Тіні і полиски – Іван Корсак

Що ж, він піде просити сусідів. За довгі роки, правда, Петро Власович просити відвик, як відвик від самого цього слова, впевнено вживаючи натомість «дозволяю» і «вимагаю». І все ж він зважився… А кого просити?

Найближчий його сусіда — приземкуватий, з червоним плямистим обличчям Грицько Курчик, про якого на кутку кажуть, що має чоловік золоті руки — і столяр, і тесля, і муляр, всякий інструмент його слухає, як скрипка грає. Але Петру Власовичу він здавався чомусь несерйозною, неповажною людиною. Ще тільки Петро Власович з сім’єю обживався в цьому домі та придивлявся до найближчих сусідів, понадобилося йому топорище, бо старе тріснуло. Пам’яталося, що найкраще його робити з клена, от і спитав сусіда, чи не багатий він часом на сухе кленове поліно.

– Чом ні, — з хитруватим усміхом відказав Грицько, кудись вельми поспішаючи. — Моя жінка поняття не має іншими дровами розпалювати, тільки кленовими.

Коли ж на порозі з’явилася дружина, в тої спересердя аж очі покругліли:

– Чи ви бачили, люди? Чи ви чули? То я не те що кленового, будь-якого сухого поліна зроду не мала. А коли той сірник розпалиш, то й долю свою прокленеш… Щоб його самого висушило на скіпку, щоб його зчистило, баламута такого, лобуряку, халамидника нещасного, ледацюгу, волоцюгу!..

Одне слово, несерйозний він чоловік — такі жарти дозволяти собі з людиною високої посади! Правда, тепер уже в Петра Власовича посада зовсім інша, але ж тоді він ще був особою…

А може, піти до Кушніренка? Он через дорогу його вікна зеленими абажурами світяться. І знайомі вони давно, в одній установі колись працювали. Однак в Петра Власовича було таке відчуття, що легше він би зайшов по груди в крижану воду, аніж переступив поріг Кушніренкового дому.

Доручив якось Петро Власович Кушніренку підготувати один нехитрий документ для області і, коли підписував, знайшов помилку.

– Ви що, такий тупий, що не знаєте обстановки?— звів на Кушніренка погляд, від якого в районі присідали.

Кушніренко якось незрозуміло гикнув від несподіванки, крутнувся і хряпнув дверима.

Другого дня Петро Власович підписував заяву Кушніренка про звільнення за власним бажанням. «Психопат, — сказав секретарці, подаючи папір. — Слова йому не можна сказати».

А може, зайти до Гущака? Випивати любить цей мельник, в усіх напозичав грошей і нікому не віддає.

Нікудишній люд пішов… Петро Власович розчаровано махнув рукою і звернув до Купчиків. «Не в президію ж»,— подумав, мимохіть згадавши жінчин погляд, який, здавалося, застряв десь у ньому, муляв нестерпно.

…Коли прийшли з кладовища і сіли за поминальний обід, Петро Власович якось розгубився, не знаючи, як же звернутися до присутніх. «Товариші», «друзі», «колеги» — жодне з досі уживаних ним слів не було до ладу.

– Спасибі вам, люди, — мовив нарешті глухо, з деренчливим скрипом у душі, мов там зламалося щось іржаве, і він відчув полегшення від цього, відчув себе колишнім, давнім, яким уже майже не пам’ятав. — Спасибі, що прийшли поховати нашу матір.

Вперше в житті тещу назвав він матір’ю, і вихопилось це в нього несподівано щиро, наче в останню мить своєю смертю вона відкрила йому щось таке, що лишалося для нього десятки літ нерозгаданою таємницею.

Петро Власович почувався як людина, що винесла на високу гору тяжкий вантаж і нарешті скинула його із спітнілих плечей. Йому здавалося, що тепер повинно було статися щось особливо значне, якось інакше повинні подивитися на нього всі, що зібралися за цими довгими столами, густо заставленими стравами, його слова зустріти хай і не оплесками, а все ж якось оцінити його самоприниження, таке трудне для нього і болісне. Він навіть обвів поглядом обличчя присутніх. Але люди за столами тільки покивали головами і мовчки взялися за питво і наїдки. «Даремно старався, — нараз гірко подумав Петро Власович, — їм байдуже до твоїх переживань, хіба щодня став би перед ними принижуватись… А не діждуться». Не буде він принижуватись перед отаким Купчиком, що розчервонівся он як, наливаючи собі вже третю чарку, ні перед Гущаком, що ходить на всі похорони в околиці, аби дали підхмелитися, ні перед Кушніренком, що навіть їсти не навчився як культурна людина, виделку тримає, наче патичку, а губами плямкає, набиваючи рот, мов три дні не їв… Він тепер був остаточно певен, що люд здрібнів та перевівся, і цього душевного переконання в ньому ніхто й. ніколи не похитне.

ПРОЩАЛЬНИЙ КОНЦЕРТ

Ірину ще змалку прозивали Дикою: вона сміялася рідко, і то — мов ненароком, здебільшого дивилася на знайомих і незнайомих людей докірливим вовкуватим поглядом, наче сподівалася від них чогось недоброзичливого чи й зовсім злого, негаданого підступу, і тільки хіба один раз на рік, забуваючись, дівчина могла засміятися щиро, не криючись, і тоді вся вона розцвітала в посмішці, але то було лише якусь мить; наче спам’ятавшись, вона злякається самої себе і пошкодує за таким необачним вчинком і швидко причинить, замкне в собі ту посмішку. її, може, й прозвали Дикою через цей відлюдкуватий погляд.

У школі Ірина здебільшого сторонилася гурту, а коли вчителька чи вожата і затівали щось веселе та втягували і її у гру, то вона, щоправда, не відпиралася, але поводилася так скуто і силувано, що діти тільки пирскали зі сміху, як їжачки, і від цього в дівчини й зовсім переставало ладитися. А найбільше Ірина жахалася вечорів, коли приходив п’яний батько і дзеленчали по підлозі черепки битого посуду, тихо, в кулак, плакала мати, боячись, щоб гармидеру не почули сусіди; Ірина ж не могла заснути всю ніч, а коли й засинала, то важким болісним сном, який не давав відради і спочинку, тільки додавав у тіло свинцевий тягар, з яким ранком вона ледве вставала з ліжка.

Сьогодні знову вони весь вечір просиділи з матір’ю самі. Батько прийшов пізно, його важкі, невпевнені кроки по східцях сонного вже будинку відлунювали як у церкві і, як щоразу, п’яний батько роздягатися брався ще з порога: один черевик зняв у коридорі, другий у вітальні, а в спальні, бабраючись з примхливим галстуком, що плутався в пальцях і ніяк не злізав з шиї, він втомлено і недбало зривав з себе решту одягу. Ірина з матір’ю сиділи перед телевізором, стежачи за спритним і кмітливим зайцем на екрані, якому не один раз вдавалося пошити у дурні підступного, злого вовка, і навіть не ворухнулися, коли повз них проходив батько, заточуючись і лапаючи руками по стінах.

– Їсти! — крикнув батько з кухні і, гикнувши, невдоволено забряжчав каструлями. — Чи за мою зарплату, зрештою, у цьому домі можуть порядно погодувати мене?

– Вдавишся,— не повертаючи голови, відказала мати не дуже голосно, щоб він усе ж не дочув. — Смоли ти б напився й наївся…

Коли отаке заварювалося в хаті, Ірині хотілося чимдуж утекти звідси, бігти не оглядаючись, щоб аж вітер лопотів у вухах, зникнути, щезнути, забитися в найменшу шпарину, але їй шкода було лишати матір, завше засмикану і перевтомлену — вона майже весь час працювала на двох, а то й на трьох роботах, аби лиш батько не дорікав малою зарплатою, вечорами ще шила чи в’язала і вчора, наприклад, заснула за сніданком, засвистівши носом, як чайник на плиті, і розсмішивши до кольок батька; Ірина шкодувала матір і не втікала з кімнати, тільки непомітно, прикрившись рукою, зажмурювала очі, і чим більше роздмухувалося багаття сімейної колотнечі, тим сильніше вона жмурилася, а все тільце її від напруги й ляку, наче на холоді, бралося гусячою шкірою.

– Смоли-и-и? — чоловік все-таки почув жінчине зичення і, прочалапавши кілька кроків, ступив у їхню кімнату. З хвилину він стояв мовчки і згори вниз дивився на жінку й дочку, мов розглядаючи щось мізерне, тоді свиснув роздутими ніздрями, набрав повні легені повітря, ще хитнувся, а тоді нарешті важко, ніби скинув з плечей неймовірний тягар, голосно видихнув, враз наповнивши кімнату запахом дешевої ковбаси і цибулі: — М-ме-ні смоли? За те, що на світі вас тримаю?

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: