Тіні і полиски – Іван Корсак

– То давай уже й заночуємо десь на клумбі, — пирхнула Галина, дивлячись, як він сторожко заглядає з-за рогу на веселий гурт.

Миколі і без жінчиних шпильок було незатишно, а тому він невдоволено кивнув на грушу, що з протилежного боку простягала гілки над їхнім балконом.

– Лізь, коли вельми поспішаєш.

– Хай лізе хоробрий, що в свою хату боїться зайти, — сердито одказала жінка.

Миколу мов хто батогом підстьобнув — він сплюнув на долоні, підстрибнув і, вчепившись за гілляку, поліз угору. Видирався Микола спритно, мов кішка, тільки черевце, що з’явилося останніми роками, трохи заважало. Коли до балкона зосталось лиш кілька разів перехопитися руками, гілляка раптово хряснула, і він з шумом і тріском шугонув униз, аж поки зачепився і завис на нижній гілляці, безпорадно махаючи руками й ногами.

На той хряскіт, схопившись з-за столика, позбігалися сусіди, а Галина, знічена і присоромлена, мишею шмигонула за будинок.

– Слухайте, щось висить, — мружилися в темряві сусіди.

– Якийсь жук: лапками маталає.

– То жучище!..

– Бугай, а не жук.

– Якби бугай, то ревів би.

«Бачили, паразити, що я в хату не можу зайти, — безсило скреготав він зубами. — Бачили, а тепер ще й насміхаються».

– Хіба то не Микола? Чи то ви, сусіде? — солоденьким голосом допитувався Марко, що квартирував на першому поверсі. — Яка лиха година вас туди занесла?

– Гр… Груші рвав, — не знайшовся на краще Микола, ледве прохрипівши, бо комір сорочки стис за горлянку, аж очі на лоба лізли.

– Пізно ж вас на фрукту потягло, — задумливо розмірковував Марко, не поспішаючи рятувати сусіда. — Мене, коли чимиргесну, тільки зранку на кисленьке тягне…

Зараз, коли на східцях чулися рішучі, впевнені, важкі материні кроки, Микола дивився на спантеличені обличчя Віктора і Володимира, на злякане і немов одразу схудле жінчине лице і почувався точнісінько так, як тоді, коли висів на груші, а сусіди шкірилися єхидними посмішками.

– Драп-марш, — тоненьким голосом пискнув Віктор, голосом, яким проситься дитина тоді, коли уже штаненята мокрі.

– Яким робом з другого поверху? — стенув плечима Володимир, якого дратували товаришеві смішки і вся ця пригода.

– Драп-марш під стіл, — тим же жалібним, знущальним тоном докинув Віктор, спокійнісінько вистукуючи пальцями маршову мелодію. — Доки Катерина Іванівна роздягатиметься в сусідній кімнаті, нас із хортами не наздоженеш.

«Боже, в яку тільки помийницю я викинула життя», — не знаючи, прибирати зі столу чи ні, холодно і спокійно подумала Галина про себе, наче про когось стороннього.

– За мною, — скомандував Віктор і, скорчивши давню, забуту міну, якою виводив з рівноваги і наймеланхолійніших вчителів, пірнув під великий круглий стіл, накритий скатертиною з довгими китицями, що сягали підлоги, а тоді безшумно і легко, мов справді вернулися шкільні роки, за ним пірнув і Володимир.

Катерина Іванівна втомлено ступила в кімнату, розстебнула ґудзики плаща і сердито, мов через нього щось не зладилося в неї, буркнула синові:

– Чортопхайка, а не машина, зламалася на півдорозі. Тепер начальство півроку бурчатиме, що не приїхала.

Микола нічого не відказав, він як сидів за столом, так скуто й незрушно і сидів, дивлячись на матір винуватим, недорікуватим поглядом.

– А то що за виставка-продаж? — Мати звела невдоволені брови, і лице її враз посуворішало, а очі, ковзнувши заставленим стравами столом, запитально спинилися спочатку на синові, тоді на невістці, і невістка, стиснувши губи, відвернулася. – Хто тут був?

– Нікого, — відповів син, але відповів зашвидко, і це тільки насторожило Катерину Іванівну.

– Когось тут все-таки ждали… — розтягуючи слова і тасуючи здогади, наче гральні карти, повагом проказала вона.

– Тебе, — несподівано різко, сердито мовив син, і Віктор під столом, давлячись сміхом, похлинувся і чмихнув, як двигун, що заводиться з великою натугою. Володимир загрозливо підсунув йому під самий ніс свого важкого, просякнутого тютюновим димом кулака, але дружня погроза розсмішила Віктора ще нестерпніше, і він чмихнув ще раз, тепер голосніше.

Жбурнувши плащ на спинку стільця, Катерина Іванівна рішуче підійшла до столу і підняла край скатертини.

– Ану, вилазь!

Сміх, що закипав і не знаходив виходу, вирвався нарешті на волю, і Віктор реготнув тепер вільно, не криючись; той сміх був дрібний, як гоготання лошати, сміх тряс його, мов пропасниця, і Віктор нездужав не те що вилізти, а й зрушити з місця.

– Так ви ще й ховатись від мене, шалапути? — Катерина Іванівна смикнула Віктора за рукав — його, як і Володимира, як і свого Миколу, вона все ще сприймала школярами, яких вона знала вже багато років. — То ви мене за городнє опудало маєте?!

Знесилений сміхом, Віктор якось навкарачки виповз з-під столу і рвонув до порога, за ним клубком викотився Володимир і теж щез за дверима; забачивши таке, за ними вискочила і невістка, давлячись од сміху.

Микола вибіг за жінкою, що спинилася за дверима передихнути і витерти сльози, але, на його подив, вона не сміялася, а плакала, і коли він обережно торкнувся її руки, Галина сердито шарпнулася від нього:

– Геть з очей… іди й цілуйся з коханою матінкою. Я більше не можу, я теж людина!

Мов і справді зібрався цілуватися з матір’ю, Микола злегка відчинив двері. Катерина Іванівна, схиливши голову на руки, сиділа за накритим столом, її опасисте тіло дрібно здригалося, і в такт цим дрижакам здригався і тремтів масивний стіл, на якому хлюпалося у ледве початій пляшці червоне вино і весело дзвеніли вперше вийняті кришталеві келихи, якими так і не встигли поцокатися; здавалося, вони дзвеніли самі по собі, ніби насміхалися з Миколи і з його життя.

ВІТРОГОН

Увечері, коли Гриць нидів без діла, знічев’я вагаючись, забити йому «козла» у сусідів чи ні, — від кожного удару важких, дужих долонь за стіною, як від рушничного пострілу, мерзлякувато здригалися ведмежата з картини над його ліжком, — в кімнату незвично збуджений вскочив. Василь, з яким слюсарювали в одному цеху.

Василь не присідав, а бігав по кімнаті, крутячи вусібіч довгим, у ластовинні, носом, бігав без упину з кутка в куток, мов хто йому у взуття сипонув гарячого приску.

– Я, здається, телепень…

Він постояв трішки, чекаючи, чи не засумнівається хто та не заперечить, але, так і не дочекавшись, взявся знову шнуркувати впідбіги взад – вперед.

– Я, напевне, телепень!

І така непідробна печаль вчувалася в його голосі, що Гриць навіть не полінувався підвести голову.

Врешті, якось оговтавшись, Василь взявся оповідати свою пригоду, то забігаючи наперед, то безладно перескакуючи з одного на інше, і йому деколи бракувало повітря, наче рибині на піску. Через день Василь мав віддавати заміж сестру, тож в батьківському домі у селі вже пеклося та смажилося, метушилися заклопотані господині, здебільшого одні й ті ж на будь-якому весіллі у їхньому селі, бо запрошували для такої потреби найславніших хазяйок. Батько ж урочисто чаклував біля коптильні, де в гарячому вишневому диму рум’яніли підвішені на гаку, чутні і за версту звабливим духом ковбаси, і від того духу, мружачи млосно очі, жалібно і протяжно кричали коти по всьому кутку.

Василь не розказував далі усю придибенцію, а вийняв з кишені вчетверо згорнутий синюватий папірець.

«Дорога Олено, — Грицько пробігав очима телеграму, спотикаючись, мов на вибоїстій дорозі, на незручних «тчк» і «зпт», — я покохав іншу і з нею одружуюся, а тобі бажаю щастя, здоров’я та успіхів у роботі».

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: