Потім уже, як виріс і зробився позаштатним, Пилип Калістратович не раз, виступаючи на зборах, говорив, що коли йдеться про державне, для нього нема і брата.
Писав він не один раз, траплялося, писав з такою наполегливістю, як крапля точить камінь.
А якось, після одної перевірки, Пилип Калістратович, облизуючи від смальцю губи, зізнався було, що за своє життя зняв дев’ятнадцятеро начальників, і семеро з них сіло.
Та все ж Пилип Калістратович не міг би себе віднести до злостивих людей, бо навіть пишучи на когось, він любив свою жертву і щиро жалів її. Коли один його керівник мав необережність назвати Пилипа Калістратовича ледацюгою, три роки на нього ішли скарги, приїжджало одинадцять комісій — врешті таки зняли цього мудрагеля, і сидів він без роботи півроку, доглядаючи хвору, паралізовану жінку. Всі забули тоді про нього, тільки Пилип Калістратович не забув і надіслав на Новий рік поштову листівку з побажаннями здоров’я і успіхів у роботі — симпатичну таку листівку з рожевощокою Снігуронькою і Дідом-Морозом, що нагадував їхнього двірника, хронічного алкоголіка Петрушу.
Одне слово, Пилип Калістратович знав свою справжню силу і відчував, що зміг би звалити будь – якого начальника. Лише перед власного невісткою він був безсилий: та затялася, що не ступить і ногою в хату після того, як він, щоб не робити весілля, сказав:
– Ото прийдуть, позжирають усе ліпше…
…Пилип Калістратович урвав свої роздуми і, не чекаючи, поки ті двоє розрахуються за вечерю, вийшов з ресторану — тип, що цмулив пиво, здався йому досить нахабним і хитрим. Обійшовши навколо зеленої «Волги», він взявся мізкувати, щоб ті двоє його не обхитрили і не дременули часом, а тоді, всміхнувшись лише кутиками рота, як він всміхався деколи в універмазі, удаючи, що не помічає, як в його череватий портфель пхають якісь дефіцити, нагнувся і відкрутив спочатку з одного заднього колеса золотник, а потім і з другого.
Збігши східцями з ресторану, чоловік та жінка підійшли до машини, і чоловік здивовано крутнув головою, мов хотів за вітром вгадати, хто ж то спустив колеса, які все ще голосно шипіли.
– Хто це зробив? — від подиву в нього аж зелені іскри змигували в очах.
– Позаштатний інспектор товариш Пищик,— покірно і сумно, з видимим жалем і співчуттям, ляснувши картонками посвідчення, сказав Пилип Калістратович, хоч у самого на душі, грала маршова музика і били лункі барабани.
Жінка, супутниця того типа, порилася в сумочці, дістала і тицьнула йому документи.
– За кермом — я,— сказала вона.
Тим часом тип поліз в багажник, дістав помпу.
– Качай, як там тебе… позаштатний, — кинув помпу до ніг.
У Пилипа Калістратовича засвербіла права долоня, мов хто збирався у нього просити у позичку гроші, музика чулася уже не маршова, а тривожна, бубни ж, мов засоромившись, і зовсім змовкли.
– Швидше, швидше,— притупував ногою тип. — А то міліцію зараз викличу.
Пилип Калістратович повільно, наче вві сні, взяв помпу і зробив один качок, другий… А навколо вже і зіваки збираються, і знайомі є, і ті, кого перевіряв не раз…
– Керуй, керуй, Пилипе Калістратовичу! — кидає хтось із натовпу.
– Частіше б йому таку позаштатну!
– Як накерується, то й вечері не схоче.
Пилип Калістратович відчув, як по спині скочуються чи не перші в житті краплини поту, музика грала якусь похоронну мелодію, і барабан бив так гулко, як забиваються цвяхи в труну. Душа його наче ділилась надвоє: одна половина гірко й пронизливо шкодувала за тим, що передчасно в’яне його керівний позаштатний талан, бо можуть ще й посвідчення, чого доброго, відібрати, а друга половина злобно зиркала спідлоба у натовп, видивляючись горлопанів і беручи їх на замітку, з якої їм не зійти й до поминального обіду — Пилип Калістратович ще підніметься на ноги і покаже декому, де козам роги правлять і де раки зимують.
ЛИСТ НЕЗНАЙОМОГО
Він зручніше вмостився за столом і по-школярськи ретельно вивів перші рядки листа, вивів з болем і з жалем…
«Шановна Євдокіє Михайлівно! Пише Вам незнайома людина, колишній друг Вашого чоловіка, що поїхав на заробітки і ось уже півроку був одірваний від дому, від гаряче любимої жони і діток, друг усім нам такого дорогого і незабутнього Василя Полікарповича Бабляка. В мене серце обливається кров’ю, коли я пишу ці рядки, — Ваш муж і мій друг безвременно вмер наглою смертю».
Він відклав ручку і якийсь час сидів у глибокій задумі, згадував того, кого найбільше любив у цьому заплутаному, такому складному й химерному світі, і вперше за багато років, а може, й уперше за все життя спробував заглянути собі в душу, як у стару, забуту криницю, з якої вже давно не черпнули навіть кухлика свіжої води, у криницю, яка заростала мохом та пліснявою.
«То була людина доброго серця, якій боліли його сім’я і діти», — писав він тремтячою рукою, і тугий клубок передавлював йому горлянку, писав і, порівнюючи себе з покійним другом, щиро і тяжко карався, що йому так далеко до чеснот свого друга.
Йому згадалося раптом, як він уперше вертався до жінки, вертався вимушено і неохоче, бо, приїхавши у рідне містечко, не відразу пішов додому, а, щоб ще хоч трохи відсунути обтяжливу і гнітючу зустріч, присів на витертий до блиску вокзальний диванчик.
По станційній залі вистрибувало дівча років чотирьох, вистрибувало, не звертаючи ні на кого уваги, мов гуляло десь у лісі чи в лузі, тільки два білих банти пурхали метеликами над її чорнявою голівкою, то складаючи, то розгортаючи легкі крила, аж поки дівча скікнуло до нього і, перехиливши від цікавості, мов синичка, голову, раптом спитало:
– Дядьку, а як тебе звати?
Щось знайоме змигнуло йому у великих, темних, як весняні ночі, очах, привиділось у порухах злегка вередливих дитячих губ, наче він десь чи колись уже бачив оцю синичку з білими бантами, але, маючи щонайменше охоти зараз вести пусту балачку, тільки буркнув під ніс, невдоволено скосивши око;
– Гуляй.
Дівча пострибало далі собі, ніби на таку відповідь тільки й сподівалося, стрибало то на одній нозі, підхопивши в руку зігнуту другу, то так само на другій, а коли легко й невимушено, тільки змахуючи бантами-метеликами, обійшло поступово коло, знову підскікнуло до нього:
– Дядь, як звати тебе?..
Полінувавшись навіть цикнути на неї, хоч дмухни, здавалося, і полетить геть разом із своїми метеликами, він просто як від набридлої мухи у літню спекоту, байдуже і знехотя відвернувся.
– Дядь!..
Він поволі розвертався, сповнений дражливого бажання дати ляща цій причепі, але вперше в ньому, який не терпів цього шмаркатого племені, котрим здебільшого бридив, як і праними та перепраними пелюшками й колготами, які й після прання відгонять дитячою сечею, вперше в ньому ворухнувся інтерес до цієї кумедної комашки, і він несподівано для себе перепитав:
– А тобі воно треба?
– Та треба… Жду тата, а не знаю, який він,— дівча потупило очі і винувато теребило спідничку. — Маринка я…
Раптовий здогад по-зрадницьки кольнув його, і він не відразу здобувся на слово, мимохіть відшукуючи на личку малої знайомі риси, що мали бути для нього близькими і рідними, але все ж прогнав те вагання, неприпустиме, незнане досі, вернув звичний, відгороджений від усіх затишок; і в ту ж мить його ще раз неприємно і боляче шпигонуло — шпигонув дзвінкий і заливистий регіт за спиною, регіт його власної жінки, від якої накивав п’ятами уже кілька років тому, не так від неї, як від аліментів, аж поки несподівано і нагло застукали і обложили, наче вовка червоними прапорцями, виконавчі судові листи, що відшматували чималий кавалок його лісозаготівельної платні та змусили оце вертатися і бодай спробувати сімейної житухи, прісної, як на нього, мов трава. Регіт боляче шпигонув ще й тому, що не було у жінки звичного запобігання перед ним, а чулася якась нова, негадана раніше впевненість, набута чи то роками самотності, чи остаточною відчуженістю, і ота її духовна вищість образливо вжалила і принизила його.