Людина і зброя – Олесь Гончар

— А ти?

— Я не комсомолець, ти ж знаєш… Зостануся разом з вами кінчати університет, хай мені буде гірше.

Зустрівшись тепер з хлопцями, він не почуває перед ними найменшого сорому, хоч мав би почувати.

— Так, так, волонтери, — простодушно роздає він свої усмішки то одному, то другому. — І ти теж записався? — насмішкувато звертається він до Духновича.

— Грішний, батюшко: записався.

— О, хвалю, хвалю.

— А чого ж тебе там не було? — суворо запитує Штепу Ольга.

— Та я ж не комсомолець, — знову заводить він своєї. — Переросток я, чи як це по-вашому?

— Скоріше недоросток, — грубо зауважує Мар'яна.

— Ну й оса! — примирливо осміхається Штепа і їй.

— Я щось не пригадую: чи ти був коли-небудь в комсомолі? — здивовано запитує Підмогильний.

— Ні, він народився одразу членом профспілки, — жартує Дробаха.

Справді, чому Штепа пройшов десь поза комсомолом? Людина майже їхнього віку, трохи тільки старший, а в комсомолі з ними так і не був, обминув якось непомітно…

— Дивлюсь я на тебе, Мішель, — підступає до нього Дробаха, — і бачу: кепські твої діла. Хитрістю ти ¾ Талейран, але правду каже Таня — провалишся. Хронологію завчив?

— Завчив.

— Ну, то скажи, в якому році отой неписьменний бандит Пісарро завоював державу інків? Штепа невиразно блудить очима.

— Що йому інки, — зауважує Лагутін, — його сфера — театральний світ. Кажуть, ти вийшов на великуі сцену?

— Пробував.

— Та невже? На яких ролях? — вдавано дивуються хлопці, хоч добре знають про недавній оперний дебют Штепи.

— Я не перебірливий, — каже Штепа, а Степура пояснює:

— Ото бачили в «Тихому Доні», де козаки з дерев'яними гвинтівками пробігають через сцену? То ж і він там біг у лампасах. Лампаси, бутафорна гвинтівка, оскаженілість на обличчі — роль хоч куди!

— Тепер ось і вам доведеться бігати, тільки вже не з дерев'яними, — каже Штепа, і вивернуті губи його все посміхаються. — Чи, може, вас забракували?

По обличчю Колосовського одразу майнула хмурість.

— З чого це ти береш?

— Та дивлюсь, що такі раді йдете… Чого, думаю, радіють?

— Тобі цього не зрозуміти, Штепонько, — промовив Дробаха, і його вилицювате, землистого кольору обличчя стало серйозним.

— Чому не зрозуміти?

— А тому, — Дробаха злегка смикнув Штепу за кінець галстука, — що ти єси бевзь, альбо ж телепень…

— Стультус по-латині, — додав Духнович, рушаючи до трамвая, що саме наближавсь до зупинки.

Трамвай був переповнений людьми. Скочивши на приступку, Духнович уже з дверей помахав друзям рукою:

— Ауфвідерзейн!

Незнайоме слово одразу насторожило двірника, що стояв неподалік грізний, нашорошений.

— То наш, наш, — посміхнувшись, заспокоїв двірника Дробаха.

— З цим тепер треба обережніше, — попередив Штепа і, одвернувшись від двірника, продовжував стишеним голосом: — Справжня шпигуноманія по місту. В кожному вбачають диверсанта. Кажуть, на ринку баби кошиками навіть міліціонера побили, думали, німець перевдягнений… Він накликав на себе підозру, знаєте, чим? Своєю надмірною чемністю…

— Штепо, не поширюй пліток, — пристрожив Дробаха навмисно голосно, щоб налякати Штепу. — Іди вже, випробовуй долю.

— Та й піду. Дівчата, ви ж теж?

— Ми дорогу знаємо, — холодно кинула йому Таня. Дівчатам теж на факультет, туди, куди й Штепі, — на Раднаркомівську. Але, щоб не йти разом з ним, вони демонстративно переходять на другий бік вулиці і йдуть окремо.

Хлопці ще по дорозі з райкому вирішили, що складати не підуть, — вільні тепер птахи.

— Трохи незручно, правда, перед дідом, — каже Богдан, маючи на увазі професора. — Та хай вибачає.

— Складемо вже після війни, — безтурботно кидає Дробаха. — Під звуки литавр разом за все прийдемо екзаменуватись.

— Чи не забудемо до того часу? — задумливо запитує ніби сам себе Лагутін.

— Ти гадаєш — це так надовго? — дивується Мороз.

— А ти думаєш, на три дні? — іронічно каже Колосовський.

— Хай не три дні, але за два-три місяці, я певен, все буде скінчено. Гітлер заскавчить!

— Наш час — це не час тридцятирічних воєн, — підтримує його й Підмогильний. — При сучасній техніці, при нашій силі нам дай тільки розмахнутись.

— Що ж, сподіватимемось на краще, — невесело сказав Степура. — А бути готовим треба до всього.

У вестибюлі гуртожитку, як і раніше, працює буфет. Біля прилавка з'юрмисько голодної братви, серед них цибатий Іван Химочка, життєлюб і мастак попоїсти, він саме жує щось, закликає й хлопців:

— Навались… Свіжі бутерброди!

— До обіду борюсь а голодом, а після обіду ¾ зі сном… Чи так, Химочко? — не минув його Дробаха. ¾ Ану й нам дюжину кефіру!

Відчувши голод, хлопці набрали цілу гору бутербродів, батарею пляшок з кефіром — стипендію можна вже не економити, скоро перейдуть на казенний харч.

Не встигли вони впоратися з бутербродами, як знадвору піднявся шум, крики. Висипавши з приміщення вони побачили перед собою незабутню картину: серединою вулиці, ескортовані величезним натовпом роззяв, дві дебелі двірничихи ведуть за руки тільки що пійманого злодюгу-диверсанта в особі… Мішеля Штепи! Галстучок набік, сорочка з штанів висмикнута, маслянисте волосся, яке він так старанно завжди прилизує. щоб приховати ранню свою лисину, стоїть зараз на ньому мов ріжки на фавнові.

Пом'ятий, знікчемлений, а вивернуті губи ще здалеку осміхаються до своїх:

— Шпигуноманія, я ж вам казав, і ось перед вами її перша жертва!

Спартак з портупеєю уже попереду, і вигляд у нього такий, що двірничихам одразу стає ясно: цей ту комендант.

— Ось привели вам — ваш?

— Який наш? — крикнув Дробаха, мов на чужака витріщившись на Штепу. — Знати не знаємо!

— От бач! — переглянулись двірничихи. — А каже що він теж студент… Підсуває нам якийсь мартикул, а документів справжніх трясцяма.

— Та я ж вам ще й відстрочку показував!

— Яку відстрочку?

— Відстрочку від служби!

— Яка може бути зараз відстрочка: молодий, здоровий, совісті в тебе нема! Справді, мабуть, перевдягнутий, підкинутий… Перевірте його!

Одначе, поки вони лаялись, Штепа вже встиг опанувати себе: пригладив рукою волосся на голові, галстучок одним невловимим рухом — на місце. Те, що від був тепер серед своїх, одразу піддало йому духу.

— Ти не мене, а їх перевір, товаришу Павлущенко, — якось по-цапиному мотнувши підборіддям, звернувся він до Спартака. — Так, так, перевір, я цілком серйозно цього вимагаю. Не вони мене, а я їх привів!

— Та чи на тебе не тю? — вигукнула одна із двірничих, вражена тим, як несподівано обертається справа. Друга теж сполошилася:

— Іч, куди верне. Все навиворіт виверта!

— Так, так, — зло осміхаючись, наступав на них Адміністратор. — А ви ж як думали? Я вас навмисне сюди заманив! Відправимо вас куди слід, хай ще там перевірять! Може, у вас у пазухах рації німецькі!

— Та чи ти не здурів! — хапаючись за пазухи, заволали двірничихи. — Ось тобі наші пазухи, де тут що заховано, повилазило б тобі!

При цьому навіть Спартак, забувши про свою поважність, не стримався, усміхнувсь.

— Заспокойтесь, тітоньки, і прийміть подяку за пильність, — сказав він двірничихам. — А зараз ідіть собі, ми самі тут розберемось.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: