– Дякую,— чемно кивав на те головою Василь. — А за молодого сам хіба сяду чи із бюро добрих послуг, як Діда-Мороза, випишу?
– А ти мізками трохи поворуши, раз молодого ні в одне око не бачили, — показував пальцями Гриць, як саме треба ворушити.
…Через день Грицько сидів за весільним столом, сидів штибно, витягнувши довгу, худу шию і не повертаючи голови, тільки зрідка блаженно скліпував жовтими, наче солом’яними, повіками. В чорному, наспіх підігнаному костюмі молодого, з великою паперовою квіткою на лацкані, повощеною і розмальованою, Гриць сидів незворушно, мов прибитий цвяхами до стільця. Якщо ж треба було йому повернутися до молодої чи дружби, то спочатку скошував по-злодійськи очі, і коли цього виявлялось замало, то повертався усім своїм довгим тілом з негнучкою шиєю. Грицеве обличчя було урочисте, і батько та мати нареченої, впідбіги подаючи свіжі наїдки, побожно зирили на свого не по літах серйозного зятя.
Весілля саме входило в смак, гуло ще не захриплими голосами, вирувало, виспівувало, дзвеніло глибокими, як тутешні колодязі, гранчастими склянками,сперечалось і перегукувалося.
– Куме, один бог так любить тебе, як я.
– Га-а?
– Глушман, у печінку твою і селезінку! Віриш мені чи ні?
– Ой чий то кі-і-і-нь стоїть…
– А півзахист як вмаже в дев’ятку…
– Как родная мене мать провожала…
– Іду я стежкою і бачу: вовк. Їй-бо, вовк!
Грицька не вельми обходили пригоди на лісовій стежці, неймовірні удари в дев’ятку чи глибока, до печінки і селезінки, приязнь кумів. Він час від часу меланхолійно зітхав і, скоса глипнувши на молоду, любовно клав свою руку поверх її тоненьких і блідих, аж просвічувалися червоні прожилки, пальців, наречена соромливо опускала очі, і в ту ж мить під столом, невидимий ні для кого, його чекав удар носком зовсім крихітного, але досить дошкульного весільного черевичка.
– Отаке се ля ві, — нахилявся і журно та докірливо шептав на вухо молодій. — Б’ють ногами з першого сімейного дня.
– А я вас сюди не просила. Вимітайтесь хоч зараз — разом із своїми телячими ніжностями, — ласкаво всміхнувшись, сичала у відповідь молода.
«Бачили очі, що купували», — розраджував себе Грицько і щосили ворушив пальцями у затісних, з чужої ноги, черевиках.
Після столу вирували танці — то молодіжні, під рев учеплених на хаті колонок, від яких тонко дзижчала цинкова бляха на покрівлі, то, коли вимикали колонки, статечний вальс для літніх людей і особисто для молодої та молодого, а то для весільних господинь, повнотілих молодиць, що, підколихуючи знадливими грудьми, переможно змагалися із весільними музиками.
Підпилі жінки вихором ходили по кругу, зупинившись біля музик, вони наввипередки торохтіли весільні приспівки, а тоді, хвацько іхнувши, заходили на нове коло.
Ой ти, діду-бородіду,
Бородонька сива,
Візьми мене за невістку,
Люблю твого сина…
Врешті, піддавшись весільному шалу, котрась із жінок виривалася в середину кола і, піднявши над головою носову хустину, бралася дрібно і часто перебирати ногами та скоромовкою, мов кулеметом, вистрілювати одну за одною частівки:
Що на мене зговорили,
Що на мене збаяли.
Два словечки правди було,
А решту добавили.
Гості молодої, а надто запорожці, шкірили зуби і плескали в долоні, підбадьорюючи розпашілу молодицю.
– Давай, Насте! Жар, Насте! Креши!..
І жінка в шаленому танку, під’юджувана вигуками, відповідала на оте закличне «давай, Насте!»:
Я давала, я давала,
В саду на скамєєчкі,
Не подумайте лихого —
Із кармана сємєчкі…
Грицька таки сприймали за студента-медика, бо дядьки, котрі хоробріші, підходили до молодого і поважно заговорювали:
– А операції, того-во, уже робите? На пиндицит, приміром?
З шанобою до вченості молодого всі весільні, і теща з тестем у тому числі, зверталися до нього тільки на «ви». Однак ні поштивість нової рідні, ані каверзні запитання не вибивали Грицька із незмінного благодушшя.
– На апендицит? — перепитував він дещо зверхньо, але милостиво далі не поправляв: — Запросто.
І показував на пальцях, яке то нехитре діло:
– Розрізав, відміряв штангенциркулем і відчухрав.
– Да-а, медицина — річ точна, — статечно кивали головами, погоджуючись, дядьки і благоговійно відходили. — Таки справді, їхній зять буде дохтором.
Гриць танцював вишукано, поклавши на стан молодої важку, з лопатоподібною долонею, порепану від мастил і металу руку, витанцьовував, мов ретельний школяр, що виводить перші свої кривуляки, і весь час теревенив:
– Відгадайте загадку. Летіли два крокодили, один синій, а другий праворуч. Скільки років їжачкові, якщо він лисий?
– Братові двадцять. А вам — не знаю,— відповідала молода, пильнуючи, щоб молодий не дуже тісно тулився до неї.
– Не відгадали. Ще.
– Навіщо вам оцей балаган?
– З безвихідного становища завжди є вихід. Навіть більше, ніж два.
– Обійшлися б, зрештою, і без вас.
– А я ще люблю вистави.
– І весілля?
– Я гуляка.
– Нікудишній, танцювати як слід не навчились.
– Грубіянка. Я все-таки ваш чоловік. Тещі поскаржусь.
– А я гостям. Розкажу, що ви фальшивий молодий.
– Не шуміть. До розлучення принаймні півроку.
Гриць відчув, як впійманою рибинкою тіпнулася раптом холодна рука молодої.
– Невже ви не бачите, як мені зле, — видихнула вона і поспіхом сховала важкі від утоми, змучені, виснажені очі.
«Цього мені ще бракувало», — подумав настрахано та невдоволено хлопець і здивувався, що не відчуває і трішки жалю. Він одного разу уже мав клопіт з дівчатами.
В гурті дівчат і хлопців їхнього цеху, що одним табуном ходили на танці, Гриць накидав оком на Нелю, дівчину, як на нього, миловидну. Неля, казали, мала хлопця, і Гриць поводився з нею по-товариськи, боячись навіть доторкнутися.
А одного разу, серед білого дня, «швидка допомога» забрала Нелю просто із цеху.
– Ви чули? Неля народила дитину, — наглою хвилею пішов поголос.
– Ви чули?.. — і дівчата вражено перезиралися.
– А ви не чули? — говорили чомусь напівпошепки, як про значну державну таємницю, за розголошення якої належить чимала кара.
– Невже не чули? — шелестіли то співчутливо, то осудливо.
– От біда, так біда! — хитали журно, як по покійнику, що вмер без причастя, старші жінки.
– Яка там біда, — продавав зуби Грицько, — бабське плем’я для того й на світ прийшло.
Їдучи якось в гуртожиток, він по дорозі навіть заскочив в пологовий будинок, передав з півдесятка апельсинів і постояв кілька хвилин під вікном.
– Тримай хвіст пістолетом, — мудро радив Грицько товаришці і на мигах показував, як це треба робити.
Неля розгублено всміхалася, крізь подвійні шиби не чуючи Грицевих настанов, і хлопцеві в останню мить запам’ятався якийся хворобливий, незвичайний зблиск її очей.
Тижнів через кілька Грицька викликали у комітет комсомолу.
За довгим полірованим столом поважно сиділи урочисті, як перед сповіддю, члени комітету — всі, немов по команді, підняли голови, коли він переступив поріг, але з жодним Грицько не зустрівся очима, бо погляди їхні, набурмосені і зневажливі, ковзалися по ньому, наче обмерзлі.
– Зізнавайся,— процідив головуючий у великих, немов січкарняні колеса, окулярах.
Гриць не знав ще, у чому слід йому зізнаватися, і тому лиш крутив головою та кліпав своїми солом’янистими повіками.
– А подивишся — начебто не лиходій, що зрікається рідного сина, — маленькими круглими очицями в’їдливо свердлила Грицька білява жіночка, що сиділа поряд з головуючим.
І тільки тоді хлопець побачив Нелю, що скривджено підібрала губи і, невинно опустивши очі, притулилася скраєчку з немовлям на руках.
– Він? — знехотя, як останнє поліно у вистигаюче багаття, докинув головуючий.
Хутенько, мов боячись запізнитися, Неля закивала головою і підшморгнула носом.