Тіні і полиски – Іван Корсак

– Григоровичу, заводь!

А за спиною перебреханим відлунням сапало задихане:

– Я тобі покажу Григоровичу, я тобі, мать, дам Григоровичу…

Мотоцикл, що заводився завше прошено, а здебільшого із буксира, цього разу завівся з півоберта і, чмихнувши, рвонув з місця, лишаючи позаду себе дядьків, що сукали кулаками в повітрі і гнули матюки.

Як тільки повернулися в село, лісничий відразу зателефонував у міліцію, але ніч — кревна посестра браконьєра…

Уранці лісник пішов свіжим слідом і вийшов аж до асфальту, а там — шукай вітра в полі. Але Григорович лісник не з молодих, битий (і в прямому розумінні не один раз), мало хто пам’ятав його прізвище, зате вся округа звала просто по батькові, вітра шукати не збирався, а крутнув насамперед по навколишніх селах, і воза із надщербленою оковкою переднього колеса він напевне знайде. Гришко ж не вірив, що після усього злодії зважаться крадене везти далі, ймовірніше, десь його приховають до кращих часів, коли, мовляв, перемелеться… Години три лісничий бродив поміж деренчливих лапатих папоротей, які пережили самі себе і нагадували дивовижних сонних птахів, що, розпустивши віялом крила, знехотя розхитувалися під подихом вітру, обшастав околишні лісові дороги, заплутані, мов нитки, якими гралося пустотливе кошеня, тренованим поглядом обмацував кожен горбик шарудкого торішнього осикового листя, що за довгу зиму втратило усі кольори — від криваво-червоного до жовтуватого і навіть білого. І коли хотів уже махнути спересердя на усі свої здогади і версії, то знайшов ті крадені колоди в рівчаку майже біля самого асфальту, присипані наспіх сухим гіллям, листям і потерухого.

Вдома, вже надвечір’ям, жінка удостоїла його похвала: завалився в хату брудним, хіба тільки трохи менше вчорашнього — учора він довго виправдовувався і ніяково м’явся, нашвидкуруч вигадуючи, як буксували вони з Григоровичем у баюрі. Перевдягнувшись, Гришко якийсь час сидів на кухні і мовчки дивився у вікно, деколи вертаючись додому перевтомленим, він хотів, аби лиш до нього не відзивалися. Жінка клопоталася коло газової плитки, лаштуючи йому вечерю, а він у вікно спостерігав, як на комині радгоспної котельні хазяйновито порався лелека. Цікавий то був лелека, Гришко за ним спостерігав уже тижнів зо два. Виявилося, що мало йому високих дерев, мало покрівель у селі, то він пригледів собі для гнізда високий мурований комин котельні.

Гніздо, так дбайливо складене по цурпалці, два рази горіло, кілька разів його скидали роздратовані кочегари, та щоразу після погрому і погорілля через день з відбудованого гнізда чувся переможний гортанний клекіт. Врешті кочегари навідріз одмовилися від ризикованих мандрівок на високий комин і не захотіли більше воювати з настирливим птахом, але їхнє місце тут же зайняли двоє сільських п’яничок, які приходили на подвір’я ранками і, задерши вгору фіолетові носи, нетерпляче видивлялися, чи не вивершив бусел знову гніздо і чи не пора уже їм у завгоспа видурювати ще одну двадцятьп’ятку.

Аби якось переселити небажаного квартиранта, кочегари змайстрували поряд на пласкій покрівлі щось схоже на велике пташине гніздо, але птах, зневажливо і скептично зиркнувши на цю примітивну підробку, не збирався відступати від свого. Дивлячись, як вдоволено хазяйнує лелека на майже готовому гнізді, Гришко подумав, що слід підказати завгоспу просту і нехитру ідею, щоб і котельні не заважало, і з лелекою не воювати, але так і не завершив своєї думки, як задзвонив телефон.

Дружина запитально зиркнула на Гришка, і коли той крутнув головою так, мов вивільнявся із затісного комірця, сама підняла трубку. Вона майже не розмовляла, а тільки кивала, наче повністю погоджувалася із співрозмовником, і нарешті, поспіхом попрощавшись, засміялася до чоловіка:

– Ой, як же я забула таку річ інтересну… Вчора на базарі продавалося, що тебе знімають з лісничого, а сьогодні по обіді там само купила: забирають тебе у район головним лісничим. А жінка твого помічника, яка, до речі, вранці не привіталася, оце зараз телефонує з превеликим вболіванням, чи не треба мені песцевої шапки нового фасону… Що там у тебе за магнітні бурі такі? Іди вечеряти.

Вечеряти він не сів, бо знову озвався дзвінок, теленькнув коротко і вимогливо, тільки цього разу дверний дзвінок.

– До тебе, — вернулася жінка із вітальні, здивовано піднявши брови.

Коли зайшов господар, Корчук мовчки ступив кілька кроків від порога і, невимушено виставивши пляшку коньяку, сів біля столу.

– Розмова у мене, — твердо і невдоволено сказав він, не піднявши очей. Господар чекав, не маючи наміру починати розмови, Корчук звично сподівався на увагу до себе, і вони довго сиділи, випробовуючи один одного хисткою мовчанкою.

– Ви не забрали заяви, — чітко вимовляючи слова, з великими паузами поміж них, ще більше невдоволено, що доводиться починати йому, озвався нарешті Корчук.

– Я не у вас у кабінеті,— знехотя докинув Гришко.

– Дарма ви заколотили, вам ні чорта довести не вдасться. — Гість зашелестів папером і, розвертаючи аркуш, підсунув його співрозмовнику. — Ось копія акту з ветлікарні. Лось того… від ожиріння серця.

«Звичайно, від ожиріння, — подумав Гришко, — а від чого ж інакше, треба, бач, було придумати такий діагноз…» Він немов зрадів і зацікавлено глипнув на папір із жирною печаткою і твердим, розмашистим, майже на півсторінки, підписом людини, яка, певно, ніколи не знала вагань і гризоти совісті. Як просто усе на світі може траплятися — від ожиріння вила в бік — і скаче, підстрибує по мерзлому грудді держак, від ожиріння втомлений болісний погляд, а в оці — незаймане небо і викривлені та скарлючені постаті спраглих на дармове видовище цікавих — певне, від ожиріння і те, що він ходить по одній землі та сидить за одним столом з цією людиною, без сумніву, ожиріння…

– Хіба вам стане легше, якщо я зароблю догану і викладу з кишені тисячу? Стане, питаю?

– Легше від ожиріння, — відказав Гришко.

– Я можу ту тисячу викласти і зараз — не такий я уже скнара.

– Від ожиріння, — ще раз повторив Гришко, мов зіпсований програвач, ту фразу, що так здивувала і спантеличила його.

– Ви що, глумитесь із мене? Зрештою, не я вбивав того лося…

«Звісно, не він, — думав лісничий, — він такий веселий і дотепний у компанії чоловік — був з ним одного разу. І не він підбурював тих, хто гасав по вулицях з вилами».

– Звісно, не ви, — втомлено відказав нарешті Гришко. — Але ви подавали вила.

Важко відкинувшись на спинку стільця, Корчук зверхньо глянув на нього.

– До чого ж ви людина незручна, наче мозоль, що всім муляє… Перебудовуйтесь, любий мій.

– Горбатого могила виправить.

– Мені шкода вас. Вас втоплять у першій же калюжі.

– Вирину, я живучий, — Гришко нараз наче прокинувся із важкого сну, важкого, болісного, як буває лише од наркозу. — Мене не в калюжі — в озері уже раз топили… Оглушили спочатку веслом, а як до тями прийшов — то голову в воду і поки не перестану булькати. Виймуть: «Ну, тепер бачив, хто рибу ловив?» — і знову туди ж… Але, як пересвідчуєтесь, і досі топчу ряст, а ті на казенних харчах, з одним уже те… ожиріння.

– Достатньо, — Корчук звично ляснув долонею по столу. — Я вам не артист музкомедії, а ділова людина. І мені ніколи теревені правити. Не вдавайте з себе святого, бо й на вас знайдемо болта з лівою різьбою. Коли в меліораторів брали екскаватора – не скажете, чим розраховувались?

– Скажу — деревиною. Тільки вартість її точно дорівнює земляним роботам.

– Ви чи занадто хитрий, чи дуже наївний. Той ліс виконроб меліораторів, не будучи ідіотом, прибуткувати і не збирався. Він просто, щоб ви знали, віддав його швагерку на хату. І ви такий же злодій, як і він.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: