Тіні і полиски – Іван Корсак

– Рубати,— аж зігнувшись під тягарем особистої відповідальності, сказав він. — Якщо немає інших думок.

Йому дуже подобалася ця фразочка, і він незмінно вивершував нею свої короткі, але такі яскраві промови, незалежно від того, погоджувалися з ним чи ні, були інші думки чи такі не передбачалися.

– Та в тебе, чоловіче, ніякої думки нема і ніколи не було, окрім хіба паскудної! — верескнула санітарка і вихопила-таки з купи кілька простирадл. Але завгосп, злякано зиркнувши на Пилипа Калістратовича, вихопив у неї з рук і знову кинув у вогонь. Облиті бензином простирадла і наволочки спалахнули високим стовбом, трохи погоріли, а потім ще довго чаділи смердючою купою.

Особливо Пилип Калістратович полюбляв перевіряти їдальні, цехи заготконтори та гастрономи. Він лишав свій грубий, добряче пошарпаний портфель біля входу, а сам довго варив воду з першого – ліпшого працівника, що потрапляв йому на очі, і той, винувато опустивши голову та нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, на мигах показував своїм товаришам, що їм слід зараз зробити. А коли Пилип Калістратович вертався додому, руку його приємно обтяжував замашний портфель з десятком кілець ковбаси чи шматом свіженької печінки.

Пилип Калістратович не без підстав вважав себе ревізором не тільки досвідченим, а й справедливим та принциповим. І таким пам’ятав себе ще з дитинства, коли по війні за трудгуж посадив у тюрму рідного брата. Власне, починалося те не з трудгужа, а з того, що малий Пилипко робив на дорозі «провальчики» — прямо в колії копав ями і ретельно їх замасковував. Дядьківські вози ламалися в провальчиках із смачним хряскотом, і цей хряскіт та матюки розлючених дядьків несказанно тішили малого Пилипка, що з жадібною цікавістю підглядав все те із схованки, давлячись радісним сміхом, і очі його тоді горіли й світилися такою втіхою, таким непідробним щастям, якого він не часто потім уже звідував у своєму житті. Старший брат, помітивши його витівки, взявся наново було вихрещувати Пилипка. Він хрестив його батогом по ногах,- і батіг, з підсвистом обкручуючись навколо босих порепаних ніг, впивався у тіло, а Пилипко несамовито підстрибував і, як щеня, скавулів, обіцявся, що більше не буде. Він і справді більше не робив шкоди, але коли брат, що замість спаленої у війну хати будував нову, якось привіз вночі крокву — лісничий не захотів йому виписати, бо брат не пішов косити для нього — Пилипко згадав йому ті хрестини. Слинячи хімічного олівця, він написав куди треба, що брат не хоче відробляти трудгуж, натомість ночами краде державний ліс. І брат заробив собі строк.

Потім уже, як виріс і зробився позаштатним, Пилип Калістратович не раз, виступаючи на зборах, говорив, що коли йдеться про державне, для нього нема і брата.

Писав він не один раз, траплялося, писав з такою наполегливістю, як крапля точить камінь.

А якось, після одної перевірки, Пилип Калістратович, облизуючи від смальцю губи, зізнався було, що за своє життя зняв дев’ятнадцятеро начальників, і семеро з них сіло.

Та все ж Пилип Калістратович не міг би себе віднести до злостивих людей, бо навіть пишучи на когось, він любив свою жертву і щиро жалів її. Коли один його керівник мав необережність назвати Пилипа Калістратовича ледацюгою, три роки на нього ішли скарги, приїжджало одинадцять комісій — врешті таки зняли цього мудрагеля, і сидів він без роботи півроку, доглядаючи хвору, паралізовану жінку. Всі забули тоді про нього, тільки Пилип Калістратович не забув і надіслав на Новий рік поштову листівку з побажаннями здоров’я і успіхів у роботі — симпатичну таку листівку з рожевощокою Снігуронькою і Дідом-Морозом, що нагадував їхнього двірника, хронічного алкоголіка Петрушу.

Одне слово, Пилип Калістратович знав свою справжню силу і відчував, що зміг би звалити будь – якого начальника. Лише перед власного невісткою він був безсилий: та затялася, що не ступить і ногою в хату після того, як він, щоб не робити весілля, сказав:

– Ото прийдуть, позжирають усе ліпше…

…Пилип Калістратович урвав свої роздуми і, не чекаючи, поки ті двоє розрахуються за вечерю, вийшов з ресторану — тип, що цмулив пиво, здався йому досить нахабним і хитрим. Обійшовши навколо зеленої «Волги», він взявся мізкувати, щоб ті двоє його не обхитрили і не дременули часом, а тоді, всміхнувшись лише кутиками рота, як він всміхався деколи в універмазі, удаючи, що не помічає, як в його череватий портфель пхають якісь дефіцити, нагнувся і відкрутив спочатку з одного заднього колеса золотник, а потім і з другого.

Збігши східцями з ресторану, чоловік та жінка підійшли до машини, і чоловік здивовано крутнув головою, мов хотів за вітром вгадати, хто ж то спустив колеса, які все ще голосно шипіли.

– Хто це зробив? — від подиву в нього аж зелені іскри змигували в очах.

– Позаштатний інспектор товариш Пищик,— покірно і сумно, з видимим жалем і співчуттям, ляснувши картонками посвідчення, сказав Пилип Калістратович, хоч у самого на душі, грала маршова музика і били лункі барабани.

Жінка, супутниця того типа, порилася в сумочці, дістала і тицьнула йому документи.

– За кермом — я,— сказала вона.

Тим часом тип поліз в багажник, дістав помпу.

– Качай, як там тебе… позаштатний, — кинув помпу до ніг.

У Пилипа Калістратовича засвербіла права долоня, мов хто збирався у нього просити у позичку гроші, музика чулася уже не маршова, а тривожна, бубни ж, мов засоромившись, і зовсім змовкли.

– Швидше, швидше,— притупував ногою тип. — А то міліцію зараз викличу.

Пилип Калістратович повільно, наче вві сні, взяв помпу і зробив один качок, другий… А навколо вже і зіваки збираються, і знайомі є, і ті, кого перевіряв не раз…

– Керуй, керуй, Пилипе Калістратовичу! — кидає хтось із натовпу.

– Частіше б йому таку позаштатну!

– Як накерується, то й вечері не схоче.

Пилип Калістратович відчув, як по спині скочуються чи не перші в житті краплини поту, музика грала якусь похоронну мелодію, і барабан бив так гулко, як забиваються цвяхи в труну. Душа його наче ділилась надвоє: одна половина гірко й пронизливо шкодувала за тим, що передчасно в’яне його керівний позаштатний талан, бо можуть ще й посвідчення, чого доброго, відібрати, а друга половина злобно зиркала спідлоба у натовп, видивляючись горлопанів і беручи їх на замітку, з якої їм не зійти й до поминального обіду — Пилип Калістратович ще підніметься на ноги і покаже декому, де козам роги правлять і де раки зимують.

ЛИСТ НЕЗНАЙОМОГО

Він зручніше вмостився за столом і по-школярськи ретельно вивів перші рядки листа, вивів з болем і з жалем…

«Шановна Євдокіє Михайлівно! Пише Вам незнайома людина, колишній друг Вашого чоловіка, що поїхав на заробітки і ось уже півроку був одірваний від дому, від гаряче любимої жони і діток, друг усім нам такого дорогого і незабутнього Василя Полікарповича Бабляка. В мене серце обливається кров’ю, коли я пишу ці рядки, — Ваш муж і мій друг безвременно вмер наглою смертю».

Він відклав ручку і якийсь час сидів у глибокій задумі, згадував того, кого найбільше любив у цьому заплутаному, такому складному й химерному світі, і вперше за багато років, а може, й уперше за все життя спробував заглянути собі в душу, як у стару, забуту криницю, з якої вже давно не черпнули навіть кухлика свіжої води, у криницю, яка заростала мохом та пліснявою.

«То була людина доброго серця, якій боліли його сім’я і діти», — писав він тремтячою рукою, і тугий клубок передавлював йому горлянку, писав і, порівнюючи себе з покійним другом, щиро і тяжко карався, що йому так далеко до чеснот свого друга.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: