Коли Ситняк приніс скаргу, він узяв її так обережно, мов була вона під електричним струмом, і, мовчки зіжмакавши, кинув у попільницю й підпалив.
Сизий ядучий димок, звиваючись вужем, важко знімався вгору, по кабінету розповзався немилосердний запах горілої ганчірки, пожовклий аркуш поволі чорнів і скручувався, мов його хапали перед-смертні судороги, а він з останніх сил, не бажаючи обернутися попелом, противився вогню. А коли все-таки вогонь доконав його і в попільниці лишилася тільки зжужвеліла купка, Анатолій Олексійович потовк на порох і ці жалюгідні рештки, наче упевнював себе, що із злом, яке встиг учинити цей клапоть паперу, покінчено назавжди і більше він не розіб’є нічию сім’ю, не згубить безневинного і не кине ні на кого тіні лихої підозри.
А ввечері на Бобруйчука чекала сімейна біда — пропав син. Коли він, повернувшись додому, спитав, де Ігор, замість відповіді жінка, винувато кліпаючи очима, подала йому аркушик із шкільного зошита з наспіх написаними сином кількома рядками.
«Тату і мамо! Я не буду вдома днів три-чотири. Так треба.
Ігор».
Цього у їхній сім’ї ще не було ніколи, щоб отак покинути дім і забратися невідь-куди, не зблаговоливши сказати і слова!.. Анатолій Олексійович відчував, що на нього, мов грозова хмара, насувається якесь лихо. Він узявся уже було за телефонну трубку подзвонити в міліцію, але, повагавшись, облишив її — не знав навіть, як пояснити. Та й Ігоря образити можна…
Наступні дні він ходив, як сонний, став неуважний і дратівливий. Найгірше дошкуляла невідомість, Анатолій Олексійович почувався так, наче йшов нічним лісом, спотикаючись на покрученому вузлуватому корінні і натикаючись на вороже настовбурчені гілки дерев…
Син повернувся в неділю по обіді, коли Анатолій Олексійович, думаючи перехитрити самого себе, із силуваним інтересом гортав газети триденної давності. Ігор зайшов у кімнату тихо і, втомлено скинувши сумку з плеча, опустився на стілець біля столу.
– А де моя мати, батьку? — нараз спитав він, дивлячись у спантеличені батькові очі.
Анатолій Олексійович спочатку було сіпнувся, наче його шмагонуло електричним струмом, як колись у молодості, у студзагоні, коли він виливав з бетономішалки розчин і в цей час «закоротило» на корпус — дика, садистська сила трясла його щомоці, і він, не здогадуючись, що з ним трапилося, тільки кричав і лаявся під регіт хлопців та дівчат, які не збагнули смертельної загрози, несподівано навислої над ним, — він сіпнувся було, але неймовірним зусиллям волі і виробленою за багато літ витримкою все ж таки опанував собою. «Дурень,— холодно подумав у ту ж мить про себе, відчуваючи на спині під сорочкою відворотний піт. — Таж він про матір, Майю Степанівну… Треба ж уздрітися такому».
Він пильно і сторожко вдивлявся в зеленкуваті синові очі, в таємницю чорних зіниць, марно сподіваючись віднайти там відповідь на загадку, що пекла і судомила, ту відповідь, від якої так багато залежало тепер у його житті.
– Я був у дитячому будинку, батьку, — тихим вироком прозвучали Ігореві слова, і поникло, опустилося в нього серце.
Цілу ніч сьогодні снилися Анатолію Олексійовичу якісь жахи: чи то війна, чи землетрус, він навіть напевне не міг сказати, тільки все ще в запалених очах вирували клуби диму й вогню, падали багатоповерхові цегляні будинки, і в міру того, як ламалися і беззвучно осідали поверхи, велетенськими сплесками знімалися вгору хмари червоного цегляного пороху, він і зараз відчував у роті їдучий присмак цегляної пилюки, що хрумтіла на зубах і пекла піднебіння.
– А де ж моя мати, батьку? — повторив знову син.
Вони сиділи за столом біля вікна, навпроти один одного і не могли тепер розминутися, уникнути чи відкласти на потім розмову — надто тісно зробилося їм у цьому домі, і пік їхні душі вогонь, якому судилося або очистити пережите, або спопелити.
…І знову зробився він молодим, і знову — першокурсником, і знову у перерві поміж лекціями ділилися друзі вчорашнім.
– Хлопці, ой що я вам скажу… — солодко мружив Толик очі і хитав головою. — Ото дівка, що я познайомився, ото дівка… Цілується — хай мене вкрадуть!
Друзі підсміювалися, а в ньому все ще жив вчорашній вечір, п’янив і колобродив тіло, аж млость у нігті бралася. Оксана розкривала рота, як молоде голодне зозуленя; нижча за Толика на голову, дівчина тягнулася на пальчиках гнучкою стебелиною до його уст і цілувала хапливо, невправно й невміло, а коли язичком лизнула по його жадібних, спраглих губах, він, відчуваючи усе її туге і налите соком, як вишня в пору, п’янке і співуче тіло, нараз затремтів осиковим листком на вітрі і згріб дівчину в оберемок; вони задихалися в поцілунках, на мить встигали хапнути ковток весняного, пропахлого молодою травою і черемхою, ще прохолодного повітря і знову віддавалися на волю хвиль, що колихали і несли їх поза часом і простором.
Але після ще одного побачення він уже не хвалився хлопцям про Оксану — між ними відбувалося щось більше, аніж випадкові зустрічі хлопця з дівчиною, напівжартома, для розваги зірваний поцілунок, зрештою, справа була навіть не в природному потягу молодого і дужого, із збуреною кров’ю самця,— він про це став найменше думати, бо вважав би уже образою для неї і для себе самого. А смішки і пересмішки товаришів образили б те чисте і світле, до чого зась було будь-кому сторонньому.
Поступово Оксана робилася для нього не тільки дівчиною, з якою приємно бавити час, вона була йому радше доброю товаришкою, що розуміла його, вболівала за нього. Він горнувся до неї, бо в дитинстві не зазнав ні батьківської, ні материнської ласки. Байстреня, вигодуване матір’ю в голодні повоєнні роки, він не злюбив матір, відколи сільські доброзичливці нашептали, як ходила вона, нагулявши дитя, до хутірської повитухи, аби стравити його іще в утробі і уникнути неминучої ганьби. Не було в нього любові до неї ні в дитинстві, коли верталася з ферми, брудна і зла на весь світ, та так і засинала на примості в ряднах, що тхнули стійким духом хліва; не було любові і зараз, коли зрідка приїжджала до нього, і він, соромлячись її куфайки й гумових чобіт, сердито шарпав з материних рук торбину з салом та картоплею.
– Ну, йди, чого прийшла… — говорив тоді він і, хапливо оглядаючись, чи не побачив хто з однокурсників, швидко біг східцями вгору. Але в особовій справі про матір так написав: «Передова колгоспниця, занесена на Дошку пошани…»
Оксана стала йому спочатку за матір, а незабаром — і за жінку. Всі роки студентства вона прала йому сорочки, купляла не на таку вже й розгонисту медсестринську платню костюми, він жив, не криючись, переважно у її лікарняному гуртожитку, а не у своєму кутку на квартирі із спільною комунальною кухнею, прокопченою ядучим чадом сковорідок. Велося Толику тепер добре, він жив з Оксаною, не задумуючись, користуючись нею, як дармовим яблуком, що зірвав із дерева над дорогою і з яким міг учинити на власний розсуд чи забаганку: захотів — з’їв усе, захотів — надкусив і викинув. Він тільки не міг би, напевне, відвикнути від неї як від жінки — з першої ночі, коли узяв її, з першого доторку до неї, коли до п’ят пекучою блискавицею пронизав його шал — він уже був приречений; не один раз клявся, що більше й ногою не ступить до неї, женитися на першому або другому курсі однаково зарано, він подовгу блукав вечірніми вулицями, але щоразу вертався в Оксанину кімнату, і все починалося спочатку: кинувши на ліжко, він поволі роздягав її, з терпкою насолодою милуючись, як вона червоніє, і знічується, і заплющується, а він, цілуючи зажмурені повіки, знову і знову змушував розплющити їх; до знеможення, мов рибини об лід, билися їхні тіла, і коли він відчував себе з нею, як єдине і неподільне ціле, у нього самого нараз мимовільно заплющувалися повіки, і він поволі вмирав, провалюючись в солодке безпам’ятство.
Анатолій не мислив і не уявляв себе з іншою жінкою.
Таке безхмарне і безтурботне життя тривало до останнього курсу, коли попереду замерехтіло направлення в село. Треба було підставляти шию під хомут, який давитиме відтепер все життя. Своїм хитрим, практичним розумом — в дитинстві його, захарчоване і захайдакане байстреня, добряче лупцювали ситіші й дужчі однолітки, і тому йому доводилося вдаватися до хитрощів — Анатолій мізкував і сяк, і так, і не знаходив путнього виходу, аж поки не накинув оком на однокурсницю Майю, дівчину дебелу і немов сонну. Її батько був начальником в одному з недалеких районів. Вона аж ніяк не подобалася йому, але він потихеньку підбивав до неї клинці, обережно розпитував про батька. А коли приходив до лікарняного гуртожитку й жалівся Оксані, що кінчаються гроші, то вона давала йому десятку, а іноді й сам брав у шафі на горішній поличці під білизною і водив Майю в кіно чи, купивши морозива, гуляв з нею людним містом.