– Достатньо, — Корчук звично ляснув долонею по столу. — Я вам не артист музкомедії, а ділова людина. І мені ніколи теревені правити. Не вдавайте з себе святого, бо й на вас знайдемо болта з лівою різьбою. Коли в меліораторів брали екскаватора – не скажете, чим розраховувались?
– Скажу — деревиною. Тільки вартість її точно дорівнює земляним роботам.
– Ви чи занадто хитрий, чи дуже наївний. Той ліс виконроб меліораторів, не будучи ідіотом, прибуткувати і не збирався. Він просто, щоб ви знали, віддав його швагерку на хату. І ви такий же злодій, як і він.
Гришко встав, ступив кілька кроків до порога і широко прочинив двері навстіж.
– Ідіть. Від вас, знаєте погано тхне.
Доли він повернувся на кухню і з веселою жадобою узявся за вечерю, на нього тривожно і співчутливо дивилися жінчині очі.
– Уже й з Корчуком об’ївся?
– Нізащо, то милий чоловік. Просто він деколи гарячкує — переживає за державне.
Він вечеряв і час од часу зиркав у вікно, де на тлі призахідного неба лелека уже вивершував гніздо. Птах не переставав поратися і тоді, коли кочегари докинули вугілля і крізь гніздо пішли клуби чорного ядучого диму, що виїдав очі впертому птахові, а ще виривалися і кружляли над ним шпаркі червоні іскри. Лихо його бери, подумав Гришко, якось перемелеться й з виконробом, просто своє діло треба витерпіти, хай і дим виїдає очі.
Перехожі співчутливо хитали головами:
– Бідний лелека…
А він, витягуючи із млосним задоволенням крило а ніжачись у клубах теплого диму, тільки гортанно заклекотів, мов не згоджувався: «І ніякий не бідний, і не нещасний. Просто в моєму гнізді опалювальним сезон ще не закінчився».
КАРАТ
Третій день Карат лежав у буді голодний, прим’ятий ненависним залізним ланцюгом, і від млосної порожнечі у запалому животі в нього аж шерсть настовбурчилася на загривку, наче він сердився на якогось ворога і ладен був от-от кинутися в бійку. Зараз він легше переносив спекоту, якої раніше не терпів. Але зовсім робилося йому непереливки вечорами та досвітками, коли із кватирок та прочинених вікон випливали й носились подвір’ям немислимо дражливі, аж памороки забивало, запахи свіжої їжі, яку готували господині.
Він безпомічно никав і не міг у буді знайти таке місце, де б хоч трохи прихистився від знадливих тих запахів, цього не вдавалось йому навіть тоді, коли тицявся носом у соснові, розпарені за довгий сонячний день стінки буди, однаково у горлянці й животі пекло, наче він наковтався товченого скла, а перед очима пливли жовті та червоні кола.
Коли робилося геть нестерпно, Карат із сліпим відчаєм брався гризти ланцюга, гриз затято, крутячи з боку у бік головою і пнучись пошматувати залізяку, що ув’язнювала його в тісній остогидлій буді, гриз, доки з блідо-червоних ясен скапувала гіркувата сукровиця.
Але не тільки голод допікав Карату. Йому муляла ще невідомість, оте незрозуміле, що сталося, як на його собачий глузд, в досить знаному вже начебто світі, де його досі усі любили й гладили по чорній лискучій шерсті, — був він весь, мов з вуглини, тільки кінчик носа білів, наче навмисне хто позначив крейдою. Можливо, за ту білу цяточку і назвали його Каратом.
Господар, звісно, пропадав отак не вперше, тільки раніше хтось виносив харчі й озивався підбадьорливим голосом. То могла бути господиня, молода ще, трохи неуважна жінка, бо, погодувавши його, забувала, як це робив господар, легенько почухати за вухом, і тоді Карат, припавши до землі, вдоволено потягувався, тішачись млосною насолодою; могла бути наймолодша господиня, дівчинка років десяти, вона високо піднімала в руці шматочок м’яса, і Карат, грайливо заскавулівши, підстрибував, клацав зубами, наче обценьками, і вихоплював мало не з пальців звабливий кусень, за що в нагороду щоразу одержував добавку. Зрештою, то міг бути сусід господарів, чоловік неговіркий і навіть похмурий, проте добрий і нескупий, бо коли ніхто не з’являвся з домашніх, він не шкодував кинути йому замашний шмат ковбаси. Тепер же чомусь до Карата нікому не було діла, всі просто не помічали його.
Похмурий сусід, проходячи вранці повз буду, невдоволено відвернувся, мов вони зроду були незнайомі, і коли Карат здивовано упівголоса згавкнув, наче дорікнув за неуважність, той тільки зблиснув холодними білками очей і несподівано та зле копнув у бік собачої буди порожню бляшанку.
Від образи й розпуки Карату захотілося бодай тоненько й неголосно поскавуліти, але він, вткнувши голову у напружено витягнуті уперед лапи, зумів пересилити себе і перемовчати — він знав, що поводитися так непристойно, треба терпіти, і хтось обов’язково згадає про нього і врятує від пекучого голоду. І він терпів, раз по разу ковтаючи нудотну слину, коли вітер із вулиць невеликого містечка приносив з-поміж бензинного гару, цигаркового диму, відразливого запаху розпеченого і поплавленого асфальту пахощі їжі, що лоскотали вологі нервові ніздрі і змушували їх тремтіти.
Незрозумілі пригоди, що сталися з господарем, спантеличували пса, тривожитися було про що, але Карат не міг знати усіх подробиць людського життя.
Дві біди звалилися на голову господареві: в його просторому службовому кабінеті, куди відвідувачі заходили сторожко і шанобливо зупинялися, ледве причинивши двері, тепер порядкувала зовсім інша людина, переставляючи на свій смак столи і шафи, а відразу на другий день, коли він мовчки виклав на стіл грубу зв’язку ключів, у господаря в далекому місті помер батько.
Карат бачив, як удосвіта поспіхом вся сім’я, забувши про нього, сідала в машину, тільки не в ту, білу, яка тихо підкочувалася щоранку до під’їзду, а чомусь в інакшу, жовту з невеличкими шашечками на дверцятах, але він не сподівався, що їдуть вони так надовго.
Деколи Карату вдавалося відігнати невеселі думки, забути буркотіння у голодному животі. Забившись у куток і приплющивши очі, він примушував себе годинами незрушно лежати і згадувати зовсім недавнє і безпечальне життя.
Ось господар повертається з роботи, і Карат, ще на східцях зачувши його неспішні, притомлені кроки, б’є хвостом і, припавши животом до підлоги, нетерпляче скімлить, тоді пустотливо летить назустріч і плутається попід ногами, підстрибує і хоче лизнути господаря в лице, нарешті, коли той лагідно відбивається від собачих ніжностей, кидається стрімголов і приносить капці. І хоч би який був утомлений чи роздратований господар, він неодмінно усміхнеться. Карат і собі не зможе стриматися, і на його чорній незлобивій пащі, позначеній маленькою білою цяткою, несподівано розповзеться мимовільна усмішка, оголюючи полив’яні зуби. І тільки одного разу господар, повернувшись з посірілим лицем, на якому злегка посмикувалася права повіка, мов він узявся всім підморгувати, ні сіло ні впало ударив собаку, Карат тільки здивовано пискнув і поволі забрів у куток за вішалкою й увесь вечір пролежав там, навіть не ворухнувшись. Господар, заплющивши очі, щоб погамувати нервове пересмикування повіки, просидів у кріслі мовчки години зо дві і вже пізно ввечері встав, підійшов до собаки і погладив по шиї і довгій лискучій спині, просячи пробачення. Кривда не відразу відпускала Карата, пес поспішно відводив погляд, аби не зустрітися з благальними господаревими очима, але така вже була його натура, що він не міг довго ображатися. Карат зрозумів господаря, не притаїв зла і пробачив йому, як зрозумів і те, що людям живеться, певне, куди важче, аніж йому, собаці.
Незабаром він упевнився, що голод легко забувається, якщо згадувати тихі осінні надвечір’я, коли вони ходили на полювання. Карат ішов по болоту легко, мов не торкався пожухлої уже осоки, безшумно перестрибував з купини на купину, відчуваючи, як завмирає його охоплене мисливською пристрастю серце. Ось він спинився і зіп’явся на задні лапи, на мить мов завис у повітрі, сторожко повертаючи головою: в струменях запахів, що пливли трохи вище, йому вчувся той єдиний, неповторний, бентежний запах лискучого пір’я й нагуляного на привіллі пташиного тіла. Карат перейшов на потяжку і, безпомильно відчуваючи, де зачаївся птах, тепер пробирався вперед так сторожко, що й не шелеснула билина; він не бачив і не чув вже нічого, окрім цього щемливого запаху, не було ні болота, що збулькувало інколи, ні високого безхмарного неба, де зрідка пропливали недосяжні, а тому байдужі йому птахи, ні мошкари, що нахабно й набридливо лізла в очі, не відчував, як колола і різала лапи ще торішня ламка трава, він тільки відчував, навіть не оглядаючись, як наближається за ним господар…