— І не страшно вам отут у посадках? — запитала Ольга.
— А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, і то не боявсь. А одного разу, як з гулянки йшов, відьма за мною з версту гналася…
— Відьма? — пожвавіла Мар'яна. — Ви бачили відьму?
— Як оце тебе. Тільки ти, бач, стоїш, а вона — клубком, клубком по землі поперед мене під ногами. Я зупиняюсь — і вона зупиниться. Я рушу — і вона рушить.
— Добре були, мабуть, напідпитку? — засміялась Мар'яна. — Хотіла б і я на ту кицьку глянуть хоч раз…
— Тепер нема, — твердо сказав дід. — Всі відьми й відьмаки випропадали: не стало їм життя поміж теперішніми людьми. Раніше, було, здоїть молодиця корову, нацяпає два стакани, несе, та ще й фартушком прикриє, щоб сусідка, бува, не наврочила. А відьмам, так тим на всю ніч було роботи: чуєш, в тієї вночі корову видоїла, тій поробила, тій присушила. А зараз он моя невістка на фермі дояркою, відро повне набуксує, несе відкрите, і ніхто й не наврочить, і корова не присушує, бо з автопоїлки воду п'є.
— В нечисту силу, бачу, не вірите, — пристає Мар'яна. — А в бога ви ще вірите? Дід Лука помовчав, зітхнув:
— Чи є бог, чи нема, ніхто не докаже. А совість краще бога.
— «Совість краще бога» — це хоч записуй, — посміхнулась Ольга до Тані.
Пахкає під ногами холодна пилюка, муром темніє вподовж шляху гущавінь посадки. Мар'яна в темряві зачепилась спідницею за якусь глодину, обережно стала відчіпати.
— Яка тут посадка густа та колюча. У вас, діду, рушниця заряджена?
— Все як слід.
— І якби оце хто — парашутист їхній абощо, — одразу б і бахнули?
— Ще й як! Більше двадцяти літ гвинтівки в руках не держав, думав, уже більше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: «Ти наче аж помолодшав з нею».
— – Справді, у вас з'явилось щось розбишацьке… Недаром ото, видно, хлопчаки дражнять: «Діду Лука, вас Махно гука!»
— Та дражнять, шибеники, сміються, що гука. А признатись вам, дівчата, іноді й справді чую вночі, як нібито гука. Та тільки знаю, то не Махно гука, то гука мене моя молодість, степи, коні, воля революції, розгульне, вольове життя. Не був я вже тоді толстовцем, був чортом, розбишакою степовим, то червоним, то чорним, а тоді пішов на Сиваш і його штурмував. Кликали й мене з Махном у його останній рейд, коли він в Румунії опинився, а потім десь аж у Африці, в іноземному легіоні своїми тачанками гасав… Та то не моя дорога, правду свою трудову я тут побачив — вона вдома, на рідній землі.
Спочиває степ, наливається прохолодою після денної спеки. Небо де-не-де в покосах хмар. Місяць — щербате циганське сонце — вибився з-за хмар й став над степом у західній частині неба; десь далеко в той бік горять стерні за балкою, хтось підпалив, і видно, як величезні багрово-бурі валовища диму, освітлені місяцем, вирують, важко стеляться низом.
— Є щось зловісне в нічних пожежах, — сказала Ольга, поглядаючи туди. — Невже ото все стерні горять?
— Стерні, — спокійно підтвердив дід. — Хліба там близько нема… Зерно з-під комбайна просто на станцію пішло.
— А до нашої скирти вони не догорять?
— Ні, там у балці стирловано все, нічому горіти.
І хоч горіли тільки стерні, й горіли далеко, все ж було щось справді зловісне в тій розлитій по степу, цілим фронтом наповзаючій пожежі.
З іншого краю, десь від села, став долинати ледве чутний собачий гавкіт, що переходив у виття, тривожне, численне.
— На місяць там вони виють, чи що? — запитала Мар'яна.
— Собачі маневри зараз біля радгоспу, учба на всю ніч, — пояснював дід Лука. — Недавно привели їх і тепер дресирують, щоб під танки кидались. Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та як усе розуміє, як жити хоче. Пустять їм танк старий, кидають м'ясо шматками під нього: біжи! хапай! — а воно, бідолашне, хоч яке голодне — їм перед тим цілий день їсти не дають, — тут і м'яса не хоче, тікає від танка світ за очі, бо смерть свою чує.
— Мабуть, не думав академік Павлов, що так буде використано його вчення, — промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавуління.
— А ти забула, — чомусь дражливо сказала Мар'яна, — що ще в ассірійців були загони бойових собак, які брали участь у битвах?
— Ожесточились, ожесточились нрави людей, — сумно кинув дід Лука і, сказавши дівчатам «на добраніч!», повернув до села, на ту далеку гавкотняву.
Дівчата попрямували через стерню до свого табору. Ожеред свіжої сьогорічної соломи, недовершений, розритий, — це й був для дівчат їхній табір степовий. Багато з тих, що на окопах, ночують тут, у соломі, під відкритим небом. Коли дівчата підійшли до ожереду, всі з їхнього загону вже спали, і вони незабаром і самі лежали в ряд покотом на своїй розкішній солом'яній постелі. Солома від місяця поблискувала, вона ніби намокла за день у зливі сонячного проміння, і ще й зараз чути було, як вона пахне сонцем.
Мар’яна і Ольга, зручніше вклавшись, швидко поснули, а до Тані ще довго не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нічний птах у лісосмузі і хтось бухикає у соломі нагорі, де спали чоловіки, а Таня, підклавши руки під голову, все дивилась на високу мерехтливу зірку в небі. Це був той час, коли Таня, як вона казала, «настроювалась на хвилю Богданову», вела найінтимніші з ним розмови, чула голос його і майже фізично відчувала його біля себе. Вона думала зараз про те, як ревнувала його, як ревність робила її часом просто смішною в його очах, і хоча вона розуміла все, але не в силі була подолати цю свою ваду. Вона шкодувала за кожним тим днем, за кожною часиною, що минали для них у сварці і були тепер безнадійно втраченими. Адже вона ревнувала його до кожної усмішки, якою він обмінювався з кимось, ревнувала до кожної дівчини, яка могла б йому сподобатись. Вона все боялася, що Богдан її покине, знайде кращу, адже кращих, здавалось їй, було так багато довкола! І те, що ревнощі її були від надмірної до нього любові, це однаково не могло бути для неї виправданням. Тепер, коли він пішов на фронт, вона перестала нарешті ревнувати його і заприсяглася в душі, що ніколи більше не ревнуватиме, хай він тільки повернеться. Хай би його любили всі, хай би всім він подобався, як їй, славний її Богданчик, аби тільки він був живий, не загинув!
Місяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стерні й досі горіли, і моторошно було дивитись, як стелеться, клубочиться по улоговині важкий рудаво-червоний дим. З усім денним вигоряють стерні, з сюрчанням коників, з пахощами й золотом сонця — чорно стає там, де пройшла пожежа…
Щось мовби підвело Таню з постелі. Встала, обережно пробралася соломою поміж дівчат і побрела в степ.
Так дивно, коли ти вночі один в степу і на тебе повзе при землі валовище бурого вогню, а над тобою неба порожнеча й холодне циганське сонце дотліває на обрії бездомною червоною купою…
«Де ти? Що з тобою? Що хвилює тебе, що болить тобі? — зупинившись над балкою, зверталася Таня через палаючі стерні до Богдана, зверталася своїм зойком, болем, своєю дівочою самотністю. — Тобі тяжко? Богданчику, серденько, чим я можу допомогти тобі? Нічого мені зараз на світі не треба, як тільки допомогти тобі, полегшити твої болі, твою долю солдатську, твої страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у батьків своїх я погана донька, бо вже й домівку втратила, поїзди кричать, повз мене пролітають на схід, а я всією істотою лину тільки до тебе. Днями й ночами чекаю твоїх слів, чекаю вісток від тебе, а їх нема. Чому їх нема?»
В напівзабутті якомусь пекучому повернулася знову до скирти.
— Це ти все бродиш, лунатичко? — спросоння заговорила Мар'яна й, підвівшись, сіла на соломі, чимось ніби стривожена. — Що то за вогонь?
— Та то ж стерні горять.
— А-а, я й забула.
Коли Таня лягла, Мар'яна пругко-жарким своїм тілом підсунулась ближче до неї, обняла.