Тіні і полиски – Іван Корсак

– От вітрогон!.. А я, телепень, не розкусив цього шалапута, — важко ворухнув щелепою Василь, і зуби його знехотя заскрипіли, мов жорна, у які сипонули жменю піску.

– Знайшов чим журитись, — Гриць позіхнув смачно, аж вітер колихнувся кімнатою, і ліниво, до хрусту хрящів, потягнувся у ліжку. — Та я радів би, що у швагерки не втрапив паскуда.

– Нічого собі радість! — вовкуватим поглядом зиркнув той. — Кабанчика — швайкою, бичка — по горлянці… Нехай, де наше не пропадало. То хоч би сестра вже одружена була та розлучалася — не вона перша, не вона остання. Але щоб люди на весілля були запрошені, а молодий не приїхав? Сім літ на найвищих деревах сороки про це тріщатимуть.

Гриць лежав і підшморгував носом, наче до чогось принюхувався — у повітрі і справді запахло пригодою.

– А молодий хоч був коли на оглядинах? — ставив слово обачно, виважено, щось своє надумавши.

– Ага, і носа не показав, — скрипнув зубами ще раз Василь. — Здуру батько сам роздзвонив по селу: зять мій студент, — хвалився, — дохтором буде, хірургом, пиндицити усім повирізує…

– То чого ж тут квоктати? — глипнув на нетямковитого товариша Гриць. — Якщо весілля призначене — треба гуляти. Через півроку папір на розлучення — от і всі пироги.

– Дякую,— чемно кивав на те головою Василь. — А за молодого сам хіба сяду чи із бюро добрих послуг, як Діда-Мороза, випишу?

– А ти мізками трохи поворуши, раз молодого ні в одне око не бачили, — показував пальцями Гриць, як саме треба ворушити.

…Через день Грицько сидів за весільним столом, сидів штибно, витягнувши довгу, худу шию і не повертаючи голови, тільки зрідка блаженно скліпував жовтими, наче солом’яними, повіками. В чорному, наспіх підігнаному костюмі молодого, з великою паперовою квіткою на лацкані, повощеною і розмальованою, Гриць сидів незворушно, мов прибитий цвяхами до стільця. Якщо ж треба було йому повернутися до молодої чи дружби, то спочатку скошував по-злодійськи очі, і коли цього виявлялось замало, то повертався усім своїм довгим тілом з негнучкою шиєю. Грицеве обличчя було урочисте, і батько та мати нареченої, впідбіги подаючи свіжі наїдки, побожно зирили на свого не по літах серйозного зятя.

Весілля саме входило в смак, гуло ще не захриплими голосами, вирувало, виспівувало, дзвеніло глибокими, як тутешні колодязі, гранчастими склянками,сперечалось і перегукувалося.

– Куме, один бог так любить тебе, як я.

– Га-а?

– Глушман, у печінку твою і селезінку! Віриш мені чи ні?

– Ой чий то кі-і-і-нь стоїть…

– А півзахист як вмаже в дев’ятку…

– Как родная мене мать провожала…

– Іду я стежкою і бачу: вовк. Їй-бо, вовк!

Грицька не вельми обходили пригоди на лісовій стежці, неймовірні удари в дев’ятку чи глибока, до печінки і селезінки, приязнь кумів. Він час від часу меланхолійно зітхав і, скоса глипнувши на молоду, любовно клав свою руку поверх її тоненьких і блідих, аж просвічувалися червоні прожилки, пальців, наречена соромливо опускала очі, і в ту ж мить під столом, невидимий ні для кого, його чекав удар носком зовсім крихітного, але досить дошкульного весільного черевичка.

– Отаке се ля ві, — нахилявся і журно та докірливо шептав на вухо молодій. — Б’ють ногами з першого сімейного дня.

– А я вас сюди не просила. Вимітайтесь хоч зараз — разом із своїми телячими ніжностями, — ласкаво всміхнувшись, сичала у відповідь молода.

«Бачили очі, що купували», — розраджував себе Грицько і щосили ворушив пальцями у затісних, з чужої ноги, черевиках.

Після столу вирували танці — то молодіжні, під рев учеплених на хаті колонок, від яких тонко дзижчала цинкова бляха на покрівлі, то, коли вимикали колонки, статечний вальс для літніх людей і особисто для молодої та молодого, а то для весільних господинь, повнотілих молодиць, що, підколихуючи знадливими грудьми, переможно змагалися із весільними музиками.

Підпилі жінки вихором ходили по кругу, зупинившись біля музик, вони наввипередки торохтіли весільні приспівки, а тоді, хвацько іхнувши, заходили на нове коло.

Ой ти, діду-бородіду,

Бородонька сива,

Візьми мене за невістку,

Люблю твого сина…

Врешті, піддавшись весільному шалу, котрась із жінок виривалася в середину кола і, піднявши над головою носову хустину, бралася дрібно і часто перебирати ногами та скоромовкою, мов кулеметом, вистрілювати одну за одною частівки:

Що на мене зговорили,

Що на мене збаяли.

Два словечки правди було,

А решту добавили.

Гості молодої, а надто запорожці, шкірили зуби і плескали в долоні, підбадьорюючи розпашілу молодицю.

– Давай, Насте! Жар, Насте! Креши!..

І жінка в шаленому танку, під’юджувана вигуками, відповідала на оте закличне «давай, Насте!»:

Я давала, я давала,

В саду на скамєєчкі,

Не подумайте лихого —

Із кармана сємєчкі…

Грицька таки сприймали за студента-медика, бо дядьки, котрі хоробріші, підходили до молодого і поважно заговорювали:

– А операції, того-во, уже робите? На пиндицит, приміром?

З шанобою до вченості молодого всі весільні, і теща з тестем у тому числі, зверталися до нього тільки на «ви». Однак ні поштивість нової рідні, ані каверзні запитання не вибивали Грицька із незмінного благодушшя.

– На апендицит? — перепитував він дещо зверхньо, але милостиво далі не поправляв: — Запросто.

І показував на пальцях, яке то нехитре діло:

– Розрізав, відміряв штангенциркулем і відчухрав.

– Да-а, медицина — річ точна, — статечно кивали головами, погоджуючись, дядьки і благоговійно відходили. — Таки справді, їхній зять буде дохтором.

Гриць танцював вишукано, поклавши на стан молодої важку, з лопатоподібною долонею, порепану від мастил і металу руку, витанцьовував, мов ретельний школяр, що виводить перші свої кривуляки, і весь час теревенив:

– Відгадайте загадку. Летіли два крокодили, один синій, а другий праворуч. Скільки років їжачкові, якщо він лисий?

– Братові двадцять. А вам — не знаю,— відповідала молода, пильнуючи, щоб молодий не дуже тісно тулився до неї.

– Не відгадали. Ще.

– Навіщо вам оцей балаган?

– З безвихідного становища завжди є вихід. Навіть більше, ніж два.

– Обійшлися б, зрештою, і без вас.

– А я ще люблю вистави.

– І весілля?

– Я гуляка.

– Нікудишній, танцювати як слід не навчились.

– Грубіянка. Я все-таки ваш чоловік. Тещі поскаржусь.

– А я гостям. Розкажу, що ви фальшивий молодий.

– Не шуміть. До розлучення принаймні півроку.

Гриць відчув, як впійманою рибинкою тіпнулася раптом холодна рука молодої.

– Невже ви не бачите, як мені зле, — видихнула вона і поспіхом сховала важкі від утоми, змучені, виснажені очі.

«Цього мені ще бракувало», — подумав настрахано та невдоволено хлопець і здивувався, що не відчуває і трішки жалю. Він одного разу уже мав клопіт з дівчатами.

В гурті дівчат і хлопців їхнього цеху, що одним табуном ходили на танці, Гриць накидав оком на Нелю, дівчину, як на нього, миловидну. Неля, казали, мала хлопця, і Гриць поводився з нею по-товариськи, боячись навіть доторкнутися.

А одного разу, серед білого дня, «швидка допомога» забрала Нелю просто із цеху.

– Ви чули? Неля народила дитину, — наглою хвилею пішов поголос. 

– Ви чули?.. — і дівчата вражено перезиралися.

– А ви не чули? — говорили чомусь напівпошепки, як про значну державну таємницю, за розголошення якої належить чимала кара.

– Невже не чули? — шелестіли то співчутливо, то осудливо.

– От біда, так біда! — хитали журно, як по покійнику, що вмер без причастя, старші жінки.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: