Хто зна, якими вітрами занесло сюди ялину, гостю з таких неблизьких країв, чи то хтось з тамтешніх мешканців в повоєнні роки прибився на Полісся і, як часточку рідної з дитинства тайги, посадив це дерево, а може, хто із поліщуків поріднився з тим краєм і, повернувшись, посадив його на щемливу згадку — хто зна, і Гришко, страхаючись пересаджувати ялину у такому віці, час од часу наглядав за нею, проїжджаючи поблизу. На хуторі було порожньо, з вигаслої давно печі лишилася тільки глина, розквашена і розплескана дощами, лише дерева — два дубки і ця ялина — міцніли і тяглися вгору. А наприкінці нинішньої зими одного дуба не стало. Чиясь хижа рука зрізала його біля самого кореня і, щоб замести сліди, присипала зріз торішнім листям і потерухою, сподіваючись лишити чорне діло у таємниці і поживитися рештою нічийних дерев в одну з темних передвесняних ночей.
Тоді й зважився лісничий на ризиковане діло — пересадити немолоду, вкоренілу ялину. Трапилася саме нагода, бо в останніх числах місяця, щоб витягти план, на підмогу прислали їм автокран. Гришко цілий досвіток телефонував по всіх усюдах, щоб вициганити в директора, кран для доброго, як він вважав діла, але, так і не знайшовши директора, зважився сам припинити вантаження лісоматеріалу, а зайнятись ялиною.
Коли кран поставив на кузов машини дерево з величезною брилою біля одземка ще мерзлої, лункої землі, машина аж застогнала й присіла. Ялину везли урочисто, мов князівну до вінця, навіть незговірливі електрики познімали електролінії, а зв’язківці — телефонні дроти, робітники лісництва попереду й позаду машини несли сигнальні прапорці з такою поважністю, наче й справді належали до князівського почту.
А через день лісничий одержав з лісгоспзагу короткий і вичерпно зрозумілий документ. «Наказ № 48. За невиконання розпоряджень диспетчерської служби, самоуправство і зрив державних поставок лісодеревини лісничому тов. Гришку оголосити сувору догану». Вішаючи на дошку оголошень наказ, де, окрім догани, ще значилося, як і чим його зобов’язати та про що попередити, лісничий тихенько хихикнув сам над собою і спробував порахувати усі догани, які за діло й без діла нажив за чималий уже робочий стаж. «Восьма, здається, голубонька,— подумав він. — Альбом спеціальний завести хіба…»
Гришко повернувся з району в лісництво і, впевнившись, що помічник таки охолонув і відпустив той живопліт, взявся за заняття, яке шанував, як собака цибулю, — підганяти папери. Але майже відразу невдоволено тренькнув телефон.
– Хто? — владно і розкотисто прогула мембрана, ніби той, хто підняв трубку, чимось завинив.
– А я думав, що прийнято спочатку вітатися і самому представитись, — неспішно відказав лісничий.
Телефон обурено помовчав, але, повагавшись, трохи полагіднішав.
– А, то ви, Гришко… Заступник голови райвиконкому Кривенко, якщо ви такий формаліст.
«О, подобрішав, щось йому потрібно, — подумав лісничий, — мабуть, сухих грибів чи ягід випрохуватиме».
– Я ось у якій справі. Ми тут порадились і вирішили, що вашу заяву з прокуратури на Корчука треба забрати.
– Хто радився і вирішував, той хай і забирає. Хіба я бороню?
– Не вдавайте з себе наївного, — розкотисто рокотала мембрана. — Корчук скоро в передовики вийде, господарство вгору тягне.
– Не знаю, чи буде він передовиком. Знаю, що він негідник.
– Ну, погарячкував чоловік, захопився… Ми його якось покараєм. А вам хіба легше стане, якщо район втратить доброго організатора? — у владному голосі заступника голови бриніли нотки справедливого, хоч і старанно тамованого до пори до часу гніву. — Чи ви хочете, аби вас попросили?
– А при чому тут я? Не я вчиняв кримінальний злочин, а злісне браконьєрство інакше не зветься, не мені його розбирати. Бо то прокурорський хліб, прокуророві його і їсти. Моє діло ростити ліс та стерегти у ньому все живе.
– Не розумію, що вам заважає забрати заяву?
– Цього я не зроблю.
– Чому?
– Бо на дідька я потрібен як лісничий?
Телефон знову помовчав, а тоді розлючено крякнув.
– Що ви за людина така? — Голос у трубці поліз, як по щаблях, угору і мало не зірвався. — Забагато берете на себе!
Лютуй-лютуй, подумав лісничий, спокійно кладучи телефонну трубку (до таких дзвінків він притерпівся), і знову взявся за папери. Гришко покрутив у руках конверта з лісгоспзагівським штемпелем, не поспішаючи розкривати його, мов там після недавньої догани могла чекати на нього нова напасть. Позавчора у лісництво приїжджав директор, лісгоспзагу, але Гришко з ним якось розминувся, оповідали тільки, що той походив по дендрарію, покрутив носом і, хряпнувши дверцятами, сів у машину й поїхав. Гришко розірвав конверта і повільно перечитав коротенький текст: «Наказ № 49. Відмінити догану лісничому тов. Гришку як необґрунтовану. За створення дендрарію тов. Гришку оголосити подяку. Плановому відділу і бухгалтерії вишукати кошти на подальші роботи.
У лісничого тов. Гришка прошу вибачення за необ’єктивний наказ».
Ти ба, ще є правда на світі, подумав лісничий і знову перечитав наказ. Цікавий чоловік, цей новий директор, з ним, судячи з усього, нудьгувати не доведеться.
Ще двічі з району дзвонили про Корчука, і врешті, попоравши найнеобхідніші документи, він залюбки гайнув до лісу, де мав справді невідкладне діло. Його старенький мотоцикл жалібно бряжчав на корчах (нового вже котрий рік обіцяють, та все не доходить черга), звичний до таких доріг, вправно вивертав поміж дерев вузькою кінною колією, аж поки присапано зупинився біля знайомої розлогої сосни. Гришко вийняв ключик із замка і, розминаючи тіло, пішов поміж високими торішніми папоротями, уважно придивляючись навколо.
Раптом його щось стукнуло по плечу, мов хто злегка, по-приятельськи поплескав долонею, і Гришко здивовано озирнувся. На плечі сиділа, поблискуючи маленькими прудкими очима, давня знайома — білка, що не вперше перестріває його в цьому лісі, біля старої розлогої сосни. Гришко звично поліз у кишеню, шукаючи щось для гостинця — здебільшого він клав на долоню заздалегідь припасеного горіха чи просто, як забувався, хлібну шкорину, і тоді білка, вправно схопивши гостинець, вистрибувала на дерево і ласувала, а тоді знову наздоганяла лісничого, стрибала на плече і циганила ласощі. Він і зараз поліз у кишеню, аби надлубати бодай хлібних кришок, але білка, окрунувшись дзигою на плечі, раптом злякано пискнула і, мов вистрілена, враз вилетіла на дерево. Лісничий здивовано оглянувся, але ні людини, ні звіра поблизу не побачив, тільки сосни гули верховіттями на весняному вітрі та десь оддалік скрикнув самотній крук. Гришко тихо свиснув, підкликаючи білку до себе, як не раз він вітався з нею, але вона, заховавшись за стовбур, тільки ображено цокотіла, мов лаяла його і вичитувала за якісь прогріхи.
Гришко спантеличено ще раз оглянувся навколо себе і тільки тоді зрозумів — рушниця, у нього на плечі висіла рушниця. Рідко брав він її до лісу, але сьогодні взяв. «Ти ба, — глипнув лісничий на ошелешеного звірка, який так і не дався в руки. — Все, що живе, не терпить зброї».
А рушницю його змусила взяти вчорашня пригода, коли надвечір’ям вертався він цими краями додому з лісником Григоровичем і раптом метрів за п’ятдесят побачив вантажену колодою підводу, що в поспіху майнула в кущі. Гришко пригальмував, скочив з мотоцикла і шпарким кроком наздоганяв підводу, що ледве чутно клекотала на вибоях. Коня впідбіги, спотикаючись, поганяв високий, судячи із спини, ще не старий чоловік; він ні разу не спинявся й не озирався, зовсім поряд чуючи чужі кроки.
– Стій! Документи! — гукнув Гришко.
І тільки тоді, різко смикнувши віжки, чоловік повернувся і вперся в лісничого незмигним поглядом: він дивився так, мов не розумів, що від нього хочуть, чи навіть більше — не розумів: перед ним людина, дерево чи стовп. «П’яний до погибелі», — похолонув Гришко.
– На, — чоловік витягнув з нагрудної кишені асигнацію в п’ятдесят карбованців і простягнув її, ледве ворушачи пересохлими губами.