— Штепо, не поширюй пліток, — пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб налякати Штепу. — Іди вже, випробовуй долю.
— Та й піду. Дівчата, ви ж теж?
— Ми дорогу знаємо, — холодно кинула йому Таня. Дівчатам теж на факультет, туди, куди й Штепі, — на Раднаркомівську. Але, щоб не йти разом з ним, вони демонстративно переходять на другий бік вулиці і йдуть окремо.
Хлопці ще по дорозі з райкому вирішили, що складати не підуть, — вільні тепер птахи.
— Трохи незручно, правда, перед дідом, — каже Богдан, маючи на увазі професора. — Та хай вибачає.
— Складемо вже після війни, — безтурботно кидає Дробаха. — Під звуки литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.
— Чи не забудемо до того часу? — задумливо запитує ніби сам себе Лагутін.
— Ти гадаєш — це так надовго? — дивується Мороз.
— А ти думаєш, на три дні? — іронічно каже Колосовський.
— Хай не три дні, але за два-три місяці, я певен, все буде скінчено. Гітлер заскавчить!
— Наш час — це не час тридцятирічних воєн, — підтримує його й Підмогильний. — При сучасній техніці, при нашій силі нам дай тільки розмахнутись.
— Що ж, сподіватимемось на краще, — невесело сказав Степура. — А бути готовим треба до всього.
У вестибюлі гуртожитку, як і раніше, працює буфет. Біля прилавка з'юрмисько голодної братви, серед них цибатий Іван Химочка, життєлюб і мастак попоїсти, він саме жує щось, закликає й хлопців:
— Навались… Свіжі бутерброди!
— До обіду борюсь а голодом, а після обіду ¾ зі сном… Чи так, Химочко? — не минув його Дробаха. ¾ Ану й нам дюжину кефіру!
Відчувши голод, хлопці набрали цілу гору бутербродів, батарею пляшок з кефіром — стипендію можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний харч.
Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору піднявся шум, крики. Висипавши з приміщення вони побачили перед собою незабутню картину: серединою вулиці, ескортовані величезним натовпом роззяв, дві дебелі двірничихи ведуть за руки тільки що пійманого злодюгу-диверсанта в особі… Мішеля Штепи! Галстучок набік, сорочка з штанів висмикнута, маслянисте волосся, яке він так старанно завжди прилизує. щоб приховати ранню свою лисину, стоїть зараз на ньому мов ріжки на фавнові.
Пом'ятий, знікчемлений, а вивернуті губи ще здалеку осміхаються до своїх:
— Шпигуноманія, я ж вам казав, і ось перед вами її перша жертва!
Спартак з портупеєю уже попереду, і вигляд у нього такий, що двірничихам одразу стає ясно: цей ту комендант.
— Ось привели вам — ваш?
— Який наш? — крикнув Дробаха, мов на чужака витріщившись на Штепу. — Знати не знаємо!
— От бач! — переглянулись двірничихи. — А каже що він теж студент… Підсуває нам якийсь мартикул, а документів справжніх трясцяма.
— Та я ж вам ще й відстрочку показував!
— Яку відстрочку?
— Відстрочку від служби!
— Яка може бути зараз відстрочка: молодий, здоровий, совісті в тебе нема! Справді, мабуть, перевдягнутий, підкинутий… Перевірте його!
Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив рукою волосся на голові, галстучок одним невловимим рухом — на місце. Те, що від був тепер серед своїх, одразу піддало йому духу.
— Ти не мене, а їх перевір, товаришу Павлущенко, — якось по-цапиному мотнувши підборіддям, звернувся він до Спартака. — Так, так, перевір, я цілком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я їх привів!
— Та чи на тебе не тю? — вигукнула одна із двірничих, вражена тим, як несподівано обертається справа. Друга теж сполошилася:
— Іч, куди верне. Все навиворіт виверта!
— Так, так, — зло осміхаючись, наступав на них Адміністратор. — А ви ж як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Відправимо вас куди слід, хай ще там перевірять! Може, у вас у пазухах рації німецькі!
— Та чи ти не здурів! — хапаючись за пазухи, заволали двірничихи. — Ось тобі наші пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобі!
При цьому навіть Спартак, забувши про свою поважність, не стримався, усміхнувсь.
— Заспокойтесь, тітоньки, і прийміть подяку за пильність, — сказав він двірничихам. — А зараз ідіть собі, ми самі тут розберемось.
Коли жінки пішли, студенти з реготом накинулись на Штепу, стали розпитувати, як він почував себе в ролі парашутиста.
¾ Смійтесь, — відмахнувся він, — а я візьму паспорт та піду-таки складати.
7
Проте в кімнаті, куди Штепа зайшов разом з хлопцями, виявилось, що, перш ніж іти складати, йому треба замінити на собі сорочку: тітки, крутячи йому руки, так, видно, тернули його десь об паркан, що плями іржі зостались на плечах.
— Таку річ зіпснувати, таку річ, — бідкався Штепа й поліз до чемодана шукати заміну.
Хлопці теж заходилися біля своїх чемоданів, але з іншою метою: пакували свої пожитки. Ніхто з них не знав, коли їм скажуть відправлятись: через тиждень, через два чи, може, через годину, однак готовими до відправки вони мають бути вже зараз. Всім добровольцям комендант гуртожитку запропонував здавати речі на збереження в кладову, як це вони роблять щоліта, роз'їжджаючись на канікули.
Богдан, витягши з-під ліжка чемодан, схилився над ним, розкудланий, замислений: перебирає, вкладає студентське своє добро. Кілька сорочок, нещадно запраних в студентській пральні в китайців, пара недавно придбаних футболок, а найбільше — книжки, фотографії, записи. Ось вони цілою групою — хлопці, дівчата сфотографовані між зеленню біля надмогильної пам'ятника батькові українського театру — Кропивницькому. Ось майовка їхня в Лісопарку: Таня, сміючись, гойдається на гілці. Фотографії він, напевне, забере з собою, а куди оці товсті зошити, нотатки, чернетки його майбутньої дипломної роботи про повстання рабів у Боспорському царстві? Стародавній Боспор, Ольвія, степові скіфи та половці, запорозька Хортиця поруч якої нині піднявся Дніпрогес, — все це було улюблене коло його інтересів, здається, він ніколи б не втомився розкопувати, вивчати, досліджувати свої сонячні степи від їхньої сивої давнини аж до буремних літ революції, коли в тих степах літала на тачанці буйна батькова молодість…
Навпроти біля свого ліжка перебирав якісь записи Степура, а далі в кутку шкребеться в міцному дубовому чемодані Мороз; вони теж збираються, примовклі, заглиблені кожен в свої думки.
— А я б, на вашому місці, чемоданів не здавав, — голосно міркує Штепа, вив'язуючи нову краватку перед дзеркалом. — Довіряти комендантові чемодани в такий час… Ви подумали?
— А що їм станеться? — підводить голову Степура.
— Наївняк! Війна йде! Чи, думаєш, місто наше від неї гарантоване? Уяви, що тут робитиметься, коли війна підступить сюди!
— Запам'ятай, — Колосовський гостро глянув на нього з-під нахмурених брів. — Місто ніколи не буде здане.
— А як буде?
— А як буде — то нас не буде. Щирість, переконаність тону, яким було це сказано видно, торкнулись якихось струн і в Штепиній душі.
— Ех, хлопці, хлопці, — зітхнув він біля дзеркала, прилизуючи волосся. — Мабуть, думаєте, що мені все це не болить, що мені все це не дороге. А хіба Штепі нічого втрачати? Тато й мамця мої прості селяни, грамоти не знали, і діди були темні, і прадіди темні, як ніч, а мені, їхньому потомку, Радянська влада шлях відкрила до світла, до університету, до наук. Це, братці, я все добре розумію, і хоч, правда, стипендію зняли, але за внутрішнім своїм переконанням — наш я, наскрізь наш! І якби мені законно сказали: Штепо, здай відстрочку деканові, одержуй обмотки, гвинтівку, іди стріляй, убивай, то хіба став би відмовлятись? І пішов би, і убивав би. Але щоб отак самому, як ви оце… Ні, я не з-тих, що самі лізуть на рожен.
З цими словами він ще раз обсмикнувся, зняв пальцями з рукава якусь ниточку і рушив до дверей.
— Ти ж, гляди, знову там не попадись, — саркастично кинув йому вслід Мороз. — А то приведуть на мотузку.