Тіні і полиски – Іван Корсак

Йому згадалося раптом, як він уперше вертався до жінки, вертався вимушено і неохоче, бо, приїхавши у рідне містечко, не відразу пішов додому, а, щоб ще хоч трохи відсунути обтяжливу і гнітючу зустріч, присів на витертий до блиску вокзальний диванчик.

По станційній залі вистрибувало дівча років чотирьох, вистрибувало, не звертаючи ні на кого уваги, мов гуляло десь у лісі чи в лузі, тільки два білих банти пурхали метеликами над її чорнявою голівкою, то складаючи, то розгортаючи легкі крила, аж поки дівча скікнуло до нього і, перехиливши від цікавості, мов синичка, голову, раптом спитало:

– Дядьку, а як тебе звати?

Щось знайоме змигнуло йому у великих, темних, як весняні ночі, очах, привиділось у порухах злегка вередливих дитячих губ, наче він десь чи колись уже бачив оцю синичку з білими бантами, але, маючи щонайменше охоти зараз вести пусту балачку, тільки буркнув під ніс, невдоволено скосивши око;

– Гуляй.

Дівча пострибало далі собі, ніби на таку відповідь тільки й сподівалося, стрибало то на одній нозі, підхопивши в руку зігнуту другу, то так само на другій, а коли легко й невимушено, тільки змахуючи бантами-метеликами, обійшло поступово коло, знову підскікнуло до нього:

– Дядь, як звати тебе?..

Полінувавшись навіть цикнути на неї, хоч дмухни, здавалося, і полетить геть разом із своїми метеликами, він просто як від набридлої мухи у літню спекоту, байдуже і знехотя відвернувся.

– Дядь!..

Він поволі розвертався, сповнений дражливого бажання дати ляща цій причепі, але вперше в ньому, який не терпів цього шмаркатого племені, котрим здебільшого бридив, як і праними та перепраними пелюшками й колготами, які й після прання відгонять дитячою сечею, вперше в ньому ворухнувся інтерес до цієї кумедної комашки, і він несподівано для себе перепитав:

– А тобі воно треба?

– Та треба… Жду тата, а не знаю, який він,— дівча потупило очі і винувато теребило спідничку. — Маринка я…

Раптовий здогад по-зрадницьки кольнув його, і він не відразу здобувся на слово, мимохіть відшукуючи на личку малої знайомі риси, що мали бути для нього близькими і рідними, але все ж прогнав те вагання, неприпустиме, незнане досі, вернув звичний, відгороджений від усіх затишок; і в ту ж мить його ще раз неприємно і боляче шпигонуло — шпигонув дзвінкий і заливистий регіт за спиною, регіт його власної жінки, від якої накивав п’ятами уже кілька років тому, не так від неї, як від аліментів, аж поки несподівано і нагло застукали і обложили, наче вовка червоними прапорцями, виконавчі судові листи, що відшматували чималий кавалок його лісозаготівельної платні та змусили оце вертатися і бодай спробувати сімейної житухи, прісної, як на нього, мов трава. Регіт боляче шпигонув ще й тому, що не було у жінки звичного запобігання перед ним, а чулася якась нова, негадана раніше впевненість, набута чи то роками самотності, чи остаточною відчуженістю, і ота її духовна вищість образливо вжалила і принизила його.

– А що, блудний чоловіче, познайомивсь нарешті з дочкою?

Він писав зараз листа тій іншій жінці і уявляв, як шкодуватимуть покійника і побиватимуться по ньому в далекій його домівці. У покійному другові він зараз знаходив все більше і більше такого, чого бракувало йому самому, чим він карався і через що заздрив покійному.

«На столі у Вашого чоловіка завжди стояла жінчина фотокарточка, а в вільну годину він ходив по магазинах, видивлявся діткам гостинці…»

Він писав і згадував, як, шкодуючи аліментів, вернувся тоді до жінки і як, бувало, спішив з роботи додому, щоб бодай на кілька хвилин, але першому вскочити в хату. Тоді він хапливо, колотячи ложкою в кастрюлі, вивуджував собі ласий шматок і за кілька хвилин, облизуючись, виглядав у вікно, чи лиха година не несе когось із домашніх. А коли у вихідний всі домашні нікуди не розходилися, дружина, подоївши корів у колгоспі, теж сиділа вдома, він так само поспішав до столу, щоб першому попоїсти, бо, кривлячись, говорив, що від неї вічно фермою тхне.

З жінкою його бачили двічі на рік, коли вони разом сідали в машину, куплену за нажите на лісозаготівлях та врятоване від аліментів, і їхали на ярмарок, щоб придбати дітям обновки на літній чи то зимовий сезон. Вернувшись, жінка сплачувала йому за бензин, а він, підозріливо примружуючи сиві очі, пильнував, як вона порепаними від силосу пальцями шелестить зім’ятими карбованцями та бряжчить копійками.

«Покійний Василь Полікарпович ніколи не сидів без роботи, віриться, за доброго господаря був і вдома»,— взявся знову за ручку.

Тим прикріше було йому самому, що за доброго господаря вважати він себе не міг. Коли треба було рубати дрова, він щоразу знаходив собі якесь займисько біля машини, і жінка, по-чоловічому гехкаючи, колола об дровітню сукуваті поліна. І тільки одного разу він сам взявся було за сокиру і заходився порядкувати у хлівчику. Жінка спантеличено дивилася на нього подивованими очима, мов щось у лісі здохло, а він огризнувся:

– Чого витрішки продаєш, загороду для бичка городитиму.

– Де ж той бичок? — дивувалася жінка.

– Мати, казали, дадуть.

– Так нема ж в неї ні бичка, ні телички.

– А сьогодні до бугая корову погнала.

Він відклав ручку, притомлений описом життя свого друга, і подумав, чи не піти йому сьогодні хоч трохи розвіятися до Ганьки-буфетниці. Він беріг себе і до Ганьки ходив лише по вівторках — ті жінки здатні підірвати яке завгодно здоров’я.

Він думав і ніяк не міг надумати, що б ще такого написати про покійного світлого і хорошого, аби побивалися за ним якнайсильніше, а коли, нарешті, завершив свою многотрудну роботу і заадресував конверта, то смачно, з хрустом занімілих кісток потягнувся — тепер він усією своєю душею, розм’яклою і мов добрішою від цього листа, освітленою щирою любов’ю до покійника, він, Василь Полікарпович Бабляк, був упевнений: рідна дружина, вельми шанована Євдокія Михайлівна, від якої знову накивав п’ятами, тепер шукати його не здогадається і на аліменти, напевне, не подасть.

НАКЛЕП

Він засидівся за величезним робочим столом і, щоб трохи розім’яти кості, встав і пройшовся кабінетом, нечутно ступаючи товстим ворсистим килимом. Анатолій Олексійович любив свій просторий, дбайливо обставлений кабінет, сяючий білим ясеновим паркетом і бездоганною поліровкою меблів. До кабінету він ішов довго, йому доводилося усміхатися тоді, коли полинова гіркота кривила і коробила душу, тиснути руку і мило заглядати у вічі тому, ким потаємно бридився, говорити компліменти про чесности начальства в ту мить, коли його шофер з легкою посмішкою клав у багажник начальницької машини грубі, туго набиті портфелі. А коли досяг цього кабінету, то враз приспинився — чи то не розраховував, тверезо оцінюючи свої можливості… на більше, чи схаменувся, а може, й просто втомився од дрібної суєти, тільки надалі твердо вирішив жити чесно. Він багато їздив у справах служби, бував на полях і в цехах, умів поговорити з людьми і привернути їх до себе, так що незрідка, коли за його машиною знімалася курява, люди тільки хитали головами і захоплено прицмокували: «Оце свій чоловік!» Але справжнім, самим собою, Анатолій Олексійович почувався лише в цих стінах, де не треба було вдавати з себе наського хлопця, ладнатися під когось, і він, повернувшись з дороги і дбайливо помивши і без того чисті, з гладенькою не по роках, наче в дівчини, шкірою, руки, нарешті міг полегшено, задоволено зітхнути.

Анатолію Олексійовичу особливо подобалося працювати тут вечорами, коли поступово гамувалися денні клопоти, в коридорах з новими килимовими доріжками влягалася тиша і змовкали нарешті обридлі телефони. Цієї пори він здебільшого розбирав пошту та розписував, підсліпувато мружачись на незнайомі почерки, листи та скарги.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: