Людина і зброя – Олесь Гончар

— Що ви повертаєтесь, як волами! — сердились батарейники, і, не встигнеш озирнутись, вже вони розметають з кузова ящики, вже грузовик порожній.

Коли вперше побачили в кузові Духновича, запитали:

— Що за пасажир?

А потім уже й уваги на нього не звертали, тільки щоразу, коли розвантажували ящики, мимоволі давали йому відчути, як він тут їм заважає. Це було нестерпно — почувати, що ти всім на заваді, почувати себе тягарем для цих людей, які біля своїх гармат не знають спочинку і поводять себе так, мовби вони тут єдиний заслон, мовби тільки від них і залежить стримати, не пропустити противника.

По дорозі грузовик їхній кілька разів потрапляв під обстріл ворожих літаків. Духнович, залишаючись у кузові, бачив струмені вогню, що лилися з літаків на землю, — чи з вогнеметів вони там били, чи з якихось особливих швидкострільних гармат. Вперше він бачив людські трупи понад дорогою і сам щомиті міг стати трупом.

Потім артилеристи скинули його в лісі, біля звалища своїх снарядів, сказали тут почекати.

— Ще ось одну ходку — і тоді вже завезем тебе до медсанбату.

Але робили одну ходку, і другу, й третю, а він все залишався біля цієї гори снарядів, проте навіть і претензій ні до кого в душі не мав — сам бачив, не до нього їм зараз.

Біля снарядів стоїть вартовий, молодий червоноармієць, він так сторожко тримає свою гвинтівку, ніби ворог десь тут, за кущем. З Духновичем вартовий у розмову не заходить, знає лише свої обов'язки. «Посадили — й сиди, — ніби говорив він Духновичу своїм виглядом, — а в мене свій клопіт, я на посту».

Вночі пішов дощ. Після денної спеки враз війнуло вітром, зашумів ліс, магнієво зблиснуло небо, розламуючись у бомбових ударах грому, — розгулялась справжня горобина ніч. Все небо, здавалось, здригається, трепеще спалахами світла, голубого, нетутешнього. Спалахне й вихопить з темряви контури хмар водянистих, розбухлих дощем, з розвіяними по небу пасмами. Ще видно стає ліс, розшарпані вітром дерева, і крізь блискуче листя верховіть знов зблискує, здригається в магнієвих спалахах небо. Грім гуркоче й гуркоче на різні лади в глибині хмар, ударами неземної сили стрясає, розколює небо в різних його секторах — то ближче, то далі то вище, то нижче. Ще тут не вщухло, а вже вибухи там, сердито перекочується, і вся земля ніби жде чогось неминучого, катастрофічного.

З годину, мабуть, отак здригалося небо, бушувала гроза, а тоді нарешті відгриміло, відблискало, і тільки зосталась темрява і лив, лив дощ. Немає неба, ніде ні зірки, тільки темрява й хаос, і по всьому лісу — плюскотіння води. Справді ніби прорвалося небо. Чорний нічний дощ ллє й ллє, як у Ноєві часи, коли все потопив потопом.

Вартовий, коли почався дощ, дбайливо прикрив снаряди брезентом, а Духновичу й такої схованки не було. «Та хіба й не природно це? — думав він. — Снаряд зараз потрібніший, ніж ти, людина, вірніш — каліка з розбухлою ногою».

Дощ не вгавав. Вартовий, зрештою, запропонував Духновичу перебратися під брезент, але він вирішив терпіти, киснути до кінця. Зіщулився в самій гімнастьорці і кис, кис ще більше, ніж пеньок, на якому він сидів під кущем. Мав при собі шинелю в скатці, але не догадавсь її розкрутити. Як скрутив її ще в таборі з допомогою і за вказівкою Гладуна, так і зараз тримав на собі скрученою в туге, повстяне, наскрізь набрякле водою ярмо. Вода ручаями стікала з гілок йому за комір, він уже промок до нитки, але, не ховаючись, знаходячи навіть якусь відраду в тому, як природа знущається з нього, закоцюбло, беззахисне горбився на тому ж пеньку, де його посадили артилеристи. Виставив на дощ ногу, налиту болем, і, поникнувши над нею, все думав. Справді, що цей дощ, що пітьма, коли в темряву поринула вся планета. Фашистська ніч огорнула Європу, хвиля вандалізму накочується все ближче, на дорогах Київщини валяються трупи, літаки вогнем поливають з неба людей. Рушиться, руйнується все, і нічим уже, здається, не поправити становища. Були мрії, були перспективи, а тепер війна зяє під ногами чорним бездонним проваллям.

«Та оце поступ? Оце прогрес? — саркастично звертався він до якогось уявного опонента. — Всього сто тисяч років тому похмурі неандертальці з низьким лобами виходили з своїх печер, озброєні примітивним кремінним знаряддям. Минуло, по суті, зовсім небагато часу, і людина здобула крила, піднялася в повітря, перетнула океани. Людина стала Гомером, стала Шекспіром, Дарвіним, Ціолковським… Богорівна! І ось тепер, на верховинах двадцятого століття, знову цей чорний, смердючий вибух дикунства, канібалізму. Високорозвинута, культурна нація раптом породжує армію бандитів, убивць. Планета в темряві. Одне за одним гаснуть міста. Ну, як тут бути оптимістом? Як вірити далі в те, чого ви нас вчили у своїх книгах, що навівали нам у світлих університетських аудиторіях?»

Перші споґади дитинства для Духновича — це батьків заставлений від підлоги й до стелі книгами кабінет, пізніше другою домівкою для нього стала міська Короленківська бібліотека. Як інші виростають серед степів та хлібів, так він виростав серед книг. Він вірив їм чистою вірою серця, і для нього Толстой і Горький, Роллан і Барбюс були не просто іменами, не корінцями на книгах, вони були для нього такими ж живими, реально відчутними, як батько, відомий у місті хірург, як Микола Ювеналійович, їхній університетський професор. Але сьогодні він був у такому глибокому розпачі, що і з ними, з найдорожчими своїми вчителями, йому важко було порозумітись. Зараз, коли він одірваний від товаришів, зостався отут напівкалікою в лісі серед апокаліптичного гуркоту горобиної ночі з її чорним дощем, він не здатен уже нічим і ніким захоплюватись, в сповнених відчаю думках він бачить лише, як все нищиться навкруги і всі сили людські, весь розум людський поставлені на службу цьому нищенню, і у власній душі його руйнується щось найдорожче, розсипається під ударами дійсності оте прекрасне, що було навіяне в душу книгами батьківської й Короленківської бібліотек. Вічний поступ, прогрес, рух людства по висхідній? Хотілося заперечити книгам, хотілося вступити в цинічну й злу полеміку з професорами, вражаючи їх силою фактів з оцієї снарядної кафедри, на яку його поставило цієї ночі життя.

Весь ліс шелестить дощем, зловлено темніє, сповнений невідомості, а він тут один, без товаришів, біля звалища боєприпасів… Канонада то вщухне, то загримить знов.

Машини возять і возять снаряди. Заскакують в ліс ще мовби частіше, і возії снарядів, оті мовчазні роботи війни, ще з більшою люттю кидаються вергати в кузов ящики. Його, Духновича, для них нема, нещасний оцей індивідуум для них не існує, про медсанбат уже йому й не згадують. І він, одначе, не міг навіть звинуватити їх у жорстокості, бо він не те що набрид їм, — вони його спавді-таки не помічають за своєю запеклою роботою. Він виявився просто зайвим у цьому величезному, безперервно діючому механізмі війни. Не вийшло з нього бійця. Не вийшло для вас захисника, Роллани, Барбюси й Горькі! А які мав пориви! Не тільки свою альма-матер, свій рідний університет і рідне місто з хмарочосом Держпрому, але й Акрополь в Афінах, і паризький Лувр, і Софію Київську, і німецьку готику — все, все він готовий був прикрити своїми грудьми, а чим кінчилось? Не воювавши, не спробувавши бою, сидить калікою в лісі під дощем біля купи снарядів, начинених смертю. У вирішальний час для великої справи він виявився непридатним, то для чого ж тоді жити? Для чого плутатись під ногами в тих, що вміють діяти, що знають кожен своє місце на арені війни?

Якби отам піймав десь кулю вдень, коли за їхнім грузовиком ганялися «месершміти» по шосе, то, певне, було б найкращим для нього виходом з цього тупика. Чи, може, самому собі пустити кулю в лоб з оцієї гвинтівки, яка ще ні разу й не вистрелила? Може, це справді вихід? Щоб раз назавжди кінчити і з цією ногою, і з душевними терзаннями, зникнути й не бути тягарем ні для кого! І хай зрозуміють товариші, хай не осудять за те, що він свою кулю, першу й останню, випустив не по ворогові, а по собі…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: