Невдовзі перед комісаром просто на підлозі на розстеленій жерстині лежала величезна купа зданих паспортів, студентських матрикулів, посвідчень…
Курсанти іншої роти, з якою їхав комісар, обступивши його, непорозуміло ждали: що він робитиме з усіма цими їхніми документами?
— Всі поздавали?
— Всі.
Комісар деякий час сидів мовчки над купою їхніх документів. Потім взяв навмання чийсь паспорт, що лежав на купі зверху, розгорнув, прочитав рік народження: 1917. Взяв другий: 1918. Став далі переглядати: 1918, 1919, 1920…
— В ті роки, коли ви народжувались, — сказав комісар задумливо, — ми якраз бралися за зброю, в червоно-гвардійські загони йшли. Тоді ми теж були юні, вашого ж віку або ще й молодші.
Сутеніло надворі, у вагоні по кутках стояла вже темінь.
Комісар запалив сірник, потримав перед собою, доки розгориться, потім повільно підніс його до ріжечка чийогось новісінького паспорта і так тримав.
Студенти затаїли подих: що він робить? В думці ще не вкладалося, що паспорти їхні можна палити.
А він, підпаливши один, підклав його знизу під інші, розтребушив над ним документи кострищем, як десь у полі.
— Хай горять. Там, куди їдемо, нічого цього не треба. А допустити, щоб ворог, на випадок чого, скористався чесними вашими іменами… Ні, цього ми допустити не можемо.
Взялася вогнем вся купа, полум'я освітило вагон. Комісар Лещенко, одхилившись від вогню, сидів на ящику,
Студбатівці тісним колом стояли біля нього і заніміло дивились на яскраве вогнище своїх розтребушених паспортів, жарко палаючих матрикулів . Он скручуються в полум'я чиїсь прізвища, роки, національності, маленькі фотографії, круглі, невідомо ким вдарені печатки… Скручуються у вогні їхні права цивільні, їхня студентська безповоротна молодість. Там, куди вони їдуть, не треба буде ніяких паспортів. Паспорти ваші віднині — це оті чорні пластмасові закрутки-медальйони в кишенях, по яких санітари узнаватимуть ваші імена.
Ешелон гримить, важкі двері вагонів розсунуто навстіж, і за ними в безкрай — темно, незнайоме. Тепла липнева ніч пролітає в тил садками, посадками, скиртами в полях. В тих скиртах ще, може, шукатимете притулку, в тих посадках ще, може, займатимете бойові рубежі…
Вночі, коли всі, крім вартових, міцно спали по вагонах, розбудило їх клекотання зеніток. Очманілі спросоння, вихоплювались з вагонів, кидались у світ титанічних кошмарів, моторошних видінь. Тьма і вогонь. Весь світ тільки це — первісна тьма і тривожний, небачених розмірів вогонь. Земля в загравищах, все небо в рухливих прожекторах, у вибухах снарядів, у погрозливому гудінні невидимих літаків. Ще дужче заклекотіли зенітки. На землю обвалилося громом. Десь за вагонами, за ешелонами, як із кратера вулкана, виметнувся вогонь. Ще удар. Ще вогонь.
Їх бігцем одводять від ешелону вбік. На ходу озираючись, бачать за собою Помпею, новітню, розвировану вогнем Помпею — в образі щойно розбомбленої станції, бачать безліч освітлених пожежею колій, палаючі вагони, цистерни, склади… Всюди вибухи, тріскотнява, вже зовсім неподалік беруться полум'ям вагони, може, навіть ті, в яких вони щойно їхали. А небо гуде.
Розташовують їх по садках, по городах, поки кінчиться наліт. Аж тут, трохи отямившись, намагаються розібратися в цьому стугонливому космічному хаосі, що їх оточує.
Знов шаленіють зенітки. Прожектори ганяють по небу, по хмарах рідких, високих. Як руки війни, рвонуться вгору, охоплять усе небо, схрестяться, на мить якусь зупиняться в хмарі світлим вогняним кулаком, вкоротяться й зненацька щезнуть, сіючи тривогу. І вже в іншому місці ніж прожектора знову з'явиться, помацає, поповзе по небу, то заспішить, то повільно охопить хмару, наче докопується, чи є там що. А ще за мить в небі виростає цілий ліс прожекторів. І ось на самому вістрі одного з них раптом зблиснуло щось біле, сліпуче. І вже зникло все, і над безкраїм хаосом тьми зостається тільки вона, ота цяточка — людина у нічній високості. На вістрях прожекторів людина, дюралюміній і бомби…
15
Ще раз прийдуть до табору дівчата, і мати Духновича прийде.
Буде це наступного дня після відправки батальйону на фронт. Між деревами біля знайомої табірної арки стануть чекати, розглядаючи натовпи інших жінок, згорьованих, заплаканих, з дітьми, з оберемками щойно переданої їм з табору чоловічої одежі.
— Мамо! Мамо! Тато передав ось мені свою розчіску! І поясок…
Біля Тані прошмигнуло хлоп'я в батьковій кепці, що насувається аж на очі, мале, кирпате, в одній руці — затиснутий гребінець, в другій — пасок від штанів. Дівчинка років десяти несе матері, ледве обіймаючи рученятами, цивільну батькову спадщину: фуфайку, штани робочі, черевики, зв'язані міцним сирицевим шнурком…
В таборі ще людніше, ніж було в неділю. Повен табір чоловіків! Видно, як їх стрижуть, перевдягають, роздають казанки, каски, нові сірі шинелі. Але де ж студбатівці? Чи загубилися в цьому вирі людському, чи… Попросили через вартового, дізнатися про своїх.
Ждали.
Діждалися:
— Нема таких!
Студбат у цей час був уже за Дніпром.
Залізниця для них кінчилася на тій розбомбленій станції, де застав їх наліт, далі до фронту добиралися пішки. Ішли решту .ночі, не присідаючи, не знаючи, де йдуть, куди їх ведуть командири. Тільки по тому, як тривожно жевріє небосхил попереду, по скопищах військ на шляхах почувалося, що війна вже десь близько.
Коли розвиднілось, один із студентів впізнав ці місця. Виявилось, що йдуть шевченківськими місцями чи десь недалеко від них, а верби, що так розкішно хиляться понад ставками, — це, може, ті самі, що були описані ще Нечуєм-Левицьким. Ранок народився у росах, у зелених буйнощах левад. Весь край засвітився соняшниками, що могутньо розвертаються своїми тугими коронами для цвіту. Картоплі по пояс. Прядива по балках густі, непролазні. Все буяло, все наливалося життєвою силою в цю благодатну пору раннього літа. Здавалось, земля тут прагне нестримно виявити всю свою щедрість, порадувати людей усім найкращим, що тільки може їм дати. Цвітуть картоплі, і мак по них цвіте. Соняшник вигнався під стріху, і кручені паничі по ньому в'ються. Левади ваблять холодками зеленими, водою ставків блищать, розкидаються на півбалки шатрами верб, яворів, кущами калини.
В садках біліли хати дивної краси. Що не хата — то витвір мистецтва, скільки хат, стільки й доклало рук художників та художниць народних! Одна підведена червоним, друга — синім, та вкрита соломою, сусідня — очеретом з чепурними китицями по вуглах і тугим гребенем зверху; в однієї наличники на вікнах голубі, а в другої — по голубому ще й червоненькими візерунками розмережано. Ніби змагалися в красі. І всі білі-білі, ще не оббиті дощами, чисті, святкові. Не для війни, для щасливого літа, видно, білились.
Коли сонце підбилось, зробили нарешті привал. Хлопці сиділи на згірку край шляху, милуючись селом, що біліло внизу по долині.
— Геніальною була та українська жінка, яка першою отак побілила хату, — заговорив до хлопців Степура. — Гляньте, яка он чепурненька визирає по той бік дороги з садка. Була б вона рудою мазанкою — дивитись би не захотів, а так очей не відведеш. І як гармоніює оте біле із зеленню верб, із рожами червоними, із барвою неба. А якою гарною стає така біла хата вночі, при місяці, коли тіні від гілок помережать її… Яку це душу треба мати, щоб догадатись і такою білою зробити свою оселю, який треба було мати від природи високий смак естетичний.
Навіть далекий від поетичних розчуленостей Дробаха — і той змушений був приєднатись до Степуриних міркувань.
— Справді, тут що не хата, то окрема індивідуальність, — говорив він, наминаючи пирога, яким встиг десь запастися в селі. — І оце, що не по ранжиру стоять, теж здорово. Та тут, та там, як влита в ландшафт.
Якби сказали мені вибирати — вибрав би оту, що край села, що в неї жито аж попід вікнами голубіє. Справжня вілла якась польова. Хто в ній живе? Славна, видно, якась молодичка, що так її причепурила… До білого, бач, ще й синенького, небесного додала!