Тіні і полиски – Іван Корсак

– Зрозумів,— відповів динамік знайомим, завше вдоволеним голосом.

Через якийсь час заступник, поважно розгорнувши папку, а він умів це робити елегантно і солідно, доповідав про виконання його розпоряджень. Анатолій Олексійович слухав Ситняка і одночасно шелестів паперами, сортуючи свіжу пошту.

– Достатньо, — перебив Анатолій Олексійович заступника на півслові, і той слухняно, як кінь у шорах, спинився. — А як покарали отого старого наклепника?

– Тяжко його буде покарати, — знайома двозначна усмішка легкою хвилею пробігла обличчям Ситняка, і Анатолій Олексійович враз насторожився. «Ну що за характер у чоловіка, — подумав він. — Говорити людям капості для нього, мабуть, насолода».

– Чому це тяжко? Він що за птиця така — Герой Соцпраці, ударник, сват міністра?

– Не сват і не ударник, — якось ліниво відказав Ситняк. — Просто помер понад місяць тому.

– Це найкраще, що він зробив за своє життя.

«Хай мене вкрадуть, — мерзлякувато зіщулився Анатолій Олексійович, і йому зробилося не по собі. — Треба ж таке: написав гидоту, сам спокійнісінько помер, а тепер його писанина розбиває чужі сім’ї. Містика, й годі». І він пошкодував, що не викинув відразу ту скаргу в сміття.

– Припинити розбір, скаргу повернути мені негайно.

– Зрозуміло. Скаргу поверну завтра — вона ще в міліції.

Наступного дня телефон у його кабінеті задзеленчав незвично рано, і Анатолій Олексійович скоса і невдоволено зиркнув на апарат: цей дзвінок йому чимось не сподобався. За довге службове життя Бобруйчук зробився забобонним, йому здавалося, наприклад, що він навчився по дзеленчанню телефона визначати, добру чи погану йому скажуть вість.

Анатолій Олексійович неохоче підняв трубку: телефонував начальник міліції.

– Сьогодні вночі застрелився бухгалтер промкомбінату Бідзюра.

Бобруйчук відповів не одразу, йому раптом запахло смаженою дешевою рибою, від того запаху його нудило ще з часів нужденної студентської молодості, коли він знімав куток у квартирі із спільною комунальною кухнею, цим пеклом, що лишився в пам’яті відразливим гаром мойви вперемішку з вічною злісною сваркою між сусідами; відчуття огидного запаху було настільки реальне, що Анатолій Олексійович, втягуючи тонкими ніздрями повітря, здивовано оглянувся.

– Ви чуєте мене, Анатолію Олексійовичу? — втомлено і хрипко перепитав начальник міліції.

– Чую. — Крізь легкий шум у телефонній трубці пробивалася музика, і високий дівочий голос сумовито виводив: «Ой чий то кінь стоїть…» Він подумав чомусь не про жахливу новину, принесену раннім дзвінком, а про начальника вузла зв’язку, якому слід дати прочухана, аби радіо не лізло в телефон. — Як — застрелився?

– Приставив рушницю до горлянки і вистрілив, але мізки опинилися на стелі…

– Та не. те, — роздратовано, зажмуривши на мить очі, крутнув він головою. — Я хотів сказати — чому?

– Перевірка скарги в промкомбінаті виявила нестачу семи тисяч карбованців. Пояснення головбуха було по-дитячому наївним — загубив документи. Його мали притягати…

– А що, він і справді ці гроші… привласнив? — Анатолій Олексійович перед останнім словом зробив вимушену паузу, добираючи підходяще слово, аби не сказати про померлого «вкрав».

– З’ясувалося, ні. Дівчата з бухгалтерії щойно розшукали усі папери, які він умудрився десь засобачити. Хай уже пробачить покійник: якщо людина — гава, до того ж псих, от і мізки на стелі.

Анатолій Олексійович поклав трубку з таким настроєм, який мав лише раз у житті, в дитинстві, коли пішов по гриби і серед білого дня заблукав у лісі. Знайомий ліс зробився тоді враз незнайомим, дороги і стежки — дивовижно чужими.

Коли Ситняк приніс скаргу, він узяв її так обережно, мов була вона під електричним струмом, і, мовчки зіжмакавши, кинув у попільницю й підпалив.

Сизий ядучий димок, звиваючись вужем, важко знімався вгору, по кабінету розповзався немилосердний запах горілої ганчірки, пожовклий аркуш поволі чорнів і скручувався, мов його хапали перед-смертні судороги, а він з останніх сил, не бажаючи обернутися попелом, противився вогню. А коли все-таки вогонь доконав його і в попільниці лишилася тільки зжужвеліла купка, Анатолій Олексійович потовк на порох і ці жалюгідні рештки, наче упевнював себе, що із злом, яке встиг учинити цей клапоть паперу, покінчено назавжди і більше він не розіб’є нічию сім’ю, не згубить безневинного і не кине ні на кого тіні лихої підозри.

А ввечері на Бобруйчука чекала сімейна біда — пропав син. Коли він, повернувшись додому, спитав, де Ігор, замість відповіді жінка, винувато кліпаючи очима, подала йому аркушик із шкільного зошита з наспіх написаними сином кількома рядками.

«Тату і мамо! Я не буду вдома днів три-чотири. Так треба.

Ігор».

Цього у їхній сім’ї ще не було ніколи, щоб отак покинути дім і забратися невідь-куди, не зблаговоливши сказати і слова!.. Анатолій Олексійович відчував, що на нього, мов грозова хмара, насувається якесь лихо. Він узявся уже було за телефонну трубку подзвонити в міліцію, але, повагавшись, облишив її — не знав навіть, як пояснити. Та й Ігоря образити можна…

Наступні дні він ходив, як сонний, став неуважний і дратівливий. Найгірше дошкуляла невідомість, Анатолій Олексійович почувався так, наче йшов нічним лісом, спотикаючись на покрученому вузлуватому корінні і натикаючись на вороже настовбурчені гілки дерев…

Син повернувся в неділю по обіді, коли Анатолій Олексійович, думаючи перехитрити самого себе, із силуваним інтересом гортав газети триденної давності. Ігор зайшов у кімнату тихо і, втомлено скинувши сумку з плеча, опустився на стілець біля столу.

– А де моя мати, батьку? — нараз спитав він, дивлячись у спантеличені батькові очі.

Анатолій Олексійович спочатку було сіпнувся, наче його шмагонуло електричним струмом, як колись у молодості, у студзагоні, коли він виливав з бетономішалки розчин і в цей час «закоротило» на корпус — дика, садистська сила трясла його щомоці, і він, не здогадуючись, що з ним трапилося, тільки кричав і лаявся під регіт хлопців та дівчат, які не збагнули смертельної загрози, несподівано навислої над ним, — він сіпнувся було, але неймовірним зусиллям волі і виробленою за багато літ витримкою все ж таки опанував собою. «Дурень,— холодно подумав у ту ж мить про себе, відчуваючи на спині під сорочкою відворотний піт. — Таж він про матір, Майю Степанівну… Треба ж уздрітися такому».

Він пильно і сторожко вдивлявся в зеленкуваті синові очі, в таємницю чорних зіниць, марно сподіваючись віднайти там відповідь на загадку, що пекла і судомила, ту відповідь, від якої так багато залежало тепер у його житті.

– Я був у дитячому будинку, батьку, — тихим вироком прозвучали Ігореві слова, і поникло, опустилося в нього серце.

Цілу ніч сьогодні снилися Анатолію Олексійовичу якісь жахи: чи то війна, чи землетрус, він навіть напевне не міг сказати, тільки все ще в запалених очах вирували клуби диму й вогню, падали багатоповерхові цегляні будинки, і в міру того, як ламалися і беззвучно осідали поверхи, велетенськими сплесками знімалися вгору хмари червоного цегляного пороху, він і зараз відчував у роті їдучий присмак цегляної пилюки, що хрумтіла на зубах і пекла піднебіння.

– А де ж моя мати, батьку? — повторив знову син.

Вони сиділи за столом біля вікна, навпроти один одного і не могли тепер розминутися, уникнути чи відкласти на потім розмову — надто тісно зробилося їм у цьому домі, і пік їхні душі вогонь, якому судилося або очистити пережите, або спопелити.

…І знову зробився він молодим, і знову — першокурсником, і знову у перерві поміж лекціями ділилися друзі вчорашнім.

– Хлопці, ой що я вам скажу… — солодко мружив Толик очі і хитав головою. — Ото дівка, що я познайомився, ото дівка… Цілується — хай мене вкрадуть!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: