Людина і зброя – Олесь Гончар

Коли рушили далі, Таня звернулася до гречанки:

— Заспівай, Олю, що-небудь…

І Ольга, так наче мелодія вже перед цим гучала їй у душі, вихопила пісню десь із півслова, із середини.

Пісня незнайома — грецька. Ольга-гречанка родом із Приазов'я, з Ногайських степів. Якось розповідала дівчатам, що вона і вчилася в грецькій школі, такі школи були в багатьох там грецьких селах, які потім невідомо чому позакривано.

Ольга вже вся в пісні, чарує степ задушевним своїм голосом, а дівчата, йдучи поруч, думають про неї, про її нелегку дівочу долю. Іде край дороги висока, кістлява, темна з лиця, і темні круги під очима. Губи, як завжди, сухі, спраглі, ніби жар її палить весь час. Хоч літами вона дівчатам ровесниця, проте збоку можна було прийняти її за молоду матір, що вигодувала вже дитину, — така в ній була якась змученість, згорьованість і водночас ласка, тиха материнська доброта. Дівчата розуміють, що змученість ця, певне, від гризот душевних, від невдалого і майже безнадійного її першого кохання. І тільки, коли співає, вона красивішає, особливо тепер, коли після прощання з Степурою в таборі зблиснула їй якась надія. Степура обіцяв їй писати з фронту і хоч нічого ще не написав, але вона жде, надіється і від самих надій уже якось ніби розцвіла, одмолоділа. Та чи не найбільше змінюється подруга їхня від оцих пристрасних клекотливих пісень грецьких, що вона їх співає на окопах, хоча й нечасто, проте щоразу з якимось особливим чуттям, певне, тому, що пісні ці — дівчата знають — призначаються насамперед йому, Степурі. Для нього, для душі його поетичної ллються над степом її пісні вечорами, це йому, далекому коханому, на своїй грецькій напівзабутій мові посилає вона свою незрадливу любов.

На окопах дівчата зблизились ще більше, стали як сестри, і від Тані й Мар'яни немає тепер у Ольги таємниць. Не криючись, в отакі вечори, теплі ночі липневі вона виливає подругам те, що досі так спрагло й приховано носила в собі.

— Поет! Він же справжній поет, зрозумійте ви! — каже вона запально, коли заходить про Степуру мова. — Я бачу в ньому все краще, що йде від його народу, від рідної землі, все в ньому чисте, як Ворскла його чи Орілька… І сила його. І врівноваженість. І правдивість, і душевна чистота. А голос? А співуча його вимова? Та в нього ж мова шелестить шовком, поезія світиться в його очах!

— Та додай ще оту вайлакуватість, — зауважує Мар'яна. — То, певне, теж від національного характеру?

— Смійся, але він таки характер. Коли всі пісні твого народу, що складались віками, живуть у тобі, живуть навіть забуті… Хіба це не характер, не вияв дужої, глибокої натури? А в ньому вони живуть…

— Пробач, Ольго, але ота вайлакуватість та сентиментальність ніколи мене в ньому не приваблювали.

— Не тобі, Мар'яно, оцінити його по-справжньому! — розпалившись, вигукнула Ольга. — Для тебе він тільки ще один поклонник, та й усе, бо для тебе Славко — ідеал, вершина. Інші тобі тільки забавка. Недаром кажуть — багатому й чорт дітей колише, так і тобі. А хто знає, якби не ти, якби не баламутила марно Андрія три роки, може, і в нас воно все б склалось інакше.

— Чим же я винувата? — циганкувато, грайливо повела Мар'яна плечем.

— Ось не кокетуй хоч зараз. Добре знаєш, що він лише тобою живе, тільки про тебе вірші складає, а я йому… Ох, якби мені хоч промінчик того тепла, що так щедро й так марно ллється з його душі на тебе! Хіба ж не могли б ми з ним бути щасливі?

В напливі одвертості Ольга розповіла в цей вечір дівчатам те, що за інших умов не розповіла б нікому:

— Якось увечері з бібліотеки я йшла. Розбита, втомлена, ви ж знаєте, як нелегко мені наука дається, — і ось уже біля Гіганта бачу раптом у вікні на другому чи третьому поверсі два силуети: він і вона. Студент якийсь і студентка. Не знаю, хто були вони, з якого інституту, але то було мов видіння. Мені видно було мов на екрані кожен рух її і його, розпущене волосся в неї на плечах, вигин тіла, неспокійні руки, що сплітаються в обіймах… Я бачила, як зближаються в поцілунку їхні обличчя і довго зостаються так, впиваючись. Потім, знов віддаляючись, дивились одне на одного, і здавалось, видно було, як вони, танучи в ласках, посміхаються одне одному — ті силуети. Ах, дівчата! Збожеволіти можна було від тієї сцени німого силуетного кохання! Наче ошаленіла я там. Озирнулась і побачила раптом, що і весна навкруги, і вечір чудовий, і всі на світі кохаються, любляться, цілуються, п'яніють у поцілунках, і тільки я поза цим, я одна…

— Знаю я такі вечори, — зітхнула Таня. — Через дрібницю яку-небудь посваришся, а тоді ходиш, мучишся, катуєшся, готова руки на себе накласти.

— Піду! Сама, думаю, зараз до нього піду! — розповідала далі Ольга. — Як була, з книжками, з конспектами, завернула в хлопчачий корпус. Набралась рішучості, безсоромності, постукала до нього в кімнату. Він був сам. Сидів коло столу, як притомлений косар або тракторист, що повернувся додому з поля після важкої цілоденної праці. Дим стояв хмарою довкола нього, і недокурків була перед ним повна тарілка. Він був для мене в туманах, був тут і не тут. Навіть не здивувався, що я прийшла, і, здається, й не помітив, у якому я настрої. Підвів голову, дивиться на мене крізь цигарковий дим, видно, що думки його літають десь і бачить він когось іншого в цю мить, а не мене. Як мені кривдно стало! Я прибігла до нього, стояла перед ним в такому стані, що здатна була будь-яку жертву принести, а він? Про що, ви гадаєте, він мріяв у ці хвилини? Про кого виливались його поезії в той школярський розкритий зошит, що лежав перед ним на столі? Не підозрюючи про мої почуття, він довірливо, як дитина, показав мені написане, сам навіть прочитав кілька віршів. Про кого, думаєте, вони були?

— Про місячні ночі полтавські? — з усмішкою запитала Мар'яна.

— Про тебе були ті вірші, Мар'яно. Я слухала їх, і, боже, скільки треба було мені сил, щоб втриматись, щоб не залитись слізьми…

— Видно, я таки винувата перед тобою, Ольго, — обійняла її Мар'яна. — Але тепер все піде по-новому. Я заміжня, я своїх дітей колихатиму, а тебе сама висватаю за нього, хай тільки вони повертаються швидше. Вони ж повернуться — не може бути інакше!

— Можливо, там листи вже є? — сказала Таня з надією. — Давай ми тебе, Мар'яно, завтра командируємо додому на розвідку.

— Ой, чи пустять?

— Пустять. Ми твою норму візьмемо на себе.

— Що ж, я готова.

Дівчата мимоволі стали чепуритися на ходу: перед ними вже був полустанок.

Що їх тягне, веде сюди щовечора? Самі бояться собі признатись, що приходять виглядати ешелонів з фронтовиками — з покаліченими, з пораненими людьми. Вчора в такий час саме проходив тут санітарний ешелон. Жінки з радгоспу, бігаючи вподовж вагонів, викрикували прізвища, допитувались, чи нема серед поранених когось із їхніх. Дівчата, припадаючи до вікон, теж питали, в напрузі ждали, чи не озветься з ешелону хтось із харківських, студентів. Не було. Прикордонники були. Льотчики. Колгоспники. І навіть студент один був, але ленінградець — а їхніх нікого не було. Чи іншими дорогами везуть, чи в боях ще, чи… Бували тут щодня, але за всі рази тільки одну звістку про своїх перечули з уст пораненого літнього вже командира, з яким розговорилися на пероні під час короткої зупинки. Чув він про студентів, діяли вони нібито десь за Дніпром на Білоцерківському напрямі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: