– А що, блудний чоловіче, познайомивсь нарешті з дочкою?
Він писав зараз листа тій іншій жінці і уявляв, як шкодуватимуть покійника і побиватимуться по ньому в далекій його домівці. У покійному другові він зараз знаходив все більше і більше такого, чого бракувало йому самому, чим він карався і через що заздрив покійному.
«На столі у Вашого чоловіка завжди стояла жінчина фотокарточка, а в вільну годину він ходив по магазинах, видивлявся діткам гостинці…»
Він писав і згадував, як, шкодуючи аліментів, вернувся тоді до жінки і як, бувало, спішив з роботи додому, щоб бодай на кілька хвилин, але першому вскочити в хату. Тоді він хапливо, колотячи ложкою в кастрюлі, вивуджував собі ласий шматок і за кілька хвилин, облизуючись, виглядав у вікно, чи лиха година не несе когось із домашніх. А коли у вихідний всі домашні нікуди не розходилися, дружина, подоївши корів у колгоспі, теж сиділа вдома, він так само поспішав до столу, щоб першому попоїсти, бо, кривлячись, говорив, що від неї вічно фермою тхне.
З жінкою його бачили двічі на рік, коли вони разом сідали в машину, куплену за нажите на лісозаготівлях та врятоване від аліментів, і їхали на ярмарок, щоб придбати дітям обновки на літній чи то зимовий сезон. Вернувшись, жінка сплачувала йому за бензин, а він, підозріливо примружуючи сиві очі, пильнував, як вона порепаними від силосу пальцями шелестить зім’ятими карбованцями та бряжчить копійками.
«Покійний Василь Полікарпович ніколи не сидів без роботи, віриться, за доброго господаря був і вдома»,— взявся знову за ручку.
Тим прикріше було йому самому, що за доброго господаря вважати він себе не міг. Коли треба було рубати дрова, він щоразу знаходив собі якесь займисько біля машини, і жінка, по-чоловічому гехкаючи, колола об дровітню сукуваті поліна. І тільки одного разу він сам взявся було за сокиру і заходився порядкувати у хлівчику. Жінка спантеличено дивилася на нього подивованими очима, мов щось у лісі здохло, а він огризнувся:
– Чого витрішки продаєш, загороду для бичка городитиму.
– Де ж той бичок? — дивувалася жінка.
– Мати, казали, дадуть.
– Так нема ж в неї ні бичка, ні телички.
– А сьогодні до бугая корову погнала.
Він відклав ручку, притомлений описом життя свого друга, і подумав, чи не піти йому сьогодні хоч трохи розвіятися до Ганьки-буфетниці. Він беріг себе і до Ганьки ходив лише по вівторках — ті жінки здатні підірвати яке завгодно здоров’я.
Він думав і ніяк не міг надумати, що б ще такого написати про покійного світлого і хорошого, аби побивалися за ним якнайсильніше, а коли, нарешті, завершив свою многотрудну роботу і заадресував конверта, то смачно, з хрустом занімілих кісток потягнувся — тепер він усією своєю душею, розм’яклою і мов добрішою від цього листа, освітленою щирою любов’ю до покійника, він, Василь Полікарпович Бабляк, був упевнений: рідна дружина, вельми шанована Євдокія Михайлівна, від якої знову накивав п’ятами, тепер шукати його не здогадається і на аліменти, напевне, не подасть.
НАКЛЕП
Він засидівся за величезним робочим столом і, щоб трохи розім’яти кості, встав і пройшовся кабінетом, нечутно ступаючи товстим ворсистим килимом. Анатолій Олексійович любив свій просторий, дбайливо обставлений кабінет, сяючий білим ясеновим паркетом і бездоганною поліровкою меблів. До кабінету він ішов довго, йому доводилося усміхатися тоді, коли полинова гіркота кривила і коробила душу, тиснути руку і мило заглядати у вічі тому, ким потаємно бридився, говорити компліменти про чесности начальства в ту мить, коли його шофер з легкою посмішкою клав у багажник начальницької машини грубі, туго набиті портфелі. А коли досяг цього кабінету, то враз приспинився — чи то не розраховував, тверезо оцінюючи свої можливості… на більше, чи схаменувся, а може, й просто втомився од дрібної суєти, тільки надалі твердо вирішив жити чесно. Він багато їздив у справах служби, бував на полях і в цехах, умів поговорити з людьми і привернути їх до себе, так що незрідка, коли за його машиною знімалася курява, люди тільки хитали головами і захоплено прицмокували: «Оце свій чоловік!» Але справжнім, самим собою, Анатолій Олексійович почувався лише в цих стінах, де не треба було вдавати з себе наського хлопця, ладнатися під когось, і він, повернувшись з дороги і дбайливо помивши і без того чисті, з гладенькою не по роках, наче в дівчини, шкірою, руки, нарешті міг полегшено, задоволено зітхнути.
Анатолію Олексійовичу особливо подобалося працювати тут вечорами, коли поступово гамувалися денні клопоти, в коридорах з новими килимовими доріжками влягалася тиша і змовкали нарешті обридлі телефони. Цієї пори він здебільшого розбирав пошту та розписував, підсліпувато мружачись на незнайомі почерки, листи та скарги.
Сьогодні йому працювалося залюбки ще й тому, що то був останній день перед відпусткою, і завтра він, струснувши із себе весь службовий клопіт, як струшує селезень на березі із себе воду, разом з жінкою і сином сяде на поїзд до Кисловодська. Жінка то дріматиме всю дорогу, то трохи наївно тішитиметься видами із вікна, і чим далі від дому, тим вони здаватимуться їй звабливішими, а от з сином вони таки наговоряться. Дивні якісь взаємини склалися між ними: вдома вони могли годинами, наче граючи в пінг-понг, перекидатися жартами, вправлятися в дотепах, дбайливо ховаючи взаємну приязнь у добродушному кепкуванні.
Анатолій Олексійович розбирав пошту швидко, надписуючи резолюції чітким почерком, автоматично, а думав про інше; резолюції на паперах він намагався ставити якнайкоротші, а коли вдавалося обійтися одним словом, то й зовсім лишався вдоволений. Деякі прохання і скарги йому здавалися примітивно простими, а з висоти його становища навіть мізерними. Знічев’я він прочитав кілька листів. «Протікає дах…», «Перекопали ще місяць тому вулицю…». Анатолій Олексійович тільки журно зітхнув і подумав, що йому б отакі клопоти, він упорався б з ними одним телефонним дзвінком чи навіть просто порухом брови. Він так само швидко пробіг очима ще одного листа, але не зрозумів, про що йдеться, а тому, заплющивши на хвильку очі і крутнувши головою, аж зачесане, вгору волосся спало на скроні, взявся читати вдруге.
«Бобруйчуку Анатолію Олексійовичу.
Копія: голові народного контролю
Сидорчуку Інокентію Петровичу.
Копія: редакції газети.
Доводжу, до відома, що в городському промкомбінаті завелись злодії. Краде сам директор Гальчинський, без перевірки через прохідну возить дошки жовтим пиріжком. Головбух Бідзюра краде гроші і купляє жінці дорогі шуби.
А ще директор гуляє з чужими жінками. Прошу прийняти міри, бо буду жалуватись.
Митрощук В. В.
вул. Коперника, 6/4».
Анатолій Олексійович спантеличено покрутив листа в руках: пожовтілий, вицвілий папір та ще недоладна писанина викликали в нього мимовільну неприязнь, і він, знехотя відкинувши той аркуш паперу, вийняв носовика й старанно витер спітнілі долоні. «Возить дошки пиріжком… Причому тут пиріжки, та ще й жовті? Чортівня якась…». Він заглянув у негласний супровідний лист, що спеціально готувала для нього секретарка. «Не анонімка. Прізвище і адреса справжні. Пенсіонер, колись працював на промкомбінаті і мав конфлікт з дирекцією».
Ага, «пиріжком», себто напіввантажним «москвичиком»… Навряд, щоб Гальчинський не зумів вивезти оберемок нещасних дощок, навіть якщо й припекло для чогось. Пожовтілий, вицвілий аркуш паперу, здавалося йому, пахнув давно не митим пітним тілом, запущеною комунальною кухнею із суміщеним санвузлом, і він помалу впевнювався, що в листі відголосок якоїсь давньої чвари, примітивний мстивий наклеп, який найкраще було б зараз же зіжмакати і викинути в корзину. Маленьким черв’ячком, щоправда, ворухнувся сумнів, адже прізвище і адреса автора не вигадані і цей Митрощук справді може скаржитися й далі, а він матиме мороку, якщо не дасть паперові ходу. До того ж в цьому кварталі має бути перевірка з області по листах…
Треба берегти себе.
Важко видихнувши, Анатолій Олексійович у кутку аркуша розмашисто і сердито надписав: «Тов. Ситняку. Уважно розібратись». Маючи себе за порядну людину, він почувався зараз трохи незручно, що змушує людей копирсатися в цьому безсумнівному багні, комусь завдати прикрості, хтось марне нервуватиметься і переживатиме, але, зрештою, він тут ні при чому, порядок є порядок, просто хай Гальчинський, чи ще хто там, не бере близько до серця. А заступник, на якого він звично перекладав усі каверзні справи, людина правил твердих, розбереться об’єктивно, розкопає усе незгірш крота. Анатолій Олексійович згадав, як колись, на початку спільної служби, доручав йому перевірити скаргу, і мимоволі всміхнувся.