¾ Завтра наші хлопці збираються йти відстрочки здавати, — заговорив Степура напівголосно.
Але Штепа почув його:
— Чого їм ті відстрочки муляють? Держава дала значить, знала, нащо давала. А то спішать поперед батька в пекло.
— Ти можеш не спішити, — сердито кинув йому Степура.
— І не буду. А ти хіба підеш?
Степура відповів після паузи:
— Я піду.
— А ти, Богдане?
— Я теж.
— Ну, як хочете, — знов хруснула ковбаса. — Що ж до мене, то я собі так міркую: раз у мене відстрочка, я потрібніший тут, а не там.
Навечерявшись, Штепа роздягнувся, ліг і швидко захропів.
Степура та Колосовський ще довго стояли біля вікна. В кількох словах Богдан розповів Степурі про те, що тільки-но сталося в комендантській.
— Не журись, — сказав Степура. — Рано чи пізно все стане на своє місце. «Війна спише», — чув я сьогодні на вулиці. А я думаю, що нічого вона не спише. Навпаки, залізом та кров'ю напише правду про кожного з нас.
Спокійні роздуми його ніби трохи остудили Богдана. Але навіть коли й полягали, то ще довго не могли заснути, розбентежені, розбунтовані пережитим за день.
Короткі літні ночі, а ця була незвично довгою, здавалось — ніколи не кінчиться.
4
Сонце? Так, воно ще було.
Піднялося і освітило Журавлівку, заводи, і майдан Дзержинського, і грандіозну залізобетонну споруду Держпрому — цей перший український хмарочос.
Біля Держпрому вже зрання людно. Можна подумати, що тут збірний пункт якогось райвіськкомату. Але тут не військкомат. Тут Дзержинський райком партії. В кабінетах райкому безперервно засідають комісії, разом з представниками військкоматів розглядають заяви добровольців.
Сьогодні райком атакують студенти. Зранку було повідомлено, що в цей день райком проходитимуть лише гуманітарні факультети, але й ті, чиї справи розглядатимуть завтра, теж не розходяться, вирують натовпами на майдані, юрмляться біля під'їздів, у коридорах. Ждуть. Для чогось же вони кидали дерев'яні гранати, для чогось ходили в університеті з дрібнокаліберками на стрільбище!
Винищувальні батальйони, про які досі ніхто не чув, диверсійні групи, що будуть закинуті до ворога в тил, маршові роти, що незабаром покинуть це місто, — всі вони починають своє життя тут.
Від цигаркового диму не продихнути в тісному коридорі, де збились історики, філологи , географи. Кожен почуває себе так , як перед складанням важкого, найтруднішого екзамену. І , як під час екзамену, нерви студентські напружені до краю, вся увага на двері, за якими засідає комісія, всі погляди на того, хто виходить звідти. Коли вийде, обтовплять його, зазирають у вічі і по блиску очей розгадують, що все гаразд, і жартівливим хором вітають:
— Годен!
І вже ті, що пройшли комісію, приймають його до себе, бо вже він їхній, він брат, друг по життю, а може й по смерті. . А буває, що вийде і очі невловимі. До нього:
— Ну як?
А він пробує щось пояснювати. Що й тут, у тилу комусь треба. І хвороби. І те, се. Він шукає в них співчуття, але йому ніхто не співчуває. Від нього відсахнуться мовчки. І він піде, і його вже для них нема.
— Слідуючий!
Той, хто готується зайти, тримає напоготові комсомольський квиток і в ньому — свою відстрочку, свою студентську броню. Звичайнісінька довідка, звичайнісінький собі аркушик паперу, а якої він набув сили сьогодні, як багато він важить у долі кожного з них, хто прийшов сюди! Збережеш цей папірець при собі — і зостанешся поза вогнем, продовжуватимеш навчання, а покладеш його отут на столі у райкомі — і вже ти не студент, а маршовик, піхотинець або сапер, і вже дорога тобі туди, де чорним ураганом бушує війна, де становище гірше Хасану і Халхин-Голу, де такі, як ти, зараз підривають себе на останніх гранатах в прикордонних бетонованих бункерах.
Першими комісію пройшли парторг факультету Дядченко, профорг Безуглий, члени комсомольського бюро, в тім числі й Спартак Павлущенко, що якимось чином уже здобув собі тут право розпорядника, право позачергово входити й виходити з кабінету. Щоразу він з'являвся перед товаришами все з більш заклопотаними виглядом, серйозний, мовби аж пригнічений тягарем своїх нелегких обов'язків. Користуючись своїм правом, він спробував був провести без черги на комісію котрогось з педінституту, сказавши, що це персональний стипендіат, але в коридорі піднявся на диво дружний галас, що всі, мовляв, тут перед райкомом однакові, всі комсомольці, — отже, давай рівність! Павлущенка присоромили, а того таки не пустили, ішли одним потоком — стипендіати й не стипендіати, відмінники й троєчники, хлопці з блискучими біографіями й не блискучими.
В один із своїх виходів Спартак, загледівши серед тих, що ждали в коридорі, худорбасту, сутулувату постать Духновича, був щиро цим здивований:
— І ти тут?
— А що ж, як я: в бога теля з'їв?
— Ну, теля не теля. Але від тебе, з твоїми настроями… правду скажу, не сподівався.
— Які ж настрої? — закліпав своїми безвіїми очима Духнович.
— А в фінську ж ти відмовився йти? Пам'ятаєш, що ти сказав, як у лижний батальйон набирали?
— Я вже забув.
— А ми не забуваєм.
— Фінська — то інша річ, — сказав Духнович і відбувся хмурим жартом: — Там холодно, я мерзлякуватий.
— А тут, гадаєш, буде тепло?
— Скоріше навіть жарко… Та як уже не буде.
Проходячи мимо Колосовського, який помітно нервувавсь у чеканні свого виклику, Павлущенко щоразу надуто відводив погляд убік, мовби даючи цим зрозуміти, що він не згоден з його присутністю, що краще Богданові б не стояти тут серед добровольців біля цих заповітних дверей.
Колосовському випало зайти до кабінету одним з останніх. Йому здалося, що комісія зустріла його так, ніби тут щойно була мова про нього. Насторожені. Офіційні.
Повногруда, середніх літ жінка, з яскравими соковитими губами, з мушкою на щоці і тугим акуратним кільцем ще не посивілих кіс на голові, сидячи за столом, тримала в руці Богданову заяву, але вже дивилася не на неї, а на Богдана, уже він був предметом її вивчення. Мовчки дивилася на нього, і, як йому здалося, в примружених, холодних очах її затаїлась неприязнь, підозра.
Крижаним голосом запитала:
— Колосовський Богдан Дмитрович?
Він кивнув чомусь аж сердито: так точно, мовляв.
— Ви, отже, виявили бажання йти добровольцем в Червону Армію?
— Виявив.
— В окопи? Під кулі? Під танки? Туди, де — зовсім не виключено — чекає вас смерть? Ви на все це зважили?
— Так, зважив.
— Ми віддаємо належне вашому патріотичному намірові. Але якщо ви при цьому погарячкували, піддались загальному настроєві, виявили просто юнацьку поспішливість, то ще не пізно забрати заяву назад: ось вона.
Жінка поклала Богданову заяву на самий край стола.
— Ні, я не забираю.
— Подумайте. Добре подумайте.
— Про це я подумав раніше.
Праворуч від жінки сидить по-армійському випростаний бритоголовий мужчина в цивільному, за ним — смаглявий військовий з сивиною на скронях, з мішками втоми під очима. В петлицях — шпали: комісар. Обидва вони — і бритоголовий, і комісар,¾ не втручаючись у розмову, уважно слухали відповіді Колосовського. Коли він відмовився забрати заяву, жінка з мушкою, мовби підцьвохнута його впертістю, накинулась на нього з новими запитаннями:
— Де батько?
— В анкеті сказано.
— Він репресований?
— Так.
— Ворог народу?
Колосовський, зціпивши зуби, промовчав.
— За нашими даними, вас ще в школі виключили з комсомолу? Це правда?
— Правда.
— За що?
— Все за те ж.
— За що «за те ж»?
— За батька. За те, що відмовився зректися його.
— А чому відмовились? Адже він ворог народу?
— Він не ворог. Він — червоний командир. Мав орден Червоного Прапора за Перекоп. Був нагороджений почесною революційною зброєю.
— То ви вважаєте, що він постраждав невинно?
— Вважаю.
— Ви не вірите в наше правосуддя?
Богдан мовчав.
Жінка переглянулась з членами комісії, з Павлущенком, що сидів осторонь за телефонами, і холодно кинула Богданові: