Вранці, перекинувши рушник через плече, Гриць вийшов умиватися на подвір’я і в першу мить аж зажмурився і труснув головою від повені світла, що вихлюпнулося вицвілими кольорами, утверджуючи сліпуче торжество весняного ранку. Двір був насичений свіжістю пробудженої землі, мов свіжістю молодої жінки щойно з глибокого і безпечального сну, запахом юної, такої зеленої трави і ще злегка клейкого, не огрубілого і не припалого їдкою курявою, листя гінких тополь, якими свого часу обсадили обійстя, духом квітуючого бузку попід вікнами, що синюватим спиртовим полум’ям палахкотів обважнілими китицями. Високо над головою на вершечку тополі раптом озвалася зозуля і взялася хазяйновито кувати літа, їй тут же відповіла ще одна, з протилежного боку обійстя, і обоє заходилися кувати, не скуплячись, на весь віддих своїх пташиних легень; і Гриць подумав, що зозулине плем’я тут таки роботяще, і якби доля збувалась, як пророкують оці сиві оракули, то жили б у цьому селі самі довгожителі.
– Полити, швагерку? — із відром води у руках, виказуючи рядки білих зубів, вийшов назустріч Василь.
Гриць мовчки кивнув, і коли перший кухоль холодної, терпкої, щойно з лункої криничної глибини, води пеконув йому спину, він переможно гикнув і взявся люто розтирати лице, груди і шию, немилосердно хлюпаючись і бризкаючись, — у скісних червонуватих променях вранішнього сонця його пругкі, молоді м’язи видавалися мідними, і краплі води з тугого тіла, зблискуючи на сонці, розліталися вусібіч, немов іскри з точила.
– Виїдеш у місто з Оленою під обід, — сказав діловитий, як завжди, Василь. — Я машину уже замовив.
Гриць випрямився і, відчуваючи, як від прохолоди стягується шкіра на тілі, недбало поправив опале на скроні мокре волосся.
– Нікуди я не поїду, — буркнув він, не піднімаючи очей.
– Сподобалось за молодого? — все ще шкірив зуби Василь.
– Я справді одружуюся. З твоєю сестрою.
У Василевих зіницях змигнули недобрі блискавки, змигнули й пустилися у танок; цей танок звивистих блискавиць тривав доти, доки віра в товариську порядність взяла верх над кривдними і підступними, жовчними думками — і тільки тоді блискавиці поволі згасли, а схололі очі повільно відтали, як неохоче відтають на вікнах кошлаті морозяні візерунки у довго нетопленій хаті від першого, ще несмілого подиху тепла.
– А ти часом не того? — непевно, схиливши голову набік, ляснув пальцем по шиї Василь. — Часом не перебрав учора?
Гриць лише поблажливо усміхнувся, як до нетямущої ще, малої дитини, і рушив до хати. Усім своїм тілом, вкритим крапельками води, що вигравали на сповнених свіжості і молодої сили тугих м’язах, він відчував зараз лагідність прохолоди повітря, ненав’язливу доброту цього весняного ранку і сам намагався бути таким же; Гриць навіть не зігнав комара, що з тонким писком усівся йому на плече: він був такий добрий, що не хотів скривдити і це створіння.
– Ото вітрогон… — розкрив широко рота загавленою вороною Василь і пошкріб потилицю: — То й кабанчик з бичком таки не пропали…
Гриць ішов легко, відчуваючи у собі щось нове, досі незнане, і те нове було надовго; він пружно ступав по голубій траві, що ледве виклюнулася спраглими до сонця шильцями із знудьгованої за довгу зиму землі, він ішов по землі з крупними росами і свіжими травами, і ця земля сама простелялася йому під ноги.
ЖУРАВКА
Дід Андріян у безпросвітньо прокуреній, аж віконні шиби зжовтіли, бригадній сторожці вже вкотре крутив чорний, надщерблений збоку телефон.
Лівою, здоровішою рукою він набирав номер «швидкої допомоги», але телефон ковзав по заквацяному мастилами столі, вислизав, і тоді Андріян, перехиливши голову, затискав плечем трубку, а телефон незграбно, як коцюбою, тулив до себе правицею, скаліченою на війні. Номер не набирався, в трубці тоненько попискувало, і десь здалеку, мов з-за гори, з-попід цього писку жіночий голос виводив: «Надейся и жди, все впереди». Але надіятися і чекати дід Андріян не міг ніяк.
У хаті, залишена з перестраханою сусідкою, на нерозібраному ліжку, як була у куфайці, бо копала картоплю, лежала з приступом баба Олеяна, Андріянова жінка, лежала, як видавалося йому, вже на смертному порозі, і невидющі очі її, вільні вже від усякого клопоту і марновірної суєти, блукали стелею, мов видивлялися отой останній поріг.
Дід Андріян знову і знову, до запаморочення, торсав кружечок із цифрами, благально глипаючи на мовчазну телефонну трубку; із щербини висовувались різноколірні дротики, і дід культею підштовхував їх, запихаючи назад. «Бач, — думав він, — каменем до тої лікарні докинути, кілометрів сім, не більше, а не доб’єшся, хоч завий!» То був єдиний телефон у начебто й близькому від райцентру, але забутому їхньому бригадному селі.
Врешті Андріян, ще раз крутнувши диск затятого телефона, схопив старого картуза, що виблискував засмальцьованою підбивкою. В нього лишалася остання і не вельми певна надія — попутна машина, грибники, що могли вертатися додому отаким надвечір’ям з недалекого лісу.
Скрадливо насувалися сутінки, за спиною темніло небо, і Андріян пішов дорогою до району впідбіги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припадаючи на правицю, пошкоджену під Лібавою, і час від часу озирався. І попереду, і позаду було безлюддя, тиша мостилася і влягалася над осінньою, швидко схололою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що долинав від сільських околиць, лишався у надвечір’ї єдиною прикметою вічної людської суєти.
Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж серце тенькнуло в Андріяна, та він не спинився чекати, а шкандибав дорогою, і лише коли мотоцикл майже порівнявся з ним, благально замахав руками.
Мотоцикл зменшив швидкість, і дід подумки дякував щасливій нагоді, але в останню мить фара круто взяла ліворуч; описавши навколо діда дугу, мотоцикл пронісся далі, накривши подорожнього теплою хвилею сірої куряви і бензинового чаду.
Дід Андріян, провівши червоний вогник довгим, тоскним поглядом, далі зачеберяв, він міг би й ще трохи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти він мусив; перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так, як у першу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжовтілий і висхлий, із госпіталю додому.
Олеяна йшла тоді з відром по воду, задивившись на ластівок, що веселими блискавками звивалися у голубому, пропахлому першим липким листям небі; птахи очманіло носилися, то круто врізаючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп’янілих від весняного повітря, ні тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби — хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, тож сьогодні спекла вона дітям коржів із акацієвого цвіту, сірих, землистих, кремінно-твердих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали. А коли Олеяна глянула на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спіткнулася і закам’яніла, в зляканих, заціпенілих очах, в погляді з-під крутих, ще дівочого вигину, брів прозирали сум’яття і ляк, невіра і подив; вона стояла запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть, як непотріб, порожнє відро, яке, голосисто брязкаючи та підстрибуючи, покотилося стежкою поміж молодого споришу, сама ж кинулася навстріч.
– Цить же, цить, — приказував Андріян і витирав, як малій дитині, сльози на її щоці худою, зашерхлою лівою долонею.
В хаті, доки неспішно розв’язував речовий мішок і викладав солдатські свої припаси, так пильновані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлопчаки його, семи і п’яти років, хазяйновито обходили навколо негаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували на дотик, чи справді то батько: то мацали вже вицвілі, пропахлі нестравним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті халяви чобіт.
– Оце вам пряники, козаки, — виставляв Андріян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе. — А ото тушонка…
– А що в тій руці? — старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли жадібною цікавістю.