Сьогодні знову вони весь вечір просиділи з матір’ю самі. Батько прийшов пізно, його важкі, невпевнені кроки по східцях сонного вже будинку відлунювали як у церкві і, як щоразу, п’яний батько роздягатися брався ще з порога: один черевик зняв у коридорі, другий у вітальні, а в спальні, бабраючись з примхливим галстуком, що плутався в пальцях і ніяк не злізав з шиї, він втомлено і недбало зривав з себе решту одягу. Ірина з матір’ю сиділи перед телевізором, стежачи за спритним і кмітливим зайцем на екрані, якому не один раз вдавалося пошити у дурні підступного, злого вовка, і навіть не ворухнулися, коли повз них проходив батько, заточуючись і лапаючи руками по стінах.
– Їсти! — крикнув батько з кухні і, гикнувши, невдоволено забряжчав каструлями. — Чи за мою зарплату, зрештою, у цьому домі можуть порядно погодувати мене?
– Вдавишся,— не повертаючи голови, відказала мати не дуже голосно, щоб він усе ж не дочув. — Смоли ти б напився й наївся…
Коли отаке заварювалося в хаті, Ірині хотілося чимдуж утекти звідси, бігти не оглядаючись, щоб аж вітер лопотів у вухах, зникнути, щезнути, забитися в найменшу шпарину, але їй шкода було лишати матір, завше засмикану і перевтомлену — вона майже весь час працювала на двох, а то й на трьох роботах, аби лиш батько не дорікав малою зарплатою, вечорами ще шила чи в’язала і вчора, наприклад, заснула за сніданком, засвистівши носом, як чайник на плиті, і розсмішивши до кольок батька; Ірина шкодувала матір і не втікала з кімнати, тільки непомітно, прикрившись рукою, зажмурювала очі, і чим більше роздмухувалося багаття сімейної колотнечі, тим сильніше вона жмурилася, а все тільце її від напруги й ляку, наче на холоді, бралося гусячою шкірою.
– Смоли-и-и? — чоловік все-таки почув жінчине зичення і, прочалапавши кілька кроків, ступив у їхню кімнату. З хвилину він стояв мовчки і згори вниз дивився на жінку й дочку, мов розглядаючи щось мізерне, тоді свиснув роздутими ніздрями, набрав повні легені повітря, ще хитнувся, а тоді нарешті важко, ніби скинув з плечей неймовірний тягар, голосно видихнув, враз наповнивши кімнату запахом дешевої ковбаси і цибулі: — М-ме-ні смоли? За те, що на світі вас тримаю?
Жінка не повернула голови і не відірвала очей від телевізора, тільки злегка здригнулася, наче її знобило.
– Ти ще б молилася богу за такого чоловіка, на моїй шиї сидячи, — проказав він і ляснув себе долонею по широкій червоній потилиці. Йому, очевидячки, сподобалася ця думка, бо наступної миті шарпонув її за рукав і крізь зуби докинув: — Молись, кажу тобі, богу!
Ірина занепокоєно вслухалася в батьків голос, в якому наростала погроза, вона здогадувалася, що знову починається вчорашня комедія, знову він биту годину чіплятиметься до матері і, як зіпсований програвач, до оскоми дозолюватиме одним і тим. Учора отак він силував матір співати, і, доки здужувала, вона відсварювалася, аж поки, знесилена, спробувала чи то схитрувати, чи звести усе на жарт:
– А що ж тобі, чоловіче, заспівати?
– Співай… — прикрив він набряклими повіками великі, з червоними прожилками, білки очей і так ще довго стояв, очікуючи, коли заспіває жінка. Мати всміхнулася, було, а врешті махнула рукою і, мов підлещуючись, завела якимось не своїм, незвичним для дочки, догідливим голосом: «Тече вода каламутна…»
– Низько береш, — покрутив він товстим пальцем перед жінчиним лицем, так і не розплющивши очей.
Мати спробувала взяти тонше, але їй не вдалося, і завела вона знову «Тече вода каламутна» таким писклявим і невдатним голосом, що чоловік аж за боки від сміху взявся:
– І-гі-гі! О-го-го! Ото правду хоч раз на віку сказала! — Він показував на неї, як на рідкісне видиво, і аж пританцьовував від утіхи. А тоді несподівано посерйознів, зігнав до перенісся насуплені кошлаті брови і гримнув кулаком по столу так, що сполохано зойкнув і жалібно задзвенів посуд у серванті. — Ото ти, шкура невичинена, каламутиш весь вік воду в хаті!
Не чекаючи, коли чоловік і справді візьметься вчити її отченашу, як учора викладав вокал, жінка встала і мовчки пішла до спальні — за нею двічі сухо клацнув замок.
Батько й собі пошвендяв до спальні, хитро, задоволено всміхаючись, і шарпнув за ручку дверей.
– Ану, відчини! — Очі його люто зблиснули, і він смикнув за двері вдруге, тепер уже сильніше. — Я навчу тебе молитви незгірш пани римського…
Мовчання у спальні тільки підливало масла у вогонь, що бурхав у його розпашілій душі, йому кортіло скарати на корені жінчин непослух, і він, облизавши спраглі, шорсткі губи, з веселою відчайдушністю ударив кулаком у засклені двері. Ірина, що кинулася було за батьком, мимоволі заплющила очі, коли вусібіч дзвінко сипонули скалки битого скла. В останню мить вона встигла лише побачити, як по лискуче білих, кілька днів тому фарбованих матір’ю дверях побігла, звиваючись, червона змійка і не відразу здогадалася, що то кров із батькової руки.
– Не смій! — крикнула вона, крикнула з усіх сил, і той голос її видався жалюгідно тонким. — Не смій, кажу тобі!..
Батько поволі повертав своє завше червоне, а тепер фіолетове од злості лице, і в глибині його сивих водянистих очей, як у грозовій хмарі, загрозливо змигували їдкі блискавиці, коли він важко рушив на неї.
– Не смій! — скрикнула знову дочка так само пронизливо, її лихоманило, у скронях тисло немилосердно, аж червоні, зелені і жовті кола попливли перед очима, і в ту ж мить в кімнаті погасло світло.
– Світло! Мамо, ввімкни світло, — майже пошепки попросила дочка, задкуючи од батька, аж поки вперлася в стіну. — Я боюся його…
Через хвилину світло знову спалахнуло, але вона мало пам’ятала, що було потім, лише коли два міліціонери виводили за руки батька, нараз присмирілого, з покірними телячими очима, третій, літній вже міліціонер, присів до столу і став щось записувати.
– Скажіть спасибі сусідам, що нас викликали, а то б і досі терзав, — з-під сивих брів він кинув докірливий погляд на матір, а тоді на Ірину. — А тебе як звати, мамина заступнице?
«Ірина»,— хотіла відповісти вона, але чомусь не змогла, тільки вимовила перший звук, їй нараз перехопило дихання, наче тоді, позаминулої зими, коли вона впала спускаючись з гірки на лижах і кілька хвилин, сапаючи, не спромоглася навіть відізватися; зараз же вона так само силилась і не могла проштовхнути крізь задерев’янілу, наче не свою, наче схоплену правцем горлянку, жодного звуку, окрім цього заїкуватого «і-і-і»; раптово електричним струмом її шпигонув страх, що вона взагалі не зможе більше ніколи вимовити й слова, і цей страх мовби холодною кригою сковував їй обличчя.
– І-і-і,— болісне й конвульсивне виривалося в неї замість власного імені і раптом, несподівано для самої себе, вона сказала:
– Галя.
– Що з тобою? Та заспокойся вже, доню, — жахнулася матір, легенько тулячи малу до себе. — Ірина вона…
Міліціонер тільки крутнув головою.
– Скільки їй? Десять? Покладіть, хай засне. На ранок минеться. А батько за два роки лікування, може, знову зробиться людиною, — йому хотілося втішити бодай чимось.
Але на ранок минуло не все. Ірина стала тепер заїкатися. Кожне слово, особливо початок кожного слова, давалося важко, дівча жадібно ковтало повітря, вона широко розтуляла рота, губи в неї конвульсивно пересмикувалися від марної натуги, вона, аж нахилялася вперед, силкувалася і не могла вимовити найпростіше «мамо», а ім’я вчительки Раїси Прокопівни і зовсім зробилося нездоланним. Мати водила дочку до лікарів, і вони з Іриною подовгу займалися, інколи це помагало, і вона говорила трохи спокійніше, особливо, коли забувалася про свою ваду. Але як тільки їй спливало це на думку, до неї відразу ж вертався давній страх, страх, того вечора, коли батько, люто усміхаючись, обіцяв навчити матір молитви незгірш папи римського, верталася боязнь перед кожним словом. Ірина була впевнена, що не вимовить нічого, і справді не вимовляла, і чим більше старалася, тим глибше задихалася в конвульсіях, замість звичних слів з горла вилітали лише клекотливі потворні звуки, які їй самій нагадували клекотіння розгніваного індюка.