній усмішці. — Шинелю теж кинь отуди, все це нам ні до чого, — зневажливо кивнув він у куток, де були звалені купою розвідницькі шинелі та протигази. — Нам треба, щоб легко й вільно!

Сам політрук Панюшкін був мовби взірцем такої легкості та вільності, що почувалася в усьому його тілі, в усій його юнацькій поставі. Стрункий, пружний, ні шинелі на ньому, ні ранця, навіть каски нема на голові, тільки пілотка весело збита набакир, з крилом світло-русого чуба з-під неї. Пілотка з рубіновою зіркою та чорний трофейний автомат впоперек грудей, якийсь дивовижно легкий, іграшковий на його широких грудях. «Ось так я живу, ось так я люблю, щоб нічого на мені зайвого, щоб тільки автомат через груди та гранати стирчали з кишень», — мовби говорив він усім своїм виглядом, і в Богданові ворухнулось бажання й собі бути таким.

Бійці, що оточували політрука, — їх було чоловік з десять, — за винятком сержанта Цаберябого, все були незнайомі Богданові. Попереду стояв окоренкуватий єфрейтор з монгольським типом обличчя. Богдан так і назвав його в думці — Монгол, а за ним набивав патронами підсумок кирпатий, цього так і назвав — Кирпатий, ще один був у кашкеті прикордонника — для Богдана він став Прикордонник… А вони його теж не знали, для них він був просто новий із студбату, і, мабуть, вони його так і назвали — Студент. І ось вперше зведені в групу, здебільшого навіть незнайомі між собою, об'єднані тільки усмішкою політрука Панюшкіна, вони мають вирушити з ним у темряву ночі, в зону смерті — за Рось.

Як на приреченого, як на смертника глянув Спартак на Богдана, коли цей з новими своїми друзями виходив уже з КП. То були дні, коли з розвідок мало хто повертався. Завдання, видно, було якесь особливе, бо на подвір'ї до їхньої групи приєдналося ще кілька саперів з важкими ящиками, — ці важкі, з вибухівкою ящики вони потім нестимуть по черзі.

Одійшовши далі від мосту, непоміченими перебралися в темряві через Рось. Прикордонник, що був родом місцевий, перевів їх убрід на той бік — просто в кущі верболозу, у грузький пісок, перевів так тихо, що жодна ракета над ними не спалахнула, жодна куля до них не цівкнула.

За піском, за верболозами почалися болота чи озера — побрели по них. Треба було брести так, щоб не хлюпало, не булькало, не чавкало, брести нечутно і в той же час не загубити в темряві товаришів. Руки обтягували важкі цинки з патронами; незручні ящики з вибухівкою раз у раз сповзали з плечей — для тих хто їх ніс, це було катуванням.

Ворог тримався десь понад шосе, а розвідники йшли весь час убік від нього, в обхід. Почуття близької смертельної небезпеки весь час не покидало їх. По болотному купинню ступали, як по мінах, кожний сторонній шерех насторожував, адже причаєна тьма з-за кожного куща могла засичати межи очі ракетою, вдарити пострілом. Світ, в який вони занурювались, був для них справді зоною смерті, де за найменшу необережність доведеться розплачуватись життям.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: