Людина і зброя – Олесь Гончар

— Дон-Кіхоти без Росінантів, рицарі сумного образу в общипаних обмотках, — жартував він по дорозі до вокзалу. — А загалом, ви добре зробили, Наташо, що вчасно нас випхали, бо інакше не тільки Спартак, а й я остаточно б у вас закохався. Відбив би в Павлущенка.

— Ні, не відбили б.

— Так міцно зійшлися характерами?

Наташа зашарілась.

— Міцно.

На ходу вона притулилася до Спартака, заковано зазирнула йому в обличчя своїми ласкавими розблискотілими очима.

Степурі Наташа нагадувала чимось Мар'яну, може, отими чорними косами, що, закручені тугим вузлом, виглядали на потилиці з-під білої накрохмаленої косинки.

Наташине простодушне співчуття до їхньої команди і оця її винуватість в тому, в чому вона була зовсім не винна, розчулювали Степуру, викликали в нього бажання втішити цю добросерду їхню сестру, сказати їй, що виною всьому тільки війна, яка шле сюди все нові партії скалічених людей, а їх передчасно, з непозаживлюваними ранами, вимітає з госпіталів.

На станції саме були проводи. Жінки-шахтарки проводжали юрмами своїх шахтарів, яких нібито мали відправляти звідси на Чугуїв, у ті самі табори, що їх свого часу пройшли студенти-добровольці, а тепер мусили пройти оці люди, які, видно, тільки недавно вилізли із забоїв, повиходили з душових — на багатьох ще мокрі чуби. Плачі, співи, звуки гармошок на все привокзалля, ближче й далі, аж горлянки рвуться, натужно гукаючи про те, як «вышел в степь Донецкую парень молодой…».

Степурину увагу привернула одна компанія в пристанційному скверику: сидячи під деревом, старанно цигикає на гармошці шахтарський підліток, серйозний, незворушний, як юний Будда, а навпроти нього серед горілчаних пляшок, розкиданих по зім’ятій траві, притупцьовують, танцюють двоє в колі родичів, видно батько й син. Вони такі ж серйозні, як і гармоніст. Батько лише повагом, зосереджено притупує ногою, наче виконує якийсь важливий ритуал, притупує економно, більше диригуючи руками, а юнак аж заходиться в буйному, відчайдушному танці, б'є, прибиває землю, з розмаху розджунює ногами порожні пляшки, коли нога натикається на них. Чуб розтріпаний, мокрий, піт ручаями, а він все б'є.

В гурті родичів стоїть кругловида огрядна українка, видно, мати цієї сім'ї, і, склавши руки на грудях, не втираючи сліз, що котяться їй по щоках, все дивиться на цей сумовитий танок батька та сина. Чорний суконний піджак, мабуть, синів, висить наопашки їй на плечах, родичі звертаються до неї з якимись словами, а вона, не чуючи їх, лише стежить крізь сльози за своїми господарями, старим і молодим, за їхнім прощальним танком і вже, здається, бачить їх на полі бою, серед жахів війни, і Степура разом з нею бачить їх уже там, віч-на-віч з танками на вогненних задніпровських рубежах.

Розпрощавшись з Наташею, хлопці сіли до вагона — їхати їм було на південь, до моря, — а з вікна ще й тоді було видно, як у пристанційному скверику невтомно танцюють ті двоє шахтарів. Молодий уже зовсім поблід від сонця та від випитої горілки, але, як і раніш, уперто ходить по колу, а старий, ще більше зсутулившись, сумовито диригує у землю руками.

На великій донецькій станції, шумливій, людній, переповненій евакуйованими жінками та дітьми, хлопці під час зупинки стали свідками бурхливої сцени: біля одного з вагонів почули ґвалт, крики, кинулись туди, і в цей час просто перед ними, злетівши звідкись згори, раптом трахнувся об настил перону чийсь тугий чемодан, трахнувся, репнув, а з нього — грошей купа! Повен чемодан грошей. Тугі папуші новісіньких червінців, тридцяток, соток лежали, вивалившись із чемодана, і ніхто їх не чіпав. А слідом за чемоданом із східців вагона жінки-шахтарки з лементом тягли вже й господаря цього набитого грішми чемодана, якогось лисого товстуна-казнокрада.

Притягнутий і поставлений жінками перед своїм розтрощеним чемоданом, він намагався щось їм пояснити, в чомусь виправдатись, а жінки, не слухаючи його, обурено давали йому то зліва, то справа щедрі замашні ляпаси.

— Паразит! Хапуга!

— Наші в боях умирають, а він наживається!

— Зарплату чиюсь присвоїв, не інакше! І знову чулося на весь перон оте соковите: лясь! лясь! А винуватець тільки по-риб'ячому стріпувався від кожного ляпаса і щораз дужче вирячував очі.

Надбіг міліціонер, високий, з підтягнутим животом, і власник чемодана шарпнувся відразу апелювати до нього. Однак вивалені з чемодана папуші грошей, до яких так ще ніхто й не торкався, промовляли самі за себе, і міліціонерові неважко було зрозуміти, що за суб'єкт стоїть перед ним.

— Ваші документи!

Виявилось, що занесло цього типа хвилею евакуації десь аж із-за Дніпра, сам він працівник банку, і чемодан його, звичайно ж, набитий народними грішми, чиєюсь зарплатнею, яку він не забув прихопити, пустившись навтьоки на схід.

Міліціонер, видно, й сам у душі був заодно з жінками, бо коли вони, зчинивши ґвалт, стали знов діставати лисого по щоках, то представник влади відстороняв їх більше для годиться.

Чим ця сцена скінчилась, хлопці могли тільки догадуватись: поїзд їхній незабаром відійшов від перону, далі помчав.

— Не заздрю я тому типові, — сказав Духнович, простягшись на полиці. — Не хотів би я його чемодана.

— Накип часу, брудна піна, — буркнув, закурюючи, Степура. — Мене більше оті цікавлять, що танцювали в скверику. Скільки і смутку, і сили в тому танці…

Того ж дня вони побачили море. Тут, на його узбережжі, край міста, на величезній території приморських парків і відкритого поля, розташувався так званий виздоровчий батальйон, куди їм і належало з'явитися. Не виздоровчим батальйоном, а виздоровчою армією точніше було б назвати це вировище незліченного люду, направленого сюди з різних госпіталів.

Поки хлопці реєструвались, серед писарської братії їм несподівано трапився знайомий — Лимар з геофаку.

— О, й ви тут, — схилившись гострим підборіддям над своїми довжелезними списками, сказав він буденно, нудьговито. — Вже є тут один ваш історик…

— Хто? — настороживсь Степура.

— А той високий… Колосовський. Він сьогодні з тутешнього шахтарського санаторію прибув.

Хлопці ожвавіли. Світ, виявляється, таки невеликий. Богдан тут, полку прибуває!..

— Де ж нам його знайти? — запитав обрадуваний Степура.

— До вечора навряд чи знайдете, тут на весь день розбрідаються хто куди… Життя табунне.

Звільнившись від своїх списків. Лимар зміг вділити трохи більше уваги хлопцям. Сіли разом у холодку під деревом, і Духнович, розглядаючи Лимареві пальці в чорнилі, кинув насмішкувато:

— Багнет, значить, змінив на перо?

— Як бачите.

— А чи не міг би ти й мені тут протекцію влаштувати? Писарем або хоч писарчуком? Лимар зрозумів жарт.

— А як почерк?

— Як курка лапою, — відповів за Духновича Степура.

— Ну, тоді важкувато буде, — сказав Лимар, посміхаючись не тільки губами, а ніби і своїм гостреньким носиком. — Писарем тепер — це треба вміти.

— А ти надовго застряв? — допитувавсь Духнович.

— Та як накажуть. Наше діло солдатське.

— Швидко ж ти переорієнтувався, брате.

Лимар зірвав листок з дерева, пожував, виплюнув.

— Досі морозить, як згадаю оті жита… Люди бігають в крові, а зверху свистить, грякає, серед білого дня чорно стає — кінець світу, ревище, боротьба демонів, стихій! — Він розказував так, ніби вони цього не зазнали. — Чую крик, стогін, біжу кудись, стеблина перечіпає, я падаю, душа рветься од страху, і сорому нема, тільки жах, жах тваринний і каятьба: оце твоє добровольство! Жест! То б жив! А так умираєш! Міна довбоне в спину — і каюк! І бажання одне: тільки б вирватись, тільки б у тил! Ординарцем! Попихачем! «Судна» носити! Нужники чистити! І після госпіталю таки, бач, пофортунило: писар війська приазовського.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: